Розділ 37

— Вибачте. Новина, яку треба передати негайно…!

Щойно пролунав дозвіл увійти, васал стрімко вбіг до кабінету й квапливо заговорив:

— Таємний агент роду Ґревіс, якого раніше було впроваджено на землі Арус, — помер. Кажуть, що сам узяв своє життя.

— Що?

— Ні, точніше — не сам. Його тіло раптово відмовило. Наче… наче на нього наклали прокляття.

Прокляття.

Від цього слова обличчя Луціана й Іана скам'яніли — не порівняти з тим, якими вони були до цього.

Обидва повернулися й зустрілися поглядом — гострим, як уламки скла.

Іан кивнув братові й озвавсь:

— Романе.

— Так.

— Ретельно перевір рід Ґревіс.

— Рід Ґревіс… ти маєш на увазі?

На перепитування помічника відповів не Іан, а Луціан — тихим голосом, викладаючи здогад:

— Цілком можливо, що за таємним агентом, який давав брехливі донесення, і за тим, хто вкрав маґічне каміння, — стоїть одна й та сама рука.

Здогад, що міг перевернути весь континент — якщо підтвердиться.

***

Хіхі.

Цього тижня настрій Клої був на найвищій точці.

Не було жодної речі, яка б не вдалася так, як вона хотіла.

А ще вона отримала від дядька — свого найбільшого болю в серці — листа з дуже радісними новинами!

— Ну як? Справді гарно, правда?

Клої, яка вмовила маму піти в оранжерею разом писати відповідь на листа, обернулась до Меліси з сяючим обличчям.

— Мамо, ти вже бувала в цій оранжереї? Я перший раз прийшла — і так здивувалась, яка вона красива!

— Е…

Меліса, яка сиділа на строкатому пікніковому килимку з трохи кислим виглядом, повільно кивнула:

— Дуже давно — бувала.

— Справді? Чому ж мені не розповіла!

Клої вже збиралась із подивом засипати маму запитаннями — і саме тоді її круглі очі помітили, як відчинились скляні двері оранжереї.

І побачила зовсім неочікувану людину.

— Ого, яка ж несподівана зустріч!

Клої схопилась на ноги, побачивши, що двері відчинив Луціан.

— Сьогодні не дуже зайняті! Раніше ж були такі зайняті, що майже не бачила вас!

Клої казала правду.

Протягом першого тижня після того, як її привезли з земель Арус до замку Ліандерів, вона лише зрідка бачила Луціана.

Великий герцог дуже зайнятий. Мабуть, щоб приходити до Клої-сами, він міг виділити час лише відпрацювавши кілька ночей поспіль.

Пригадавши слова Кессі, Клої сама не помітила, як відчула і радість, і тривогу — і підбігла до нього:

— Ви ж не щоночі не спите заради того, щоб побачити мене? Хай як сильно хочеться — так не можна!

На ці стурбовані слова Луціан хмикнув і погладив Клої по голові:

— Дякую за турботу. Але не не спав. Останнім часом не такий зайнятий, як раніше.

— Справді?

— Так. Тепер уже не треба безупинно виробляти маґічне каміння. Розробка нової технології теж добігає кінця — залишилось лише утилізувати прототипи. Тож, мабуть, буде доволі вільного часу.

Прибравши руку з голови Клої, Луціан ненав'язливо глянув убік — туди, де сиділа Меліса, — і додав:

— Хоча комусь, мабуть, трохи… прикро чути це.

На ці слова голова Меліси, яка вперто дивилася в інший бік, різко повернулась.

Меліса вже відкривала рота, щось збираючись сказати —

— Ого!

Клої блискавично втрутилась між ними й голосно вигукнула:

— Тоді давайте разом поїмо тут! Ми з мамою принесли повно смачного!

Сваритися не можна. Сваритися — в жодному разі не можна.

Клої подумки бурмотіла й квапливо схопила Луціана за руку, потягнувши за собою:

— Мама казала, що теж бувала тут.

— …Так?

— Так! І казала, що дуже красиво!

Насправді мама не говорила, що «дуже красиво», але ж погодилась — значить, одне й те саме!

Клої думала, як їй зручно, і вдало посадила Луціана на килимок.

— …Справді?

Луціан сів, як вона наказала, і ледь озвавсь:

— Справді, кажеш…?

— Так!

Клої усміхнулась так широко, що посмішка, здавалось, ось-ось зіллється з вухами, і вмостилась між Луціаном і Мелісою.

Якщо вона сяде в середині — шанс, що хтось із двох раптом підхопиться й піде, значно зменшиться.

Дивлячись на виблискуючу веселку, яку малювали струмені фонтану, Клої простягнула руку й показала пальцем вниз:

— Бачите? Оті білі квіти?

— Бачу.

— Це лізіантус. Улюблена квітка моєї мами. Мама любить — тому й я стала любити.

— …А крім цієї квітки — ще щось любиш?

— Гм. Соняшники теж люблю, і тюльпани. О! А з перекусів — найбільше люблю заварний пудинг…

Меліса підперла підборіддя коліном і мовчки слухала, як дочка й Луціан розмовляють, — і подумала про себе:

Удає, що не знає.

Її погляд упав на пишно розквітлий лізіантус — схожий на купу мережива, складену разом.

Сам же посадив ці квіти, коли будував оранжерею.

Разом із цим шепотом нахлинула злива спогадів.

Пригадався тодішній лагідний голос — і на мить перехопило подих.

Треба вийти.

Меліса вже збиралася підвестись, не витримуючи потоку уривчастих спогадів —

Туп. Щось упало їй під ноги.

— Це запрошення на участь у засіданні континентальної ради.

Меліса подивилась із виглядом «навіщо ти даєш це мені» — і Луціан тихо відповів:

— Якщо хочеш, щоб Клої стала спадкоємицею роду Ліандерів, — кажуть, треба з'явитися й показатися на очі.

Меліса мовчала.

— І якщо ти погодишся — я маю намір оголосити на раді, що ми возз'єдналися.

— Що?

Меліса, яка слухала його спокійно, скривилась — мов зім'ятий папір.

— Що за дурниці. Не кажи таких жахливих речей.

— Наскільки мені відомо, на рід Арус теж накладено чимало обмежень.

Меліса мовчала.

— І ти, певно, хочеш захистити свої землі.

Чорт. Меліса вже зривалась із місця — але від наступних слів Луціана не змогла й зрушити, й міцно стиснула рота.

Сад знову поринув у тишу.

Клої, яка сиділа між мамою і Луціаном, мовчки дивилась на білий аркуш перед собою.

Це… запрошення на засідання континентальної ради?

Поглядаючи на папір із червоною печаткою, Клої пригадувала деталі початку оригінального роману.

Луціан Ліандер і Меліса Арус одружились через пророцтво.

Десять років тому на континент зійшло пророцтво:

[Час настав. Народяться діти з іздатностями. Рід вовків і рід левів не матимуть власних дітей окремо — але зрештою саме завдяки цьому прийде мир.]

Оскільки шлюб міг заплутати питання спадкоємництва, було вирішено, що одружаться не голови родів, а Луціан Ліандер і Меліса Арус.

Але рівно через два роки після укладення обітниці — вони розійшлися, й Меліса вже чекала дитину.

Розлучення давалося нелегко.

На континенті пророцтво мало абсолютну вагу.

Щоб порушити шлюб, укладений за велінням пророцтва — майже релігійного за своєю природою, — роди Ліандерів і Арус мусили зазнати величезних втрат.

Від штрафів — до серйозних торговельних обмежень.

Більше того: щоб провести рішення про розлучення через засідання континентальної ради, рід Ліандерів мусив навіть вдатися до шлюбного лобіювання в роді Демос.

Але навіть це стало можливим лише тому, що існувала дитина — чітко вказана у пророцтві як народжена від цих двох родів.

Якби вони хотіли розлучитись, не маючи дитини, — інші роди ніколи б їм цього не дозволили.

Настільки всесильним було пророцтво на континенті.

Виходило, що батьки одружились через неї — і змогли розлучитись теж завдяки їй.

Клої думала про цей іронічний зв'язок між батьками й собою — і знову почула голос Луціана:

— Це не те рішення, яке ти й я можемо прийняти, спираючись лише на особисті почуття. Думай про землі, Мелісо.

Меліса мовчала.

— До того ж тобі й так буде важко пояснити, як вийшло, що ви підписали договір про одинадцять років зустрічей. Тоді вже краще прикрити це брехнею про возз'єднання.

Клої обережно глянула на маму.

Мама стискала кулак — але вираз обличчя говорив, що вона вважає його слова правильними.

По суті, він не помиляється…

І Клої з ним погоджувалась.

Вигода від цього возз'єднання — хай і лише на словах — була справді величезною.

Довго думати не довелось.

Якби тільки зняти ті правила, що намертво сковували землі, не даючи витягти жодного прибутку.

Якби хоча б торговельний податок — утричі вищий, ніж в інших землях, — повернувся до колишнього розміру.

Обличчя дядька, що вічно зітхав, обличчя підданих, що сновигали замком, — вони точно змінились би.

— …Добре.

Мама повільно кивнула — і Клої зрозуміла, що вона дійшла до тих самих думок.

І саме в ту мить у голові Клої зринув один хід.

Трохи хитрий хід — щоб зблизити маму й тата.