Розділ 39

Напруженою від хвилювання виявилась саме Клої — коли почула мамин дозвіл увійти.

Сьогодні мама була настільки вражаюче гарна, що, здавалося, від її вигляду можна осліпнути.

Звичайно, і для Луціана це мало бути так само.

Цікаво, як він відреагує.

Трохи напружена, трохи збуджена, Клої дивилась, як Луціан заходить до кімнати.

— …

Але очікуваного не сталося.

Побачивши сяючу маму, Луціан залишився з абсолютно байдужим виразом обличчя.

— Впоралась швидше, ніж очікував.

Навіть лицарі за його спиною здивовано моргали — а він лише подав голос зі звичною своєю стриманістю.

— Ходімо.

І, анітрохи не розхвилювавшись, протягнув руку до Клої.

Та ну.

Клої в душі образилась на таку безпристрасність.

Не може похвалити — і так мовчки стоїть. Якщо мене не буде поруч, ви двоє взагалі не зрушите з місця!

Але бурчала вона лише подумки — вголос же дівчинка сказала бадьорим голосом:

— Я сьогодні піду, тримаючи маму за руку!

Адже треба ж рухати справу вперед — і сьогодні для цього теж знайшовся привід.

Клої дрібно затупотіла до мами і стала поруч. Потім швиденько простягнула руку й схопила маму за долоню.

— Мамине плаття таке гарне, що сьогодні я конче хочу йти саме з нею!

Звичайно, непомітно вкинути похвалу на адресу мами теж не забула.

— …

Але Луціан не відповів нічого й тихенько лише почав опускати руку.

— О!

Та хіба Клої дала б такому статися.

Дівчинка нахилила голову набік — наче щось дивне почула — і поперемінно подивилась на Луціана й Мелісу.

— хіба сім'я не ходить разом, тримаючись за руки?

— …

— Хм-м, але ж коли дядько з мамою йшли на бенкет, вони так і робили? Чи я щось переплутала?

Клої знову й знову нахиляла голову то вліво, то вправо — мов іграшка-неваляйка. Луціан тихо зітхнув.

І простягнув руку вперед — наче визнав свою поразку.

Поставою чемною й бездоганною — такою, яку побачиш хіба що на малюнку в книзі етикету.

Меліса, яка на мить міцно заплющила очі, рішуче розкрила їх і поклала руку на його лікоть.

— Ходімо.

Луціан — із рукою Меліси на своєму лікті, Меліса — із рукою Клої в своїй долоні — вийшли з кімнати.

Проте в голові Клої, яка таки домоглась свого й примусила Луціана проводжати Мелісу, розгортася зовсім інший момент.

Щойно, коли Луціан учтиво простягнув руку до Меліси.

Рука в нього за спиною була міцно стиснута в кулак.

Наче людина, яка жахливо боялась отримати відмову.

І коли Меліса зітхнула, але все ж поклала руку на його лікоть — кулак розтиснувся, наче з нього пішла напруга. Клої, згадавши це, повернула голову й глянула на Луціана.

Його лице, мов висічене зі скелі, усе одно здавалось непроникним і стриманим.

Але чомусь підозра — що він із великими зусиллями тримає маску — так і не зникала.

***

— Фу, гидота.

Першими словами Іана Ліандера при вигляді Меліси у вишуканій сукні були саме ці.

Клої від такої відкритої зачіпки аж завмерла і стривожено подивилась на маму.

— Угу. Ні. Твоє обличчя гидотніше.

Але мама байдуже відповіла — і просто сіла до карети.

Іан трохи постеліть поглядом за Мелісою, та більше нічого не сказав і теж зайшов до карети роду Ліандерів.

Коли останнім сів Луціан, двері зачинились.

Тишу в м'яко рушившій кареті першим порушив Луціан.

— Як просувається підготовка до розриву заручин?

— Добре. Я ж бачив ту дівчину лише раз, тож і не надто складно.

Іан передав Луціану товсту пачку документів і продовжив:

— Планую оголосити, що заручусь із леді Софі Пейдж. Скажу, що закохався — якось скомпоную. Всі й так розуміють, що те заручення було лише лобістським формуванням.

— Із родом Пейдж домовився?

— Відповідний контракт теж у тій папці. Якщо подивишся на останню сторінку…

Клої слухала розмову дорослих краєм вуха й дивилась у вікно.

Серце весело забилось, коли повз неї швидко промайнули високі дерева.

Перший раз. Вперше вона їхала каретою за межі маєтку.

Щоправда, одного разу її вже викрали — але те викрадення прогулянкою чи подорожжю не назвеш, тож не рахується.

О. Пахне деревами.

Клої нюхала повітря ззовні й ненароком запитала:

— А скільки їхати до орлиної території?

— Мабуть, хвилин десять?

— Що? Так мало?

— Ми використовуємо магічний камінь для переміщення.

Луціан, сидячи в бездоганній позі й гортаючи документи, пояснив:

— Виїдемо за межі фортеці, дістанемось до місця, де можна задіяти магічний камінь далекого переміщення — і звідти відразу перенесемось до орлиної території. Тоді максимум хвилин десять і буде.

Орлина територія…

Розчарування від того, що їхати так мало, тривало недовго.

Очі Клої знову засяяли від нетерпіння.

Яка вона, та орлина територія?

Дівчинка притулила підборіддя до підвіконня й цікаво вдивлялась удалеч.

— Клої!

Та потрапити до земель роду Ґревіс у доброму здоров'ї Клої не вдалось.

Щойно спрацював магічний камінь переміщення — голову вдарив той самий запаморочливий дзвін, що й раніше.

— Що це з дитиною.

Меліса тримала на руках безсилу доньку й сполохано дивилась на Луціана.

— Раніше таке бувало? Коли користувалась іншими магічними каменями — теж так ставало?

На відміну від Меліси, яка не знала куди дітись від тривоги, Луціан і Іан зберігали спокій.

— Брате, це…

Іан подивився на племінницю, що вкрилась холодним потом, і перевів погляд на Луціана.

Таке траплялось рідко, але серед прямих нащадків роду левів подібна реакція інколи спостерігалась.

На інші магічні камені особливої реакції немає — але певні їх різновиди викликають неприємні відчуття.

Показовий приклад — ось він, сидить поруч: Луціан Ліандер.

У дитинстві він скаржився на нудоту щоразу, як використовував захисний магічний камінь.

А причина була в тому, що сам він мав виняткові здібності до виготовлення саме захисних магічних каменів.

— Невже і Клої теж, бува, не…

Запитав із надією — але Луціан рішуче похитав головою.

Він подивився на вкрай розгублену Мелісу й заговорив:

— Буває таке. Коли скористатись магічним каменем із таким великим запасом сили — інколи запаморочується голова.

— Вона кожного разу так матиме?

— Ні. З часом звикне. Клої раніше майже не стикалась із магічними каменями, тому відреагувала гостріше. Інші камені їй були байдужі — отже, швидко прийде до тями.

Немов підтверджуючи ці слова, Клої, що досі обвисала безсилою, за мить прийшла до тями.

І тут же, наче й не хворіла, знову заблищала очима.

Луціан ледве встиг витерти краї її чола вологою хусткою — як Клої вже жваво піднялась і зазирнула у вікно.

— Це тут орлина територія?

— Поліж ще трохи, Клої.

— Я справді вже зовсім нічого не відчуваю! Насправді й раніше просто трохи крутилось — більше нічого!

Дівчинка бадьоро мовила й рішуче відсунула штору карети.

— О-о!

Побачивши краєвид за вікном, що разюче відрізнявся від усього побаченого раніше, Клої широко відкрила очі.

Ні землі Арусів, ні землі Ліандерів — нічого схожого тут не було.

Клої дивилась на велетенські дерева, що здавалося сягають безкраю, і на густі зарості джунглів удалині — аж поки голова сама собою не повернулась убік.

Там стояв бурий замок із гострими шпилями, що тягнуться один за одним мов до самого неба.

А перед ним — бронзова статуя орла, що розкрив велетенські крила, ніби ось-ось злетить у небо.

Ось він… замок роду Ґревіс…

Дивлячись на замок родини жіночої головної героїні — родини, яку в оригіналі називали єдиним сумлінням континенту, — Клої пригадала зміст роману.

За переказами, покидаючи цей світ, дракон наділив кожен із кланів, що допомагали йому, особливою здібністю.

Вовкам дарував бойову силу й регенерацію, левам — здатність управляти маною, зміям — безсмертя, а орлам…

…передбачення: здатність бачити майбутнє.

Звичайно, як і в чотирьох інших кланів, ця здібність у роду Ґревіс теж ослабла.

І, як в інших кланів, від неї лишився виразний слід.

А саме — здатність тлумачити провіщення богів.

Те, що рід Ґревіс навчився тлумачити оракули, — мабуть, пов'язано з їхньою природженою чесністю.

Саме тоді, коли Клої закінчила думати про особливість цього роду й ствердно кивнула, карета плавно зупинилась.

— Ходімо, Клої.

На слова Луціана Клої ковтнула подих — і посмішнялась якомога ширше.

— Гаразд!