Розділ 42

— Та що ти, — Клої безтурботно знизила плечима. — Тут ще є середньої дальності, з магією переміщення. Тато сказав, що можна роздати друзям, — ось і принесла.

— П-правда, можна взяти?

Наймолодший серед дітей, перевертень-сова Джеріко Улулка, запитав зі запинкою:

— А раптом тебе потім посварять за таку дорогу річ?

— Ні. Тато сам їх зробив — саме щоб роздати сьогодні. Я сказала, що вперше зустрінусь із друзями з інших країв, — він і поклав у торбинку: мовляв, тоді хоч це візьми. О, і ще!

Клої пошвидала підвіски на стіл і знову полізла до торбинки.

Від того, як вона поводилась із дорогоцінними магічними каменями, всі ахнули — але сама Клої залишалась безхмарно спокійною.

— Є ще важливіша річ!

— Яка?

Клої примружила обидва ока з грайливим виглядом і відповіла:

— Не лякайтесь, зараз-зараз…

Діти всі як один уставились у торбинку Клої й затиснули руки в жменях.

Що там буде — невідомо, і від того і хвилюєшся, і щось таке гарне чекаєш.

Але те, що Клої урочисто витягла з торбинки під власний «бум-бум-бум»…

— Це карамель!

…виявилось маленькою цукеркою в золотистому папірці.

— Е-е-е…

Побачивши розчаровану пику Джеріко, Клої поспішила додати:

— Спробуй. Це солона карамель — як вкусиш, таке смачне, що сам здивуєшся!

Діти з підозрою посхнули, проте чемно взяли карамель, яку роздавала Клої, і поклали до рота.

— Ого.

Невдовзі пролунали захоплені вигуки.

— Це справді смачно!

— Ага. І солоне, і солодке водночас…

Діти миттєво забули, що щойно сумнівались, — очі заблищали, щоки рухались.

Клої роздала всім по коробочці карамелі й по підвісці, лагідно промовивши:

— Ось, беріть із собою. О, а щодо підвісок з магічним каменем — вони нові, тому як ними користуватись, може, й не одразу зрозуміло. Гм…

Клої на мить притулила руку до підборіддя й нахилила голову — а потім ляснула в долоні:

— Знаєте що: покажіть татові й мамі і скажіть, щоб обов'язково зверталися до роду Ліандерів! Там усе пояснять!

— Добре, обов'язково скажу! Дякую, Клої!

— Та нічого.

Клої скромно посміхнулась і знизила плечима.

Насправді це я вам даю для реклами, а ви так дякуєте.

Реклама тут мала подвійний сенс.

По-перше — показати, що її ніхто не кривдить. По-друге — прорекламувати нову продукцію роду Ліандерів.

Клої жувала карамель і дивилась, як діти жваво розбирають підвіски, — і пригадала минулий тиждень.

— Ти хочеш… дослідні зразки середньої дальності магічних каменів?

Луціан глянув на Клої з подивом.

— Якщо хочеш, я зроблю їх для тебе в гарній оправі — як браслет чи намисто. Дослідні зразки ж необроблені, і носити їх незручно.

— Ні, дослідних зразків вистачить!

Клої похитала головою у відповідь на пропозицію зробити прикрасу, яку вона зможе носити.

— Я хочу роздати їх новим друзям, із якими зустрінусь наступного тижня.

— Друзям?

— Так. Тим, кого побачу на континентальній раді наступного тижня.

Клої дивилась на Луціана, що мовчки споглядав її, і говорила з невинним виглядом:

— Ви ж казали, що дослідні зразки, хоч вони й бездоганні, все одно підуть на повне знищення? Магічні камені — річ украй рідкісна, шкода їх викидати. Ось я й хотіла віддати їх новим друзям!

І після цих слів Луціан теж нічого не відповів — лише мовчки дивився на дівчинку.

Клої вже стривожилась: а раптом не дасть? — і несміливо зиркнула на нього.

— Клої.

Луціан тихо зітхнув і нахилився, щоб дивитись їй в очі.

— Зроблю підвіски.

— Підвіски?

— Так. Доньці є що подарувати подружкам — і я не можу дати їм необроблені дослідні зразки.

Луціан обережно, щоб не розтріпати, погладив волосся Клої по голові й запитав:

— Хочеш подружитись із тими, кого зустрінеш?

— …Так.

— Тоді візьми ще й ту карамель, яку так смачно їла минулого разу. Напевне, їм теж сподобається більше.

Тепла нотка в голосі Луціана тоді спливла в пам'яті — і Клої мимохіть потягнулась рукою до голови.

Саме до того місця, де Луціан тоді ласкаво погладив її.

Чому Клої навмисне вибрала дослідні зразки нового товару — пояснення було просте.

Вона хотіла бути хоч трохи корисною для роду Ліандерів.

Хотіла віддячити людям, що так добре до неї ставляться, що вкладають у неї свою любов і увагу.

І ще — трошечки соромно перед ними…

Клої подумала про тих, хто, по суті, перебуває під впливом її здібностей, — і повільно опустила руку.

Діти тут повернуться до своїх земель і розкажуть батькам про сьогодення у всіх подробицях.

А навіть якщо самі й не розкажуть — батьки, які захочуть розібратись у відносинах, самі витягнуть із них усе до дрібниць.

Тоді й дізнаються. Що Клої сказала, як поводилась із підвісками з магічними каменями.

На відміну від дітей, що просто не надали цьому значення, — дорослі одразу зрозуміють.

Хай навіть це й донька роду Ліандерів — так необережно поводитись із настільки дорогоцінним магічним каменем не можна.

Тоді самі собою зроблять висновок. Наскільки ж мене люблять і пестять.

І безглузда балаканина про кривдження відразу вщухне.

А звідси й природно розвіяться хибні уявлення, що склались в інших родів про обидва її клани.

Звісно, можуть знайтись і дорослі, що захочуть використати її у своїх цілях… але

це теж, у свою чергу, стане непоганою нагодою.

Клої бадьоро всміхнулась і подивилась на виблискуючі підвіски.

Упередження зникнуть, брехня розвіється. А ще й безкоштовна реклама на додачу — хіба не чудово?

На відміну від магічних каменів коротко- та далекого переміщення, камінь середньої дальності щойно вперше з'явився на ринку.

Зооморфи, яким доти доводилось платити за дорогий камінь далекого переміщення навіть для не надто великих відстаней, напевне, відреагують бурхливо.

Ідіть, ідіть додому та роздайте батькам рекламні зразки, наївні дітки!

Хай рід Ліандерів, і без того не бідний, гребе гроші лопатою!

Поки Клої з трохи підступним задоволенням дивилась, як діти дбайливо ховають магічні камені, пролунало несподіване.

— До речі, тато Клої просто супер.

Джеріко, схоже вже з'ївши карамель, облизнувся й мовив:

— Мій тато, коли я губив магічний камінь, дивився такими страшними очима. І казав, що задасть мені сто різок.

— Т-так?

— Ага. А тато Клої ще й роздає їх. Хочу помінятись із тобою татами! Заздрю тобі, Клої!

Від щирої похвали Джеріко, що аж великий палець угору показав, Клої чомусь стало ніяково. Рука сама собою потягнулась до торбинки.

— Джеріко, ось, тримай іще одну. Бонус!

— Ого, дякую!

Клої з теплою гордістю дивилась на Джеріко, який аж злетів від щастя, — і повернула голову до Діани.

Діана тихо тримала в руках подаровану їй коробочку й підвіску і дивилась кудись у підлогу.

— Діано, а ти не їси?

— А, я додому візьму — поїмо разом із мамою. Мамі якраз такий смак сподобається.

Ах, точно. Мама Діани Ґревіс досі лікувалась після тієї події.

Яка добра дівчинка.

Пригадавши зміст оригіналу, Клої тепло посміхнулась Діані.

— Тоді давай поділимо мою!

Клої витягла з кишені дві карамельки і одну вклала Діані в руку, а другу залишила собі.

— Їж. Смачна буде!

— …Добре.

Діана зробила, як сказала Клої, — розгорнула карамель і поклала до рота.

Потім заплющила очі — немов прислухаючись до смаку — і прошепотіла:

— Смачно.

— Правда ж?

— Угу.

Помовчавши якусь мить і ще пожувавши, Діана знову відкрила очі й подивилась на Клої.

У рубінових очах відбивалась дівчинка з радісним виразом обличчя.

— Добре, що так вийшло, Клої.

— Що?

— Те, що з тобою сталось. Добре ж вийшло, правда?

Клої мовчки дивилась на лагідно всміхнену Діану — і, зрозумівши, що та мала на увазі, широко усміхнулась у відповідь.

— Так. Добре вийшло.

Особливо для мене — ще й як.

Поки Клої й Діана радісно всміхались одна одній, у будівлі зали, що доти мовчала, раптом зчинився гамір — мабуть, закінчилась перша частина засідання.

А потім звідкілясь…

— Клої!

…долинув крик, мов рев хижого звіра.

— Клої! Клої, де ти-и-и!

Діти, що щойно мирно жували карамель, злякано закрутили головами — мов травоїдні, що вловили хижака.

Незабаром у круглих очах дітей прояснився вигляд того, хто ревів.

— Де ти, кров моя, моя племінниця — дядько прийшов!

Незважаючи на відстань — знизу пагорба, — він виглядав велетнем: розміром така постать кидалась у вічі одразу.

М-медвідь!

Діти, що навіть здалеку відчули в ньому загрозу, інстинктивно бринькнули хто за дерево, хто за кущ.

Хижі птахи й отруйні змії — та все одно малята, яким і десяти немає.

Від вигляду велетенського зооморфа, здатного, мабуть, з корінням вирвати дерево, — серце стискалось мимоволі.

Але сховалися за деревами не всі.

— Дядьку!

Одна дитина радісно кинулась назустріч велетню — Клої Арус.