Розділ 43

«Клої, ні!»

Діти, що горобчиками поховалися за деревами, з жахом дивилися, як Клоя кидається назустріч ведмедю-зооморфу.

Хоча вони познайомилися з нею лише сьогодні, добра вдача дічинки не викликала жодних сумнівів. І тому всім було зрозуміло, що станеться, якщо ця добра дитина потрапить до лап такого грізного на вигляд ведмедя.

«Ні, Клою! Тікай!»

Ведмеді... ведмеді ж людей на шматки рвуть...!

Саме тоді, коли Джеріко з великими вологими очима кричав це подумки, сталося несподіване.

— Клою моя, скільки ж часу минуло!

Кремезний ведмідь-зооморф підхопив Клою і різко підкинув її вгору — немов іграшковий м'ячик.

Господи.

Від такого безцеремонного вчинку діти скрикнули. Дехто навіть закрив вуха долонями і відвернувся — не в змозі дивитися на те, що буде далі.

— Дядечку!

Але знизу пагорба долинув аж ніяк не плач Клої, а радісний сміх.

— Ти чому сьогодні спізнився на засідання? Ти навіть не уявляєш, як довго я тебе чекала!

— Та невже? Моя племінниця чекала на дядька? Вибач мені сонечко — щойно заїхав на територію Ґревісів, одразу комерсанти мене й захопили. Але на засідання я все одно встиг! І відразу після нього побіг до тебе!

…………Дядько? Племінниця?

Аж тепер, коли до переляканих дітей нарешті дійшли ці слова, вони змогли дихнути спокійно.

— Комерсанти? Дядечку, ти знову з торговцями зустрічався? Ти ж і в листах писав, що голова іде обертом від інвесторів та купців!

— Ну що поробиш, за сім років — перша по-справжньому велика угода з магічними каменями. Звідусіль охочі знаходяться, умови узгоджуємо. Чим більше торгуємось, тим вигідніші пропозиції надходять. Одним словом — кручуся. Вибач, що так довго не міг до тебе заїхати, маленька.

Діти, що видивлялися з-за великого дерева — хто голову висунув, хто лише очі — з цікавістю слухали розмову Клої та загадкового незнайомця.

— Але ти хоч їв нормально? Спав добре? Відпочивав хоча б трохи між справами?

— Ще й як! Так переїв сьогодні вранці, що помічник мене відлаяв! Ха-ха-ха-ха!

Клоя аж ніяк не скидалася на дитину, яку ображають. Та й слова «дядько» й «племінниця» вже пролунали досить чітко.

Джеріко, що стирчав з-за стовбура мов гриб після дощу, підняв погляд і обережно запитав:

— Він точно сказав... «дядько»?

— Так. І ведмідь назвав Клою «племінницею».

— Тоді він же не ведмідь, правда? Якщо він дядько Клої — він має бути вовком. Але хіба вовки бувають такими велетенськими?

— Не знаю. Я бачив його лише сидячи на засіданні. А що він такий здоровань — помічаю вперше.

— Може, він напівкровка? Вовк з ведмедем у роду?

Діти, нанизані за деревом немов горошини на стеблі, перешіптувалися між собою, але очей від Клої та її дядька не відривали.

— До речі, Клою, як ти? Ніхто не ображав? І маму ніхто не турбував?

— Та що ти! Ми з мамою живемо — краще нікуди! Щодня гуляємо, на квіти дивимося — аж очі радіють!

— Так? Тоді давай перевіримо, наскільки ти підросла й поправилась!

О!

Діти з захопленням спостерігали, як Клою злетіла вгору і плавно опустилася назад.

— Та ну! Правда важча стала!

Велетень-зооморф, що легко підкидав і ловив Клою, виглядав безмежно щасливим.

— Я ж казала! Я і виросла, і поповніла!

І Клоя, що літала в його руках наче у повітрі, теж сміялася щиро і від усього серця.

— Дивись! Колись я виросту з тебе завбільшки!

— Ха-ха-ха-ха! Дядько в твоєму віці каміння гризти міг! Щоб стати таким, як я, треба он ті валуни жувати!

Ось воно що. Отже, щоб вирости, треба гризти каміння.

Діти, що дізналися секрет дядькового зросту, дивилися на обох блискучими очима.

— Дядечку, вище! Ще вище!

— Добре, але тільки не йди потім до Меліси жалітися, що дядько занадто високо підкидав!

Весело їм там...

Страх і думки про втечу кудись розвіялися — очі дітей наповнилися заздрощами.

Безупинна посмішка Клої лише розпалювала це відчуття дужче.

Попрошу татка так само погратися зі мною.

Саме тоді, коли Джеріко уявляв, як замучить рідного батька, згори почувся тихий голос:

— Схоже, це не знущання, правда?

— Наша служниця говорила: дитина, народжена з пророцтвом, — та, яку жорстоко ображали і в роду вовків, і в роду левів. Але після того, що ми щойно побачили, — не схоже на правду.

— Точно. Наш дядько так весело зі мною не грається. Та й Клоя сьогодні — така яскрава і жива. Зовсім не схожа на те, що мама розповідала.

— Так-так! Клоя така добра і весела!

Джеріко запально підхопив ці слова і знову подивився вниз.

Ліпшим від найсмачнішої карамелі й найдорожчого магічного каменю виявилося те, чого Клоя навіть не планувала показувати.

Побачивши, як вона висить на шиї у дядька, діти інстинктивно зрозуміли: Клоя — не дитина, яку зростили в образах і стражданнях.

Скривджена дитина не могла б так яскраво сміятися.

Скривджена дитина не могла б так безтурботно смикати дядька за волосся.

— Може, спуститися й попросити, щоб нас теж покидав?

Не витримавши спокуси, Джеріко вже збирався вийти вперед, коли...

— Діано.

З боку входу до зали засідань з'явився рудоволосий чоловік.

Санрайдер Ґревіс — голова роду орлів.

— Тату прийшов. Я побіжу.

Діана сказала це рівним, беземоційним голосом і почала спускатися з пагорба.

Майже одночасно з цим:

— Лілі! Мамо прийшла!

— Джорджу, ти де?

Між першою і другою частинами засідання оголосили коротку перерву, і батьки один за одним почали з'являтися, щоб перевірити своїх дітей.

Доки всі хлопці й дівчатка розбігалися назустріч мамам і татам, з'явилася ще одна людина.

— Оце так, братику...

Мама Клої — Меліса — теж прийшла.

— Я ж казала. Не кидай дитину так високо!

Від її кроків і погляду, де легко читалася лють, Блейк відступив.

— Ме, Меліса... Це не те, що ти думаєш...

— Я що — не казала: якщо ще раз так кинеш дитину, я й тебе об скелю прикладу?!

Від пронизливого погляду Меліси Блейк мимоволі подався назад і врешті розвернувся та дременув.

— Клою, побачимося наступного тижня! Дядько сам приїде до тебе у Ліандерів!

— Стій! Куди це вовк чимчикує хвіст між лап?!

— Мамо! Мамо!

Меліса, що вже готова була кинутися навздогін, ледве стримала себе й розгладила вираз обличчя — тільки завдяки тому, що Клоя її зупинила.

— Так, донечко. Злякалася? Мама скаже дядькові, щоб більше так не робив.

— Ні. Я сама просила. Давно не бачилися — хотілося повеселитися разом.

Клоя повисла на маминій руці і попрохала:

— Тож не лай дядька, добре? Він і так, мабуть, кожен вечір сидить один-одинець за столом.

Від цих слів Меліса трохи опустила брови й ніжно погладила доньку по щоці.

— Моя люба. Яке ж серце у моєї донечки. Як таке янголятко стало маминою дочкою...

— Тому що я — мамина донька!

Клоя засміялася і стала розповідати про все, що трапилося сьогодні: як роздала новим друзям підвіски з магічними каменями, як разом їли солоні карамельки.

— ...Невже? Лусіан справді подарував стільки підвісок з магічними каменями?

— Угу! Я просила лише самі камені, а він ще й оправив у підвіски. Ось, дивись!

Клоя витягнула підвіску, щоб похвалитися, але раптом зосередилася.

— Ой, правда. Я хотіла одну залишити для дядька. Мамо, можна покликати його назад? Я хочу йому подарувати!

— Не треба.

Меліса тихо зітхнула й відповіла:

— Чула, що рід Ліандерів надіслав цілу купу нових речей. Думаю, цього вистачить.

— ...Від роду Ліандерів?

— Так. Тому залиш цю підвіску собі.

Меліса посміхнулася — трохи замислено — і знову заховала підвіску до кишені доньки.

— На нашій території тепер теж вдосталь магічних каменів. Тож Клої не треба так турбуватися про всіх навколо.

Клоя на мить завмерла, наче обмірковуючи почуте, а потім широко усміхнулася й кивнула.

— Угу! Тепер на нашій території магічних каменів — видимо-невидимо!

Меліса обійняла доньку й хотіла розпитати детальніше про те, як пройшов день, коли гучно вдарив дзвін, сповіщаючи про початок другої частини засідання.

— Ох, треба йти. Клою, побачимося пізніше. Мама сама прийде по тебе.

— Добре!

Клоя ще кілька разів обернулась і помахала мамі вслід, а потім з легким серцем знову піднялася на пагорб.

Гм?

Але на лавці, де, як їй здавалося, нікого вже не буде, хтось сидів.

Та сама поза, що й тоді, коли вона пішла.

Сіон Демос.