Розділ 48

— Та що за маячню ти верзеш!

Меліса зрештою не витримала й, схопивши Іана за комір, заволала:

— Брукс Роуелл одружений із моєю найкращою подругою! Тому я й причіпаюсь до нього щодня — від злості! То що ти несеш!

— ...Це справді трохи шокує.

Міцний горішок Іан продовжував верзти дурниці навіть із розхитаною головою.

— Хоч якою б байдужою до моральних норм не була — ділитися чоловіком із найкращою подругою — це вже навіть для мене трохи...

— Кіяааа!

— Бр-брукс, дядечку!

Саме тоді Іан усе ще продовжував говорити щось несусвітнє. Брукс, котрий не витримав граничного стресу, закотив очі й знепритомнів.

— Дядечку Бруксе! Опритомніть!

Клої маленькими долоньками ляскала по блідих щоках Брукса й вже ледь не плакала.

Коли Брукс так і не прийшов до тями, Клої гірко вигукнула в бік Іана:

— Так нечесно! Ви навіть не знаєте, як дядечко Брукс боїться мами!

— ...Він що, помер?

— Так! Помер! Помер від образи через безпідставні підозри! І що тепер? Дядечко Брукс казав, що якби опинився з мамою на безлюдному острові — то вкусив би собі язика й помер, і це....

— Л-леді.

Брукс, якого всі вважали мертвим, різко підхопився й затулив рота Клої.

— Рот, будь ласка, рот...

— Та невже? Правда, Бруксе?

Меліса звузила очі й уже майже вимагала, аби він показав, як це — вкусити язика й померти.

— Що тут, взагалі... відбувається?

Почувши, що донька відчайдушно шукає його по всьому замку, Луціан сам вирушив сюди.

Луціан Ліандер повільно ввійшов до відлюдного куточка саду й поступово оглянув дивну картину перед собою.

Лицар-охоронець затуляє рота дочці. Донька, схоже, щойно ляскала цього лицаря по щоках.

Молодший брат — якого схопила за комір колишня дружина. Колишня дружина — яка, тримаючи колишнього зятя за комір, паралельно лається на лицаря-охоронця.

Луціан насилу відвів погляд від дедалі заплутанішої картини й зупинився на єдиній нормальній людині в цьому просторі.

— Кессі.

— Так, пане герцогу.

— Що тут, взагалі, відбувається?

На це запитання Кессі, яка тримала безпечну відстань від усієї цієї купи, спокійно відповіла:

— Всі разом несуть маячню.

***

Карета, що рухалась за допомогою магічного каміння, їхала напрочуд плавно — зовсім не так, як звичайна.

На щастя, Клої, як і очікувалось, майже не відчувала запаморочення — лише легеньке, і більше жодних проблем.

Втім, на відміну від плавного ходу коліс, атмосфера всередині карети була трохи незручною.

Учорашній конфуз перед Луціаном ще трохи щипав кожного в грудях.

Меліса, немов намагаючись забути незручність, притулилась ближче до Клої й промовила:

— Клої, у Демосів поводься гідно.

— Гаразд, гаразд.

— Не можна самовільно блукати. І не можна знімати магічні браслети — навіть якщо набридне.

— Гаразд, гаразд! Зрозуміла!

Проте дівчинка, яка завдяки своїм вимогам таки долучилась до поїздки до роду Демосів, слухала материнські настанови лише краєм вуха — і весь час дивилась у вікно.

Меліса вже була готова суворо посварити доньку за таку поведінку — але побачила очі дівчинки, що блищали від цікавості, й мимоволі посміхнулась.

А Луціан мовчки спостерігав за ними від початку до кінця.

У його голові линула розповідь Іана, почута минулої ночі.

— Меліса і Брукс Роуелл — точно не такі стосунки між ними, — сказав він.

Коли Луціан притягнув брата до кабінету й зажадав пояснень щодо того, що той собі дозволяв, Іан охоче розповів про все.

Молодший брат зізнався, що навмисне провокував Брукса, помітивши його присутність, — і додав, що реакція лицаря аж ніяк не виглядала вигаданою.

— Це збігається з тим, що повідомив новий лазутчик. Що Брукс одружився з найкращою подругою Меліси й нещодавно в них народилася донька.

Брукс Роуелл.

Луціан подумки повторив ім'я чоловіка, який сім років не давав йому спокою, — і спробував пригадати зміст донесень від шпигуна, якого вже не було.

Здається, писали, що вони ще з дитинства були заручені...

І що навіть поки вона перебувала на землях Ліандерів — вони продовжували таємно зустрічатись...

Але те, що так довго мучило його, вже давно перестало бути чимось, чому можна вірити.

Слова помічника — ті, що розсипалися немов прокляття:

Це означало лише одне: шпигуни з бічної гілки роду Ґревіс донесли неправду.

Точно невідомо, що саме трапляється з орлиним родом, якщо вони навмисно кажуть неправду.

Лишень переказ: що за жодних обставин вони цього не зроблять.

Пригадуючи давню легенду, Луціан подумав про тіла колишніх шпигунів, які він сам бачив на власні очі.

Руки й ноги — цілковито зотлілі, ледь тримаються на місці. Висохле тіло.

Невже, то все було брехнею?

Луціан опустив погляд, і щось непомітно тремтнуло в його очах.

Він так само, як і Іан, вважав: навіть якщо решта донесень шпигуна — суцільна брехня, стосунки між Мелісою та Бруксом — це вже правда. Адже саме вона особисто призначила його й привела з собою. Адже він сам бачив, як вільно вони тримаються одне з одним — і як вона попросила поділитись магічним камінням, як він сам.

Але якщо навіть це виявиться неправдою...

— О!

Луціан поринув був у вир думок, не знаючи, що з собою зробити, — аж тут дзвінкий голос дівчинки витяг його на поверхню.

— Он там — це ж замок Демосів?

Луціан підняв голову й глянув назовні — і справді, як і казала Клої, вже виднілись контури чорного замку.

— ...Так, схоже, приїхали.

Луціан дивився на шпиль замку Демосів притуманілим поглядом.

На той чорний замок, де, за чутками, коїлися всілякі жахіття.

***

— Кажуть, карета роду Ліандерів щойно перетнула кордон володінь.

Навіть після слів Абіґейл Ділан не збирався виходити з тераси на третьому поверсі.

Абіґейл накинула чорну шаль щільніше й підійшла до нього.

Ділан, як і слід було очікувати, дивився на свого гордого сина.

Сіон, що стояв один на тренувальному майданчику, шалено рубав повітря мечем.

Наче людина, чию душу вкрав клинок.

Наче звір, що не вміє нічого, крім як махати мечем.

На відміну від Ділана, котрий дивився на хлопця з явним задоволенням, між брів Абіґейл пролягла ледь помітна зморшка.

На долонях Сіона, які тримали меча, була наспіх намотана пов'язка — і та вже наскрізь просочилась кров'ю, не виконуючи свого призначення.

— Обличчя в нього надто бліде.

Абіґейл, схилившись над парапетом тераси, промовила байдуже:

— Постава теж неправильна.

— Бо не спав і не їв, а все одно продовжує.

— Ефективність падає.

Абіґейл випросталась і, неначе між іншим, зауважила:

— Може, дати йому трохи відпочити?

— Ні.

Але Ділан рішуче похитав головою.

— Нехай іде до кінця — поки може. Ефективність, може, і падає, та досвід сьогоднішнього дня однаково зробить своє: майстерність точно зросте.

Ділан усміхнувся краєм рота, немов щось пригадав:

— Ага, він же ще просто дитина.

На цих словах Ділан розвернувся.

— Чому...

Абіґейл, не змінюючи виразу обличчя, запитала чоловіка, який уже збирався покинути терасу:

— Чому ви так сказали?

— Про що?

— Про те, що насправді — чим сильнішим він ставатиме, тим більше людей загине.

Для роду Демосів стати сильнішим означало розширити свою ємність.

А ємність, що розширюється, потребує дедалі більше життєвої сили, аби наповнитись.

— Я чула від помічника. Що ви дали хлопчику повірити: якщо він стане сильнішим — зможе врятувати жертв.

Сіон, що повірив батьківським словам, шалено тренувався, щоб набратись сили.

Не знаючи, що чим сильнішим ставатиме — тим більше життів забиратиме.

— Чому? — перепитав Ділан.

Та Ділан відповів на запитання так, ніби почув щось украй дивне — із зневажливим смішком.

— Це важливо?

Він нашіптував дитині, що всі страждання — через її ж слабкість. Що варто лише стати сильнішим — і все вирішиться.

— Важливе — це ставати сильнішим. Сіон — найцінніший талант, здатний підняти наш рід на найвищу висоту. Коли виросте, врешті-решт сам подякує мені за мій вибір.

На цих словах Ділан залишив терасу.

Перш ніж переступити поріг спальні, він незадоволено кинув на дружину, яка так і лишилась стояти на терасі:

— Ти йдеш? Кажуть, кошенята ось-ось приїдуть.

— ...Так.

Абіґейл слухняно відповіла й повільно розвернулась.

Обличчя в неї було таким самим, як завжди: жодної емоції, повна байдужість.