Розділ 35

— Не обов’язково дуже часто. Можна раз на місяць. Якщо дядько їстиме замало — я поділюся своїм. Тому…

Клої притискала до грудей дорогоцінний договір, не помічаючи, що мне його, і невпевнено попросила:

— Дядьку… дядьку, ти не міг би іноді сюди приїжджати, щоб побачитися зі мною? Ти так багато розповідаєш про мене всім, що в тебе майже немає друзів…

Блейк нарешті видихнув, почувши прохання дівчинки, яка не могла всидіти на місці від хвилювання.

— Добре.

— Брате!

Луціан опустився на одне коліно, щоб зустрітися з Клої поглядом.

— Натомість… коли пізніше поїдеш на територію Арус — запросиш мене й Іана з собою? Нам теж не потрібно часто. Раз на місяць вистачить. Можна так?

Клої обережно по черзі зиркала то на Луціана, то на Іана.

Помітивши, що Іан неохоче відступає, Клої відчула, як хмари в її очах розсіялися — і в них увійшло сонячне світло.

— Так!

Дівчинка так жваво захитала головою, що, здавалося, вона ось-ось відлетить, і простягнула мізинця.

— Обіцяю, справді!

***

Невідомий замок. Скрізь, наче шипи, стирчали довгі та гострі металеві конструкції.

Чоловік, увесь у ранах, схилив голову перед своїм паном.

— Вибачте. Я розумію, що вибаченням цього гріха не спокутувати, і все ж мені ніяково…

— Досить.

Чоловік, що небезпечно сидів на похило встромленому в помост списі, заговорив металевим голосом.

— Слово «вибачте» не личить цьому славетному місцю.

Він тихо підняв руку, заткнувши рота підлеглому. Чоловік у чорному балахоні, темному, як сама ніч, продовжив:

— Отже, зрештою — вбити Клої Арус не вдалося?

— Так. Й більшість агентів, яких ми впровадили в рід Ліандерів, теж…

Але чоловік, що з жалюгідним виглядом доповідав про провал, не зміг договорити.

Туп. Рот чоловіка, який щойно рухався, беззвучно впав і покотився по холодній підлозі.

— От бач. Тому й казав — слова, що не личать цьому славетному місцю, краще не вимовляти.

Чоловік, що так буденно знищив свого вірного слугу, повільно підвівся.

Низ його довгого-предовгого балахону зафарбувався яскраво-червоним.

— Клої Арус…

Чоловік бурмотів це ім’я похмурим голосом — і раптом захихотів.

— Непогано. Для брудної напівкровки — справді непогано.

Але моторошний сміх обірвався так само раптово, наче його відрізали.

Тишу заповнив скрегіт зубів.

— Дурна. Не розуміє, що чим вище злітаєш — тим довше падатимеш.

***

Дядько поїхав.

Клої думала, що він залишиться довше.

Дівчинка з трохи засмученим виглядом сиділа за столом і згадувала, як дядько їхав.

— Навряд чи шпигуни були тільки в роді Ліандерів, — сказав дядько з серйозним обличчям, поговоривши про щось із мамою, і одразу розвернувся до виходу з кімнати для переговорів.

Клої не могла так відпустити його і побігла слідом. Тоді дядько випередив її і сам сказав те, що вона хотіла:

— Клої. Поки дядько не приїде наступного місяця — зможеш почекати?

— Звичайно! Ти краще сам їж нормально, лягай вчасно і не перебирай їжею. Потім усе перевірю!

Блейк гучно засміявся у відповідь на нотації племінниці, нахилився й поцілував її в лоба.

— Клої, якщо хтось образить — одразу кажи мені.

— Добре.

— Якщо хтось зробить боляче або засмутить — теж кажи.

— Добре.

— Я писатиму листи, то й ти обов’язково відповідай.

— Добре, добре, обов’язково!

Попрощавшись із племінницею, Блейк підвівся й сказав сестрі те саме:

— Меліссо, і тобі те саме.

Меліса мовчала.

— Якщо хтось розсердить — пиши, якщо зробить боляче чи засмутить — кажи, і на листи відповідай.

На це Меліса хмикнула:

— А хіба не можна просто самій розібратися?

— Не можна! Навіть якщо розібралась — все одно розкажи. Братові образливо, якщо не знатиму!

Дядько з обличчям, від якого незнайома дитина заплакала б на місці, знову і знову давав настанови — і лише через довгий час нарешті розвернув широку спину.

Ні.

Клої, яка подумки знову переживала хмару пилу, що залишив дядько, різко похитала головою.

Зараз не час розклеюватися!

Ляснувши себе долонями по щоках, Клої рішуче підняла гусяче перо.

І якомога акуратніше стала писати.

Другий план.

Перший план, у який вона ледве вірила, вдався — отже, час складати наступний.

Мені дістався несподіваний великий улов.

А саме — мама.

Мама сказала, що залишиться на пів року разом із нею на землях Ліандерів.

До того ж тепер дядько теж їстиме тут раз на місяць…

Можливостей скористатися своєю іздатністю, щоб розвіяти непорозуміння між двома родами, стало більше!

Пригадавши дорослих, що не могли нічого вдіяти проти її іздатності, Клої прикрила рот кулаком і тихо засміялася.

Спершу вона страшенно злилася і ображалася, що наділена такою здатністю, — але тепер розуміла: це саме те, що їй потрібне більше за все.

Бо ні сила, ні розум не перемагають почуття.

Глибоко вдячна своїй здатності викликати співчуття, Клої вивела на аркуші наступні слова:

Мета: зробити так, щоб рід Ліандерів і рід Арус жили дружно.

Спосіб: скористатися іздатністю.

Кінець!

Дивлячись на чіткий і лаконічний план, Клої знову всміхнулася.

Але цього разу усмішка була не такою безхмарною, як щойно, — в ній мигтіло дещо зловісне.

***

— Не потрібно.

Але щойно Клої добралася до кімнати мами, перед нею постала картина — двоє стоять одне проти одного.

Дівчинка здригнулася.

Крізь трохи прочинені двері вона крадькома спостерігала за Луціаном і Мелісою, що явно насторожилися один проти одного.

— Чому?

Луціан стояв боком до Клої і тихо запитав:

— Крім захисної функції, нічого іншого я туди не додавав. Якщо хочеш переглянути схему…

— Мені нічого такого не треба. Просто від тебе я нічого не хочу — ось і вся причина.

Луціан замовк.

— Від тебе я б не прийняла навіть дрантя, яке вже розсипається.

Від слів Меліси погляд Луціана опустився вниз — а потім знову піднявся, вдаючи байдужість.

— Я даю це не тобі.

— Тоді кому?

— Охоронцю, який перебуватиме поруч із Клої.

Меліса мовчала.

— Якщо тебе викрадуть або поранять — це вплине і на Клої.

— Не хвилюйся.

Меліса відверто насміхалася з нього і шпурнула браслет із маґічним каменем, який, мабуть, щойно простягнув їй Луціан.

Брязь. Погляд Луціана рушив слідом за виблискуючим браслетом, що впав на підлогу.

— Поки рід Ліандерів поводитиметься тихо — такого не станеться.

Луціан мовчав.

— А. Я не кажу, що мовчки витерплю напад із вашого боку.

Кулак Луціана стиснувся при погляді на браслет, що лежав поруч із його блискучим черевиком, — і тут же розтиснувся.

Його нога почала повільно рухатися — так, ніби от-от він розвернеться і піде.

Саме тоді:

— Т-тоді!

Клої, яка вичікувала потрібний момент, стрімголов вбігла до кімнати.

— Тоді я візьму це собі!

Здивовані Меліса і Луціан обоє округлили очі й подивилися на дівчинку.

Не зважаючи на їхні погляди, Клої подюрчала до браслета на підлозі й підняла його.

І подивилася на Луціана блискучими очима:

— Якщо ніхто не хоче брати — я візьму! Можна?

— Дам тобі новий, Клої.

— Ні, я хочу саме цей!

— Тоді можеш взяти і його.

— Дякую!

Клої бадьоро подякувала і, ніби здуваючи пил, подула на браслет — фух-фух — після чого старанно застібнула його на своєму зап’ясті.

— О…

Але браслет, виготовлений під зап’ясток дорослої жінки, виявився для семирічної дитини занадто великим.

Навіть у два обороти він болтався вільно. Клої незадоволено клацнула язиком.

— Хе. Моєму зап’ястку завеликий!

Повертівши браслет так і сяк, Клої поглянула крадькома на Мелісу і непомітно відстібнула браслет.

— Мені завеликий! Мамо, хочеш?

І простягнула коротеньку руку вперед — до мами.

— Це не від земель Ліандерів. Мені дали, кажу ж. Тож це — подарунок Клої для мами!

Меліса мовчки дивилася на Клої.

Ой, не спрацює?

Великі очі Клої забігали.

Вона думала, що мама зробить вигляд, ніби не знає, й мовчки прийме. Думала, що навіть цього вже вистачить…

Дівчинка нервово перебирала пальцями, тримаючи браслет, у той момент —

Враз. Меліса, яка стояла нерухомо, раптово нахилилася і міцно обійняла дівчинку.

Клої здивовано заліпала очима, але рефлекторно простягнула обидві руки.

Запах мами…

Захмелівши від теплого маминого аромату, якого давно не відчувала, Клої не помітила.

Що це таке, Луціане Ліандере.

Того, що за її спиною мама дивиться на тата смертоносним поглядом.