Розділ 46

— Злочин?

— Так. Колись давно...

Іан хотів пояснити докладніше, але різко замовк.

Проте Клоя й без його слів знала, про що він збирався розповісти.

Адже ця історія вже була описана в оригінальному романі, який вона читала в минулому житті.

Здатність, яку дракон дарував роду зміїв, — вічне життя, нескінченна життєва сила.

Але це була не просто здатність, пов'язана з тривалістю життя.

Якщо говорити точніше про силу Демосів...

Це була здатність вбирати життєву силу з природи й використовувати її.

За переказами, перший голова роду Демосів, якого на полі бою смерть уже взяла за горло, врятувався завдяки дару дракона.

Кажуть, щоб повернути до життя смертельно пораненого голову Демосів, величезний ліс поруч висох і загинув дощенту.

Але, як і в інших родів, сила Демосів неминуче слабшала з кожним поколінням.

Спочатку вони черпали життєву силу лише з природи в межах своїх земель, потім — тільки від отруйних звірів одного з ними виду, далі слабшала ще й ще...

Зрештою вони навчилися черпати життєву силу лише від представників свого власного роду.

Хоча й ослабла, ця сила мала чималу вагу для родини тайпанів.

Адже поки не висотати всю життєву силу до краплі — смерть не загрожувала.

А значить, кількаразово рятувати родичів, що занедужали чи отримали смертельні рани, було цілком можливо.

Проте ця корисна сила п'ятсот років тому була назавжди заборонена Континентальною радою миру.

Бо виявилося: рід Демосів використовував її, щоб вирізати власних родичів.

Певно, саме про це він і хотів розповісти.

Клоя дивилася в підлогу, згадуючи ту давню страшну історію, яку Іан не наважився довести до кінця.

Велика сила вела до великих здібностей.

Рід тайпанів, що жадав сильнішого й умілішого спадкоємця...

Вони висотували життєву силу з прямих родичів і вливали її в одного обраного спадкоємця.

— Але повернімося до справи, Клою. Рід Демосів зробив колись жахливий вибір, і тому отримав кілька покарань.

Іан повернув думки Клої до теперішнього.

— Одне з них — рід Демосів не може мати більше трьох дітей. Інше — кожну народжену дитину зобов'язані привезти на Континентальну раду й показати протягом п'яти років. А останнє — якраз те, про що ти турбувалася.

Іан злегка торкнувся пальцем її щоки — немов знаходячи милим те, як уважно дівчинка його слухає, — і продовжив:

— Якщо знову буде виявлено докази знущань або різанини — спадкоємця Демосів можна ізолювати й узяти під захист в іншому місці.

— Ізолювати й захистити?

— Так. Потрібно пройти через Континентальну раду, і даних свідчень замало — необхідні конкретні докази. Тому це непросто. Але лише щодо спадкоємця Демосів — можливо виховувати його на чужій території.

— Саме так, Клою.

Меліса лагідно розгладила зморшки між бровами дівчинки, що занурилась у глибокі думки, і прошепотіла:

— Тож не хвилюйся. Те, що може статися — лише з родом Демосів. Тільки з ними.

— Вірно. І якщо хтось спробував би забрати тебе кудись під приводом таких підозр — я б не стояв склавши руки.

Меліса й Лусіан говорили по черзі — явно намагаючись заспокоїти злякану дитину. Клоя переводила погляд з одного на іншого, і нарешті — мов із плечей упав вантаж — усміхнулася.

— Добре, що так.

Від того, як дівчинка глибоко й полегшено видихнула, дорослі в кареті теж відпустили напругу.

Саме тоді:

— А коли ми поїдемо до Демосів?

Дівчинка, що блискавично прийшла до тями, запитала з щирою цікавістю — зелені очі так і засвітилися.

— Хотілося б якнайшвидше!

Її маленькі кулачки були міцно стиснуті — наче вона чекала на щось важливе.

* * *

Захід континенту. Найспекотніше й найсухіше місце в цих краях.

Дощ тут йшов лише зрідка — і саме тут стояв замок роду Демосів.

Густий плющ обвивав чорні зовнішні стіни. Увійшовши всередину, першим, що впадало в очі, була велетенська статуя отруйної змії з піднятою вгору головою.

Якщо пройти повз неї й рухатися далі — вглиб, і вниз, і ще нижче —

— А-а-а-а-а-а!

Відкривалася таємна лабораторія зі старовинною традицією, де ніколи не вщухали крики.

Гордість тайпанів внутрішніх земель — і місце, що жодного разу не відкривалося світові.

Тут постійно перебувало безліч дослідників.

Але не тільки вони.

— Ех, чому цей раз такий галасливий...

Там рядами стояли піддослідні — схожі один на одного, немов відлиті з однієї форми.

Безіменні зооморфи-тайпани, народжені для роду й приречені померти для роду.

Усі дорослі чоловіки виглядали однаково.

Чорне волосся й блакитні очі. Правильні риси обличчя й міцна будова тіла. І — аж до дна — спустошені погляди, поглинуті глибокою безпорадністю.

— Кхх...!

Але не всі змирилися зі своєю долею жертви.

Один із піддослідних — той, що не міг прийняти себе як приношення, — з очима, в яких полопалися судини, впивався поглядом у панель керування, намагаючись запам'ятати кожну деталь.

Саме тоді:

— Ой, ні, стій!

Тріск —і панель керування погасла.

— Знову

Розчарований зітхання розлетілися по всій лабораторії.

— І саме в день, коли потрібно подавати звіт, таке коїться.

Один із дослідників, якому не вдалося до кінця висотати життєву силу, буркнув щось незадоволено й підвівся.

— Треба б трубопровід замінити. Скільки можна — нормально ж нічого не зробиш.

Він роздратовано рушив усувати проблему.

І в ту саму мить.

Шурх.

Прямо над ним пролунав ледь чутний шерех — такий тихий, що почути його можна було лише за цілковитої уваги.

Добре...

У глибині вентиляційної шахти, де в клубок сплелися труби й дроти, Сіон гострим поглядом вдивлявся вниз.

Я порвав усе поспіль — поки не відновлять, часу вистачить.

Хлопчик, якому вдалося непомітно проникнути до лабораторії й перерізати найважливіший провід, обережно пополіз до виходу.

Вибратися непоміченим було набагато простіше, ніж потрапити всередину.

Он уже й звичний прохід залишився позаду — здавалося, вийшов чисто.

Але саме тоді, коли він беззвучно ступив на підлогу коридору —

— Дивувався, яке щуреня тут завелося.

Пролунав голос — холодний і моторошний, якого тут не мало бути ніколи.

Дихання зупинилося. Тіло миттєво закам'яніло.

І до вух Сіона, що зблід як крейда, долетів голос Ділана Демоса.

— Не думав, що це виявиться мій власний син.

Цок — почулося ціляння язиком. Сіон затримав подих і повільно обернувся.

У світло-блакитних очах хлопчика відбився батько — з лагідною посмішкою на обличчі.

— Синку, хіба ти не хочеш стати сильнішим?

Голос Ділана звучав ласкаво — аж неприродно.

— Га? Не хочеш стати ще сильнішим?

Гладкий і вабливий — як і личить голосові змії з роздвоєним язиком.

— Усі вони зрештою стануть твоєю силою. Знаючи це — чому ти знову й знову заважаєш дослідам?

Але Сіон знав.

Яка отрута ховається за тією удаваною ніжністю.

Що чекає на нього, якщо ця людина вирішить, що терпінню прийшов кінець.

— Якщо й далі будеш так вередувати...

Дивний блиск у очах Ділана Демоса прослизнув по заціпенілій шиї хлопчика.

— Зрозумієш нарешті, яким благословенним було твоє життя, синку.

Від цих слів Сіон заціпенів — мов миша перед змією.

І саме тієї миті перед очима хлопчика ненадовго виникло й розтануло обличчя м'якої дівчинки з зеленими очима.

Тієї, що дивилася на нього крізь мерехтіння сліз — і ні за що не хотіла відступати.

Тієї, що вперто погрожувала йому — що врятує його попри все.

— ...

Сіон, що подумав про Клою Арус, повільно сковтнув подих і так само повільно підняв голову.

І поглянув прямо в очі Ділана — що знаходилися набагато вище.

Ділан Демос, певно, чекав страху. Чекав, що хлопчик стане ще слухнянішим, аби не втратити це «благословенне» життя.

Але —

— Навряд чи.

Сіон стиснув кулаки за спиною так, що кров пульсувала в пальцях, — і кинув виклик страхові всередині себе.

— Я — шедевр Демосів, якого доводить ім'я «Сіон». Як же такій людині, як я, мінятися місцями з тими підопічними.

Звичайно, в глибині цих слів ховався розрахунок — що батько не наважиться його позбутися.

— Моя здатність — знаєте самі, звідки вона. Мене, народженого всупереч мізерній імовірності, — невже ви ризикнете використати як матеріал для дослідів?

— ...

Від першої в житті відповіді сина Ділан коротко хмикнув.

Байдуже

Навіть коли батько очевидно позеленів, Сіон голови не схилив.

Навіть якби той вирішив знехтувати втратами й затягнути його до лабораторії — йому було однаково.

Тепер єдине, чого він боявся, — це що план зірветься і він не встигне врятувати Клою Арус вчасно.

— Хе-е.

Ділан довго вивчав хлопчика — немов розглядав рідкісний зразок — а потім знову посміхнувся й поклав руку йому на плече.

— Ото ж мій синок і подорослішав, виходить.

Його усмішка контрастувала з гострим, як бритва, поглядом. Ділан уже відкрив рота, щоб щось шепнути хлопчикові на вухо —

— Пане!

Помічник підбіг щодуху й гукнув:

— Лист від роду Ліандерів. Вважаю, вам слід ознайомитися негайно — тому й наважився потурбувати.