Розділ 4

— Іди сюди, Клої!

Клої ніяк не могла зібратись з думками.

Вона зовсім не чекала, що все почнеться так швидко.

Ні, в романі ж було сказано, що напад станеться після десяти років…

Клої не могла приховати розгубленості — події розгортались не тоді, коли мали.

Але попри хаос вона механічно переходила з рук у руки, з однієї метушливої кімнати в іншу.

— Все гаразд. Не хвилюйтесь.

Усі, кому наказали захищати Клої, говорили одне й те саме.

— Клої, я захищу вас ціною свого життя. Ми — гордий рід Сірих Вовків, ми не програємо жалюгідним левам.

Останній, кому доручили охорону Клої, — Брукс — заспокійливо поплескав дівчинку по спині.

Але думки Клої були зайняті зовсім іншим.

— Бруксе, де мама?

— Пані Меліса — теж член вовчого роду, тому вона чудово…

— Ні!

Клої вхопила Брукса за одяг і різко крикнула.

Мама не повинна воювати.

Клої з блідим обличчям пригадала приблизний сюжет роману.

Спочатку — вторгнення левового роду.

І в ході нього Меліса Арус — рідна сестра голови вовчого роду і мати Клої — отримує смертельне поранення.

Це місце в романі описувалось мимохідь, тому причина поранення лишалась незрозумілою…

Але те, що мама буде поранена, — це точно.

Надалі непритомний стан Меліси слугував тим самим тригером, що розпалить війну, — тому сумнівів не було.

Не знаю, чому час змінився, але це ключова подія для сюжету — вона неодмінно станеться.

Згадавши, чому ще тоді, щойно прокинувшись, почала майструвати зброю, Клої з перекошеним від тривоги обличчям затрясла Брукса.

— Мені треба до мами.

— Не можна. Моє головне завдання — відвести вас у безпечне місце… зачекайте, Клої?

— Треба до мами. Мама… мама буде серйозно поранена.

Клої, майже без кольору в обличчі, бурмотіла це й швидко озиралась навколо.

— Клої… у вас на голові вуха… чому…?

Зверху долинув розгублений голос Брукса.

Але Клої вже не слухала його — вона навострила слух у далечінь.

— Геть звідси! Свою доньку я не віддам!

Ось вона!

Упізнавши мамин голос, Клої з розмаху вдарила Брукса по шиї й зіскочила на підлогу.

Недалеко. Ще можна встигнути.

— Ой! Клої!

Брукс, якого застали зненацька, випустив дівчинку й кинувся навздогін.

— Зупиніться! Повертайтесь, Клої!

Він наздоганяв швидко, але Клої вже завернула за ріг і опинилась у самому серці бою.

— Мамо!

— Клої? Ти чому тут…?

Меліса, що билась із дворучним мечем у руках, округлила очі, побачивши несподіваного противника.

І тієї ж миті незнайомий лицар із темно-карими очима стрімко кинувся на Мелісу.

Ні!

Клої блискавично сунула руку в кишеню й витягла маленький іграшковий водяний пістолет.

І прицільно вистрілила просто в обличчя лицарю.

— Ах!

Рідина влучила лицарю в очі.

— Що… що це таке…?

Поки лицар розгублено завмер, Меліса миттю пронизала його списом у живіт.

— Кхр…!

Переконавшись, що лицар мертвий, Меліса метнулась до Клої й обійняла її.

— Клої, як можна лізти в таке небезпечне місце! Якби з тобою щось трапилось…!

— Все добре, в мене ж є ось це.

Клої спокійно потрясла жовтим іграшковим пістолетом.

Меліса, що щойно оглядала доньку з голови до ніг, нахмурила брови.

— А що там всередині?

— Концентрат котячої м'яти.

— Котяча м'ята?

— Угу.

Клої спокійно прибрала пістолет до кишені й пояснила.

— Це така трава, яку люблять коти. Але концентрований настій викликає галюцинації. Я знайшла його на грядці з перцевою м'ятою, де часто гуляють шиї.

Добре, що готувалась заздалегідь і носила при собі — на випадок першого нападу. Без цього могло справді погано скінчитись.

Дякую, вчителю.

Клої подумки дякувала ветеринарному блогеру з минулого життя, чиї знання їй зараз так знадобились.

— Клої, але звідки ти знаєш…?

— Клої! Негайно виходьте звідти!

Меліса вже збиралась щось запитати, але з появою Брукса оскалилась.

— Бруксе, як ти міг дозволити Клої потрапити сюди!

— Вибачте! Готовий прийняти будь-яке покарання!

Меліса грізно зиркнула на Брукса, потім притягла Клої до себе й обернулась.

— Добре. Зараз головне — безпека Клої.

— Так!

— Це не означає, що покарання не буде! Розправишся з левами — готуйся!

— Є… є!

Щойно різка, Меліса раптово перейшла на зовсім інший тон і зашепотіла:

— Потерпи трохи, донечко. Зараз відведу тебе в безпечне місце.

— Угу.

Клої, обхопивши мамину шию, мов коала, мовчки твердила собі:

Ні в якому разі не відпускати маму.

Слухаючи мамине серцебиття, поки та бігла з нею на руках, Клої ще раз пообіцяла собі:

Маму захищу я сама.

* * *

— Не хочу!

Але коли вони добрались до потаємного сховку в найглибшій частині замку, виявилось, що мама збирається залишити її тут і відразу піти.

— Не хочу, не йди!

Клої обхопила маму за талію й благала.

— Не йди, мамо. Давай побудемо разом, добре?

— Не можна, Клої.

Меліса рішуче відчепила доньку й похитала головою.

— Мамі треба йти. Клої, ти можеш поводитись тихо?

— Чому? Чому й мама мусить іти? Там і без тебе вистачає вовків. Мама одна — нічого не зміниться, якщо…

— Саме тому, що там є інші вовки, я й маю йти. Мама — Сірий Вовк.

Меліса переклала Клої і поставила її в шафу.

— Мама сильніша за всіх їх разом узятих. Тому й мусить іти. Бачила ж — одним ударом пуму наскрізь.

Мама жартівливо посміхнулась, але брови Клої тільки нижче опустились.

Вовки ніколи не зраджують своїх.

Клої хотілось кричати і триматись ще міцніше — але вона знала: коли мама дивиться ось так, — вона не відступить.

— …Тоді хоча б візьми це.

Зрозумівши, що вмовляти марно, Клої швидко простягнула запасний варіант.

Меліса, що якраз кутала доньку ковдрою, підняла брову.

— Концентрат?

— Угу. Бери, мамо. Якщо буде небезпечно — одразу стріляй.

— Все добре. Залиш собі.

Клої рішуче похитала головою й ненадовго виглянула пістолетом з кишені.

— У мене ще два є. Тому один — тобі.

— Коли ти встигла три… ні, потім поговоримо.

Меліса з дивним виразом подивилась на доньку, але голос ззовні повернув її до реальності. Вона підвелась.

— Ховайся як слід. Мама незабаром прийде.

Востаннє торкнувшись губами до щічки Клої, Меліса заспокійливо посміхнулась.

— Будеш чемно чекати? Щоб мама змогла тебе знайти.

— …

— Гм? Клої?

— …Угу. Буду чекати.

— Молодець. Люблю тебе, донечко.

З цими словами дверцята шафи зачинились.

Клацнули замки — один за одним. Потім — звук кроків, і двері в кімнату зачинились.

Клої, оточена м'якими ковдрами, чула, як мама вибігає назовні.

Вибач, мамо. Я збрехала.

Вона пообіцяла чекати — але це була неправда.

Я не можу дозволити, щоб мама постраждала. Я сама захищу маму.

Клої вже зібралась рішуче підвестись — і тут:

— Кхр!

Різкий стогін, і двері сховку гучно здригнулись.

Крики, чиїсь стрімкі кроки, зойки, різкий звук розбитого скла.

Жахливі звуки проникали навіть у шафу, і Клої вже простягнула руку до дверцят — і завмерла.

У ту мить із глибини пам'яті, яку вона намагалась не чіпати, спливло минуле життя.

— Вона не моя дитина. Думаєш, я не знаю? Думаєш, можна мене обдурити!

Батько Я Йон у минулому житті страждав на нав'язливу підозрілість.

— А Йон, скажи мені. Ти не моя донька? Га? Хто твій справжній батько? Кажи!

— Вона твоя дитина, чия ж ще! А Йон, скажи швидко! Ти ж татова донька? Правда?

Він щодня підозрював маму А Йон, допитував її й, напившись, пускав у хід кулаки.

— Чому я маю виховувати дитину невідомо від кого? Га? Яка тут, до біса, справедливість!

А Йон вважала за краще ховатись у шафі, ніж дивитись, як батько жахливо поводиться з мамою.

— Ось де сиділа!

— А Йон, ти ховаєшся в шафі, поки мама отримує удари? Стільки сил вкладено в тебе — а ти тільки й вмієш тікати!

Щоправда, коли її знаходили в шафі — все ставало лише гіршим.

Я зараз не А Йон.

Клої шепотіла собі, мов мантру.

Це лише минуле життя. Теперішня мама любить мене. Того батька, що ненавидів мене, тут нема. Я не А Йон, не А Йон…

Але одне знати розумом — і зовсім інше — змусити тіло діяти.

Схоже місце. Схожі звуки. Схожа безпорадність — і все це повільно, але вірно затягувало Клої в чорну безодню.

Треба виходити. Виходити і захищати маму.

Вона боляче вкусила себе за руку й намагалась відчинити дверцята шафи — але заклякла рука не слухалась.

Дихання поступово перехоплювало — мов вона повільно йде під воду.

І тут — бах! Гучний удар, і двері сховку розчахнулись.