Розділ 47

Рука Ділана, що тримала плече Сіона, поступово слабшала.

...Рід Ліандерів?

— Так. Ось лист.

Ділан узяв листа від помічника й відпустив плече Сіона. Його зморшки між бровами дедалі глибшали.

Коли погляд дійшов до останнього рядка, папір у його руці вже був скрученим — так само, як і його обличчя.

— Прокляті виродки. Схоже, все ж таки прийдуть розривати заручини. Вони возз'єдналися лише для відводу очей, а тепер і союз їм більше не потрібен.

Вилаявшись, Ділан жбурнув зім'ятого листа помічникові й наказав:

— Дослідницьку лабораторію тимчасово закрити. Невідомо, що вигадають ці хитрі кошенята, тому все, що може стати доказом, знищити в морі, як зазвичай.

— Слухаюсь.

— І знайдіть когось, хто зможе стати новою Джоанною Демос. Зовні вони однакові, тому...

Ділан щось згадав просто посеред наказів і зупинився на виході.

Повернувся — плавно, без поспіху — і подивився на сина, що стояв посеред коридору.

— Сіоне, мало не забув про тебе.

Від лагідної усмішки Ділана Демоса плечі Сіона, котрий щойно видихнув із полегшенням, помітно напружились.

Ділан підійшов неспішним кроком, нахилився й знову зустрівся поглядом із сином.

— Схоже, в тебе останнім часом з'явилась небезпечна ілюзія. Тому я, так і бути, скажу тобі особисто...

Ділан провів великою долонею в чорній шкіряній рукавичці по щоці Сіона й продовжив:

— Чи можна тебе замінити чи ні — вирішую я. Не ти, а я — голова роду.

— ...

— Якщо тобі це прикро й несправедливо — тримайся і стань головою сам. Тоді, як і я, будеш господарем цього замку.

Ділан розвернувся й кинув мимохідь:

— І якщо хочеш зупинити експерименти — треба не обривати зв'язки, а тренуватись.

— ...

— Ставай сильнішим. Ось і все. Причина, чому ті страждають, — лише в тому, щоб виростити гідного спадкоємця. Якщо ти станеш сильним, жертви більше не знадобляться.

На цих словах Ділан остаточно пішов із підземелля.

Сіон розтиснув заніміли кулаки й повторював про себе останні слова батька.

Ставай сильнішим — і все. Тоді вони не стануть жертвами...

Стоячи за метушливою лабораторією, де прибирали сліди, Сіон дивився в порожнечу й думав:

Мабуть, поки він сам не збожеволів, треба якнайшвидше привести план у дію.

***

— Вибачте, великий герцог тут?

— На жаль, леді. Великий герцог щойно вийшов із кабінету.

— Гх... хх... Великий герцог тут?

— Боже, леді! Як же так. Його Світлість щойно вийшов із вежі. До речі, не бажаєте печива? Щойно завезли смачне шоколадне!

— ...Н-ні, дякую!

Навіть відмовившись від спокуси у вигляді печива, Клої обшукала мало не весь замок, проте Луціан ніяк не траплявся їй на очі.

Кессі й Брукс обережно запропонували засмученій Клої:

— Може, залишите повідомлення для слуг і почекаєте в кімнаті?

— Авжеж, леді. Поїдете в кімнаті щось смачненьке, намалюєте картинку — і він швидко прийде.

— ...Ні.

Навіть на слова шині й лицаря-охоронця, що супроводжували її все ранку, Клої рішуче похитала головою.

— Хочу зустрітись якнайшвидше. Дізнатися — прийшла відповідь із Демосів чи ні.

Клої з непохитним рішенням знову рушила вперед.

Вона чула, що лист було відправлено — отже, на цей час відповідь мала вже надійти. Якщо раптом ні, то вона збиралась попросити ще раз надіслати листа з зазначенням конкретного часу для зустрічі.

Треба зустрітися якнайшвидше. Якнайшвидше врятувати цього хлопчика!

Зрештою, коли пошуки завели Клої в занедбаний куток замку, звідти долинув несподіваний голос:

— Мені нема чого тобі казати.

Мама!

Клої радісно кинулась було до Меліси, але зупинилась — коли побачила, хто стоїть перед нею.

— Будь ласка, не мучся — скажи. Чому ти тоді так пішла?

Там стояв Іан Ліандер — той, кого разом із Луціаном ніде не можна було знайти.

— Мелісо! — майже вирвалось у Брукса.

Клої прикусила: приклала вказівний палець до губ і швидко сховалась за колоною. Кессі й Брукс потоптались і зробили те саме.

Троє, що тепер дружно ховались за колоною, знову почули короткий голос Меліси:

— Якщо так хочеш знати — запитай у свого брата.

— Думаєш, я не питав? Скільки не допитувавсь — відповіді не давав, тому й прийшов до тебе.

— Чому те, чого брат не хоче говорити, ти прийшов питати в мене?

— Тому що...!

Іан, схоже, роздратований безкінечним протистоянням, скуйовдив своє акуратне волосся й видихнув:

— З тобою можна говорити простіше, ніж із братом.

— ...

— Ти ж знаєш. Для Луціана Ліандера я досі лише молодший брат. Він і досі не каже мені нічого важливого.

На ці слова Меліса, що мовчки стиснула губи, тихо запитала:

— Він справді... нічого тобі не сказав?

— Дещо сказав. Що в усьому винен він сам. Що це він поводився по-скотськи, тому вона й пішла, і щоб погоджуватись на всі вимоги — а за це ціну він заплатить сам.

Від цих слів на обличчі Меліси промайнула виразна насмішка.

— Хоч це він розуміє — що сам винен.

— ...То це правда? Що він зробив не так?

— Не хочу говорити.

Пригнічений цим категоричним тоном, Іан обережно запитав:

— Брат... серйозно провинився? Тому ти так вчинила?

Але й на це питання Меліса не відповіла.

Після нестерпно довгої тиші Меліса видихнула й відкрила рота:

— До тебе я, мабуть, була трохи жорстокою. Все ж таки ти дізнався про розлучення, нічого не розуміючи.

Меліса смикала носком черевика по підлозі, неначе там сидів якийсь ворог, і продовжила:

— За результатами розслідування виявилось, що підземної дослідницької лабораторії не існує, і на біржі магічного каміння теж нічого такого не чули...

Клої, тупаючи по підлозі так, ніби намагалася провалитись крізь неї, пробурмотіла собі під ніс:

— Якщо все це справді було непорозумінням, то ти й справді мав дізнатись про все без жодних пояснень...

— Тоді скажи.

Іан вхопив мить із її бурмотіння й швидко запитав:

— Що саме трапилось. Чому брат так зламався.

На ці слова Меліса зупинилась і подивилась на нього.

Під прозорим полуденним сонцем зелені очі Іана світилися благанням.

— Чому ти так холодно пішла? Як могли стосунки двох людей, які так добре ладнали, перевернутися наче рукавичка?

— ...

— Скажи мені, Мелісо. Може, не зараз, але ми... були сім'єю, хоч колись.

Сім'я.

Від цього слова Клої, яка тримала колону рукою, міцніше стиснула пальці — і збагнула, наскільки близькими ці люди були одне одному.

Я здогадувалась, що тоді, поки тут жили, вони були близькими. Думала, що мама загалом добре ладнала з родом Ліандерів. Але...

Сім'я.

Це слово виявилось набагато важчим, ніж я уявляла.

Очі Клої наповнились розгубленістю.

І саме тоді, поки дівчинка була занурена в думки, Іан обірвав затяжне вагання Меліси й промовив тихіше:

— Я тепер можу прийняти. Я виріс так само, як і ти.

Іан поглянув на неї з глибоким розумінням і сказав:

— Чи не так? Саме це?

— ...Що ти маєш на увазі?

— Зрада.

Зрада.

Зрада...?

Меліса кілька разів засумнівалась у власних вухах — невже вона почула правильно — і пробелькотіла:

— Що, що ти сказав?

Це мало бути непорозумінням. Так, точно вона почула не те.

Меліса перепитала, щиро сподіваючись, що він назве інше слово:

— Іане Ліандер. Я... що, на твою думку, зробила?

— Я вже все перевірив.

Але Іан так і не виправдав її надію.

— Бачив у донесенні. Рід вовків споконвіку був родом гулянок.

— Що за дурниця!

Меліса підскочила — брехня добралась не лише до неї, а й до предків.

— Мої батьки, мої дідусь і бабуся — всі вони були неймовірно дружними парами!

— Ні, я чув, що вони були парою вовків.

— Ти що, знову дурниці верзеш?

— Це ти перестань усе заперечувати. Нехай усі інші донесення шпигуна були брехнею — але факт зради виглядає справжнім. Інакше ти б не сама вибрала й не привела його сюди.

— Я сама вибрала й привела? Це хто ж?

— Брукс Роуелл.

— ...Так?

Брукс, який із серйозним виразом підслуховував розмову двох дорослих, рефлекторно відгукнувся на власне ім'я, що пролунало зовсім несподівано.

Не встигла Клої зупинити — Брукс підвівся з таким виразом обличчя, ніби щойно почув, що лев народив кролика, й вийшов наперед.

— Я... я... чим таким з Мелісою я, за вашими словами, займався...?

— Іане, що за маячню ти несеш.

Меліса схопилась за голову й тихо заричала при вигляді спустошеного обличчя Брукса.

— Нічого такого я не коїла. А щоб партнером у цьому був Брукс — тим більше!

— П-правда! Сер Брукс зовсім не в таких стосунках з мамою!

Клої, вирішивши, що так далі не годиться, теж вистрибнула з-за колони й додала свій голос до заперечень Брукса й Меліси:

— Сер Брукс одружений, і нещодавно в нього народилась неймовірно мила донька!

— Так! У мене є донька, яка щойно з'явилась на світ — найлюбіша донька у всьому світі!

Брукс квапливо зімітував колискання й відчайдушно вигукнув:

— Навіть тут мені так не вистачає доньки, що я плакав... ви ж і не знали!

— Так, це я теж чув.

Але на цей відчайдушний крик з душі противник не похитнувся.

Противник виявився міцним горішком. Не відступив ані перед поглядом Брукса, в якому тремтів образа.

— Схоже, цього разу все ж таки маєш намір визнати дитину своєю?