Розділ 44

Рід Демосів зайнятий якоюсь іншою справою?

Гм, мабуть, так.

Клоя думала про розірвання заручин між родами Ліандерів і Демосів — без сумніву, головну тему сьогоднішнього засідання — і непомітно пройшла повз нього.

Вірніше, хотіла пройти.

— Клоя Арус.

Поки Сіон Демос не покликав її.

Клоя, що вже збиралася знайти своє місце й сісти, обернулась і подивилася на Сіона.

Перед ним лежали нетронутими і коробка з карамельками на рожевій стрічці, яку вона йому подарувала, і підвіска.

На відміну від Джеріко, цей хлопчик, схоже, зовсім не цікавився карамельками. Він промовив тихо:

— Моя пропозиція досі в силі.

— ...Яка пропозиція?

— Що я тобі допоможу.

Від цих слів Клоя відверто скривилася.

Упершись руками в боки, вона насупила брови й сказала:

— Ти бачив, як я граюся з дядьком, — і все одно таке кажеш?

Раніше вона не зважала на це — тоді розгубилася й пропустила повз вуха, вирішила, що чутки є чутками. Але зараз промовчати вже не могла.

— Я зростала тільки в любові. Тому жодних причин допомагати мені в тебе немає!

— Інших можна обдурити, але не мене.

— Я нікого не обманюю!

— Ні, тебе справді кривдили.

Клоя дивилася на Сіона роздратованим поглядом.

Відчувши цей погляд, Сіон підняв голову й зустрівся з нею очима.

— Хай ніхто інший не знає — я знаю. Я можу відчути це.

Очі Сіона Демоса були блідо-блакитними — як небо в ясний сонячний день.

Прозорі, наче морська вода з домішкою білої фарби — і від контрасту з чорним волоссям вони здавалися ще більш чужорідними.

— Я не вірю в те, що видно зовні. Зовнішнє можна зліпити яким завгодно.

Зустрівшись поглядом із цими прекрасними очима, Клоя застигла немов кам'яна статуя.

Вона знала. Знала все.

Що означала та темна тінь у його очах. Що ховалося в глибині цих зіниць — той страх.

Тому що, як і він сам щойно сказав, Клоя теж не могла не знати.

Хай ніхто інший не здогадається — тільки вона одна не могла не здогадатися.

Дитина, яку кривдили, інстинктивно впізнає дитину, що пережила те саме.

Це була та сфера, яку не здатна відчути дитина без темного досвіду.

І водночас — те, що неможливо приховати від тих, хто пройшов крізь те саме, хоч як намагайся збрехати всьому світу.

Каламутні, наче без єдиного проблиску світла очі.

Те саме, що вона бачила у власному відображенні в дзеркалі.

Клоя мимоволі відступила на крок і відвела погляд від Сіона.

Так. Вона знала це ще з першої зустрічі.

З того, як Сіон надміру прислухається до батьків.

З того, як він поводиться з дорослими — надто чемно, надто обережно.

Клоя точно відчувала це — нехай смутно, але відчувала: Сіон Демос живе в насильстві.

Проте вона свідомо заплющувала на це очі. І причина була одна.

— ...Скажи мені, Клоя Арус.

Вона не хотіла вірити, що і в цьому новому житті існує дитина, яку б'ють батьки.

Не хотіла думати, що улюблений герой роману, який вона так любила, насправді переживає таке ж жахливе дитинство, як і вона у минулому житті.

— Я, допомогти?

Клоя похитала головою. Але в душі мимохіть кивнула.

Тепер вона мусила визнати. Що й сама потрапила у пастку упередження, яке породив роман.

Вона була цілковито захоплена оригінальним текстом — і переконувала себе, що рід Демосів дбайливо виховував дитину.

Яка ж дурниця.

Хоча — якщо подумати, оригінальний твір писався цілком з точки зору Діани.

Сіон Демос жодного разу прямо не підтверджував батьківську любов.

Годі бути наївною, Клоя.

Клоя підняла голову, яку до цього тримала опущеною, й зустрілася з Сіоном поглядом.

— Зі мною все гаразд.

А потім набралася сміливості й сказала:

— А ти...

Вона не знала, яка історія ховається в тих частинах, що оригінал оминув мовчанням.

Але одне вона знала точно.

Цього хлопчика потрібно врятувати прямо зараз.

Тільки тоді вона зможе врятувати всіх решту.

— А ти — в порядку?

На цей сміливий запит Сіон на мить підняв брову, а потім криво усміхнувся — ніби йому стало кумедно.

— Не бачу причин бути не в порядку.

Але всупереч його словам обличчя Клої скам'яніло.

Тому що, як і сам Сіон умів читати стан інших, Клоя теж з першого погляду зрозуміла, що відбувається з хлопчиком перед нею.

Не в порядку.

Цей хлопчик зараз стоїть на краю прірви.

Усвідомлення вдарило — і серце мов провалилося кудись вниз.

Образ минулого себе й образ Сіона злилися воєдино.

Себе самої — яка щоночі думала про смерть, але вдень усміхалася, вдаючи, що все добре, що зростала в любові.

— ...Я можу допомогти.

Клоя сама не помітила, як зробила ще один крок до нього.

— Скажи, що тобі важко. Я допоможу. Я будь-що придумаю, як...

— Яким чином ти можеш мені допомогти?

Але Сіон підвівся й відступив, збільшивши відстань між ними.

А потім з ворожістю, якої раніше не було й близько, кинув:

— Скажи. Як саме ти мене врятуєш?

— Знайдемо спосіб. Я будь-що...

— Не кажи дурниць.

Сіон відверто знущально кинув їй у вічі:

— Знаєш, чому я так впевнений, що тебе кривдили? Того дня, коли ти приїхала на територію Ліандерів, ти посміхалася — аж принизливо.

— ...

— Ти, яка тільки й робила, що намагалася догодити дорослим, — яким чином збираєшся мене рятувати? Га?

Від слів, явно призначених вколоти якомога боляче, Клоя міцно стиснула маленький кулак.

— А ти?

— Що?

— А ти — чим кращий?

Клоя подивилася на нього трохи войовничим поглядом.

— Чим ти такий особливий, що збирався мені допомагати? Як саме ти думав мене рятувати — коли питав, чи допомогти?

— ...

— Ми з тобою однакові. Хіба ні?

Сіон стояв із обличчям, немов із нього стерли всі емоції.

Добре. Треба знайти інший підхід і переконати його.

Клоя зібралась із духом, ковтнула подих і вже хотіла попросити його розповісти все —

— ...Убивши себе.

Сіон Демос відповів спокійним голосом.

— Убивши себе, я думав тебе врятувати

Від цих слів Клоя завмерла й дивилася на нього, не в змозі вимовити ні слова.

Вона не могла зрозуміти.

Що він зараз говорить.

Що означає «убивши себе — врятувати її».

Серед цього нерозуміння вона могла лише смутно вгадати одне.

Те, що пережив Сіон Демос, — набагато страшніше за все, що довелося пережити їй у минулому житті.

— Але ти ж не збираєшся відмовитися від себе заради мого порятунку, правда?

Сіон подивився на Клою, що стояла з порожнім поглядом, і криво всміхнувся.

— Тому рятуй себе сама. Не витрачай час на чужі проблеми.

Сказавши це, Сіон відвернувся й почав спускатися з пагорба.

Клоя дивилася, як його постать меншає, — і раптово зрушила з місця.

Так залишати його не можна. Ця думка виникла сама собою. Вона не може відпустити так просто хлопчика, в якому бачить відлуння свого минулого.

Її ноги все пришвидшувалися — вона летіла назустріч людині зі спорідненою долею.

Збігала вниз так стрімко, що сама себе вже не стримувала.

І нарешті — опинившись прямо за спиною Сіона —

— Сіоне Демосе!

Клоя з усієї сили штовхнула його.

— Агх!

Від несподіваного поштовху застиглий Сіон похитнувся.

— Що ти робиш?!

На злий окрик Клоя не здригнулася й твердо сказала:

— Дивись. Відколи я прийшла в цей світ — я ще жодного разу не відступала від того, чого хотіла.

— Що?

— Цього разу теж зроблю по-своєму.

Клоя вирішила, що Сіон завмер, вражений її рішучістю.

— Цього разу я теж врятую тебе — так, як хочу.

— ...

— Мені потрібно тебе врятувати, щоб вижити самій.

Але вона помилилася. Не рішучість його зупинила.

Сіон замовчав не через її запал — а тому що побачив сльози, що тремтіли в зелених очах.

— Ще побачимося. Я домогтимуся того, щоб ти мені подякував.

Клоя грубо витерла сльози, що потекли по щоках, стрельнула на Сіона поглядом — і відвернулась.

А потім без жалю пішла вниз по пагорбу.

Сіон довго дивився вслід її постаті, що ставала все меншою.

Дуже, дуже довго.

Немов дерево, що вкоренилося в тому місці й навчилося лише чекати.