Розділ 34

Після того як Клої забрала шиня й відвела до спальні, рід Арус довго радився між собою.

Але навіть після кількох годин наради розбіжності в поглядах не зникли.

Точніше кажучи —

Розбіжності між Мелісою і рештою не зникали ніяк.

Вони розуміли, що потрібен компроміс. Розуміли, що правда може виявитись інакшою, ніж вони думали. І все одно — погодитись із Мелісою не могли.

З тим, що вона хоче лишитись тут наглядачем — проти виступив не лише Блейк, а й сам командир лицарського ордену.

Але Меліса, попри всі їхні благання, так і не відступила.

— Якщо тут справді відбуватимуться знущання. Якщо вони спробують відвести Клої до лабораторії.

— ...

— Хтось інший замість мене зможе зупинити Луціана Ліандера?

— ......Мелісо.

— Я маю лишитись. Лише тоді в наглядача є сенс.

Перед її непохитністю Блейк стиснув губи й заявив, що краще зовсім відмовиться від угоди.

Що краще жити, як зараз, з обмеженим доступом до маґічних каменів. Що швидше розпочне війну, ніж залишить сестру тут наодинці.

Але —

На питання, а що, якщо Клої не прокинеться вовком? — він так і не зміг відповісти й опустив голову.

Заради дитини, яка може прокинутись левицею. Щоб навчити її жити серед кішкоподібних хижаків, яких рід Арус не може навчити сам.

Врешті — заради Клої треба дати їй можливість жити й тут. На ці слова Блейк не відповів нічого — мовчки встав і вийшов із зали.

Але Меліса знала.

Він і цього разу зрештою піде за нею — туди, куди вона наполягає.

— Кажи.

Поки Меліса згадувала обличчя брата, скривленого від болю, — тихий голос Луціана повернув її до реальності.

— Яка умова?

Вона повернула голову — і в темряві побачила темно-зелені очі, що світились.

Колись здавалися ближчими за будь-що на світі — а тепер відчувалися далеко, мов чужа невідома істота.

В затяжній тиші на обличчі Луціана ледь вловно промайнула напруга — він чекав, якою буде її умова.

— З боку Арус теж буде наглядач.

Меліса відповіла байдуже, не повертаючись до нього.

— Кількість — так само троє, як і у Ліандерів.

Почувши це, Луціан, здавалося, розслабився — вона відчула, як він повернувся до неї.

І це все? — наче думав він, тихо видихнувши з полегшенням.

Але саме в ту мить —

— І одним із цих наглядачів буду я.

— ………………Що?

— Я лишатимусь тут шість місяців.

Меліса з незворушним виглядом кинула цю бомбу. Луціан, якого вразило зовсім несподіваним ударом, примружив одне око — і Меліса звернулась до нього з легким глузуванням:

— Відмовляєшся — угоди немає.

— ……

— Тоді побачимось пізніше.

Меліса легко встала з місця. Луціан лишився позаду — все ще не в змозі осягнути те, що щойно сталося.

У притихлій спальні лунало лише рівне мирне дихання Клої.

Ко-ок. Ко-оок.

Дихання дитини, що міцно спала, нічого не знаючи і ні про що не здогадуючись.

***

— Н-невже………………?

— Так.

Клої, яка щойно прокинулась і помчала до зали засідань, кліпала очима — не в змозі повірити почутому.

— Справді все зробили так, як я написала в договорі?

— Саме так. Були додані деякі деталі, але все, чого ти хотіла, — ми погодились виконати.

Від слів Меліси Клої потягнула себе за щоку — перевірити, чи не сниться.

Цього виявилось мало — вона ще потерла очі, потім злегка ляснула себе по щоці й знову подивилась на маму.

— Мамо, скажи ще раз!

— Усе вийшло так, як хотіла леді Клої. Щойно до того, як ви прокинулись, дорослі кинули кості — і рід Ліандерів, у якого випало більше, залишає Клої у себе першим. Тепер задоволена?

Від цих слів Клої відчула, як по спині пробігли мурахи.

Виявляється, від надто великої радості теж може мурашитись.

Відчуття було таке, ніби над головою раптом розкрилось ясне блакитне небо.

Вийшло.

Клої дивилась на дорослих із переповненим серцем і думала.

Це справді вийшло!

Вона весь день бігала і намагалась — не спала, щосили доводячи, що ніяких знущань не було, — але насправді не вірила, що Арус і Ліандери справді зможуть домовитись.

І не дивно: між двома родами була не просто неприязнь. Це була справжня ворожнеча.

Варто було лише згадати вчорашній бій між Бруксом і Артуром — і нинішня ситуація здавалась іще більш неймовірною.

Ті, хто приїхав, готовий до війни, — якимось чином все ж простягнули одне одному руку.

Молодець. Клої Арус.

Клої подумки потріпала себе по голові з вдячністю до власної здатності.

Вибач, що вважала тебе нікчемною. Вибач, що зневажала, мовляв, здібність так собі.

Не знала, що ти настільки неймовірна...... Вибач, вибач!

— Так тобі подобається?

Меліса, побачивши вираз обличчя Клої — що з нею і що робити, незрозуміло, — засміялась.

Клої опустила руку, якою щойно гладила себе по голові, й рішуче підійшла до мами.

— Мамо, дякую. Я тепер буду дуже-дуже добрим дитям.

— Дякую, люба.

— І дядькові. Дядьку, дякую — на знак вдячності я тепер їстиму по дві тарілки щодня!

— О, це серйозна підтримка!

Подякувавши мамі й дядькові, Клої побігла до Луціана та Іана, що стояли трохи осторонь.

— Дякую вам!

Клої вклонилася — аж до землі — і підняла на них обличчя, що сяяло, мов галька на сонці.

— За цю доброту я відплачу сповна. Готуйтесь!

— Навіть готуватись треба?

— Так! Бо я не дам вам спокою — тож обов'язково чекайте!

Клої міцно стиснула кулачки й виголосила це з найсерйознішим виглядом — і навіть Ліандери зрештою всміхнулись.

Шлях був важким — але дивлячись на те, як радіє дитина, жодних труднощів більше не згадувалось.

Навіть попри те, що хвилину тому вони вели між собою жорстоке мовчазне протистояння.

— Рада, що і ти радієш, Клої.

Блейк, що просидів усю нараду з похмурим обличчям і зітхав, зрештою теж розсміявся від душі — і нахилився до небожі.

— На ось, тримай. Це твій договір.

Клої округлила очі й уважно роздивилась папір, що подав дядько.

— Детальний договір зберігатимемо окремо, але цей — ти сама склала, тож тобі й зберігати.

Наприкінці договору, там, де Клої залишила дужки для підписів, — на кожному місці стояла печатка.

— Залишається лише твій відбиток. Ось чорнило. Притисни пальчик до свого місця.

Клої з трохи приголомшеним виглядом притисла вкрите чорнилом великий палець до останньої порожньої клітинки.

— Дядьку, а ти поки що чим займатимешся?

— ...

Від тих щирих стурбованих очей Блейк на мить замовк — а потім голосно засміявся й відповів:

— Ха-ха-ха! Клої, ти про дивні речі турбуєшся! Дядько — дорослий, звикну швидко. До того ж — через півроку ти повернешся!

— То виходить, ці пів року дядько щодня сидітиме за столом сам?

— Що ти. Щодня кликатиму друзів у гості! Не хвилюйся, Клої. Ти ж знаєш, у дядька друзів багато?

— ...

Клої мовчки дивилась на дядька, що пнався, — і різко відвернулась. А тоді швидко підійшла до когось іншого.

— Можна буде інколи запрошувати дядька в гості?

До Іана та Луціана, що досі мовчки спостерігали за всім цим.