Розділ 49

Тут... замок Демосів.

Клої ковтнула слину, дивлячись на велетенську статую гадюки, яка, здавалось, ось-ось кинеться прямо на неї.

Брязкіт, — почулось, як відчиняються ворота замку, і карета повільно рушила.

Клої подумки наказала собі заспокоїтись і пригадала зміст першоджерела.

Минулої ночі вона навіть записувала все, щоб відновити деталі якнайточніше, — але роман, написаний суто з погляду Діани, не дав про рід Демосів жодних докладних пояснень.

Лише кілька дуже стислих підказок.

Ну, давай думай.

Клої з серйозним виразом відновила в пам'яті все, що звела докупи попередньої ночі.

Сіон Демос говорив, що на власні очі бачив, як гинула рідна сестра.

Це саме по собі, мабуть, правда.

Ця сцена відбувалась уже після закінчення війни — коли Сіон вирушав до замку Демосів разом із Діаною. Оскільки Діана особисто впізнала тіло Джоанни Демос, саме цей факт можна вважати беззаперечним.

Те, що Джоанна Демос загинула в цьому маєтку, — справжнє. Але...

Карета м'яко зупинилась. Клої нервово зчепила руки.

Чи справді причина смерті Джоанни — рід Ліандерів?

Ні, ще раніше: чи справді Сіон пішов на війну заради помсти за батьків?

Поки Клої міркувала, дверцята карети різко розчинились.

— Клої, йди сюди.

— Так!

Луціан підхопив доньку на руки й виніс із карети. Клої, навіть опинившись на повітрі, не відпускала невирішених питань.

Це був світ, сповнений упередженьу. Нічому не можна вірити, доки не перевіриш особисто.

Навіть якщо це пояснення самої Діани з першоджерела.

Якщо Джоанна Демос загинула не від рук роду Арус...

Якщо причина участі Сіона у війні — зовсім не помста за батьків...

Тупот. Луціан опустив Клої на землю. Вона одразу знайшла рукою мамину долоню й серйозно звела брови.

Яка тоді причина того, що він пішов на цю війну?

Клої дивилась на чорний замок — такий чорний, що навіть у яскравому світлі він не світлішав ані на тінь, — і не могла відігнати підозр, що множились одна за одною.

Той давній масовий злочин, приписаний роду Демосів. Смерть Джоанни Демос. Сліди очевидних знущань на тілі Сіона Демоса...

І раптом Клої пронизала страшна думка.

Чи жива Джоанна Демос взагалі — зараз?

Миттєвий страх, мабуть, передався через долоню — тому що мама відповіла, стиснувши руку Клої міцніше, немов кажучи: не хвилюйся.

...Пам'ятай, Клої.

У тому теплому стисканні Клої відчула глибоке полегшення й змусила себе посміхнутись.

Тут повно людей, які захистять тебе.

І тих, кого я маю захистити, — теж повно!

Саме тоді, коли Клої в думках налаштовувала себе обов'язково захистити родину, із глибини суцільно-чорного простору назустріч повільно вийшло подружжя Демосів — таке ж темне.

— Ласкаво прошу, голово роду Ліандерів. І пане герцогу з дружиною.

Ділан Демос кинув їдко — без жодної усмішки, якою хоч трохи пом'якшував слова під час свого візиту до Ліандерів:

— Все ж таки з'явились.

— Добридень!

Але Клої, анітрохи не скувшись від тієї холодності, привіталась безхмарно.

— Я теж приїхала! Тільки от...

Клої зробила наївну міну, нахилила голову набік і запитала, ніби й справді цікаво:

— Сіон сьогодні зможе пограти зі мною?

***

Як виявилось, у Сіона на сьогодні були заздалегідь заплановані заняття, й вийти він не міг.

За звичаєм, заняття треба було б скасувати й представити гостям дитину. Але...

— Хіба не обов'яково? Навряд чи нам ще доведеться зустрічатись поглядами.

Схоже, Ділан Демос уже не вважав за потрібне дотримуватись навіть зовнішнього пристойства.

Тим краще.

Клої пихато посміхнулась і обернулась.

Якби він прийшов — точно заважав би огляду!

— Леді, у що гратимемо?

Ізабель тут же ласкаво запитала, щойно Клої розвернулась.

— Може, в ляльки? Чи знову малюємо?

Цього разу Клої теж залишили не в залі засідань, а в приймальні. Охоронці наполягли, переконавши всіх, що там їй точно буде страшно.

— Скажіть, чого бажаєте. Якщо втомились — можна й подрімати. Заспіваю колисанку.

— Тоді я...

Клої подивилась на шинь і лицаря-охоронця, готових виконати будь-яке бажання, й оголосила:

— Хочу грати в хованки!

Це була гра, що давала змогу на законних підставах позбутися більших перешкод.

— Один, два, три...

З дальнього кутка приймальні, від вікна, лунав голос Брукса — він стояв носом до стіни й відлічував.

— Леді!

Щойно Клої прочинила двері приймальні, Лінда з переляком кинулась до неї й спробувала зупинити.

— Виходити з приймальні не можна.

— Чомуuu?

— Тому що хованки — це гра в кімнаті.

— Але приймальня така маленька!

— Навіть так — не можна.

Навіть на вмовляння Клої Лінда стояла на своєму.

— Сьогодні з приймальні виходити не можна. Тут — замок Демосів, а не Арус і не Ліандери.

— Правда, леді. Там зовні можуть бути небезпечні люди. Не виходьте — краще ось, ховайтеся в шафі.

Шині наперемін умовляли Клої. Та дівчинка підняла руку й запитала, нахиливши голову:

— Небезпечна людина? Небезпечна людина — це ж я?

На зап'ястках Клої зранку, наче змагаючись одне з одним, нацепили цілу гірлянду магічних браслетів — Луціан і Меліса.

Шині на мить призупинились, побачивши браслети — один на одному, ледь не обтяжливо багато.

— Бачите? Це атакуючий магічний браслет. Сьогодні мама навіть пояснила, як ним користуватись!

— О, невже...

— Це захисний, це вибуховий, а ось цей...

Клої сипала поясненнями одне за одним — і раптом почула, що Брукс уже рахує тридцять, й аж здригнулась.

— Загалом, я в безпеці. Той, хто мені загрожуватиме, — ось той і в небезпеці.

І спокійно знову потягнулась до дверей.

— Л-леді, однак...

— Добре, добре. Залишусь на цьому поверсі. Лінда, ну і турботлива ж ти, та ну!

Клої похитала головою з виглядом того, хто великодушно поступається, — і жваво вийшла назовні.

— Ходімо разом, леді!

Але шині так просто не вивести з ладу.

— Сховаймось разом.

Мм. Ізабель наполегливо тулилась поряд. Клої зупинила її суворим поглядом і заперечливо повела пальцем.

— Ні, Ізабель.

— Чому, чому? Я вас так заховаю, що...

— Ні. Двоє в одному місці — це вічно попадаються до ведучого!

Прищулені зелені очі Клої видавали в ній неперевершеного майстра хованок.

— Я ховатимусь ось там, за кутом сходів. А Ізабель — от там, в кінці коридору, за вазоном!

Великодушно вказавши новачку місце для схованки, Клої знула туфлі й навшпиньки рушила коридором.

Зітхання. Ізабель, якій так і не вдалось залишитися поруч із леді, безнадійно зітхнула й попрямувала до вазона в кінці коридору, де їй було вказано.

Максимально скрутившись, вона втиснулась за нього.

— Леді!

Та навіть ховаючись, Ізабель не забула попередити.

— З цього поверху — ні кроку! Порушите — це вже справжнє, справжнє порушення правил!

***

Вибач, Ізабель. Дозволяю називати мене порушницею.

Клої в думках попросила пробачення й тихенько збігла сходами вниз.

Куди саме прямувала Клої — зрозуміло без зайвих слів. До підвалу.

Причина теж була ясна.

У першоджерелі саме в підвалі замку Демосів Діана побачила тіло Джоанни Демос.

Клої пригадала ту сцену — ось як вона була написана у романі:

— Куди ти йдеш, Сіоне? — запитала Діана, ідучи слідом за ним — закривавленим, щойно він убив останнього лицаря роду Арус.

— Куди ти взагалі...

Коли Діана зрозуміла, що він прямує до зруйнованого замку Демосів, вона тремтячою рукою схопила його за рукав.

— Ходімо зі мною, Сіоне.

Той лише байдуже скинув її руку — і продовжував іти.

— Ходімо до роду Ґревіс. Добре?

Але Діана набралася сміливості й знову вхопилась за закривавлений рукав Сіона.

— В замку Демосів же нікого немає.

На ці слова Сіон знову відкинув її руку й відповів тихо:

— Є сестра.

— ...Що?

— У підвалі. Сестра ще там.

Він мав на увазі тіло сестри — яку не встиг навіть поховати й залишив там.

Відновивши в пам'яті цю сцену — написану з погляду Діани — Клої спускалась дедалі нижче.

У першоджерелі говорилось, що Сіон прибрав тіло — розкладене настільки, що не можна було впізнати навіть стать, — із повністю непорушним обличчям, наче маска. Що він підняв жахливі рештки й поніс їх — а виглядав при цьому як людина, яка надто довго зносила біль.

У підвалі точно буде якась підказка. Бо те, що саме там вона загинула, — здається безсумнівним.

Ковток. Клої ковтнула слину, дивлячись на двері, що вели до підвалу — ті, що нарешті з'явились після довгого спуску.