Розділ 5

— Кхр…

Лунав чийсь болісний стогін — невідомо чий.

Клої застигла, не відриваючи погляду від тонкої щілини в дверцятах шафи.

У просвіті вимальовувався силует — великий чоловік ступав просто сюди.

Не підходь. Будь ласка, не підходь.

Клої поспішно обшарила кишені.

Але під руку потрапляло лише непотрібне.

Котяча м'ята з грядки перцевої м'яти була — але зовсім трохи.

Клої самовпевнено сказала мамі, що має три пістолети, — але насправді справжній концентрат був лише в тому одному, що вона віддала мамі.

Будь ласка, будь ласка, не знаходь мене.

Але чоловік ступав без жодного вагання — прямо до шафи.

У вуха Клої, що впала у відчай, долинув звук — замки трощились один за одним.

Скута жахом, вона затремтіла й закрила голову руками.

Сотні разів пережите в минулому житті підказувало їй, що зараз буде.

Тікати. Треба тікати.

Але вона у вузькій шафі, з якої нема жодного виходу.

Охоплена відчаєм Клої бачила, як повільно — дуже повільно — відчиняються дверцята.

Смужка світла на її обличчі ставала ширшою — з пальця, з долоні — поки не освітила її всю.

Разом із світлом росли безсилля і жах.

— Вибачте, будь ласка.

Клої затремтіла й почала терти долоні — рефлекторно, не сподіваючись, що той, хто стоїть перед нею, почує.

Але скільки б вона не вибачалась — болю не було.

Незнайомий чоловік стояв у отворі відчинених дверцят і мовчав.

Чому… він мовчить?

Після довгих вагань Клої наважилась скоса поглянути на чоловіка.

На ньому були закривавлені лати — і зростом він не поступався дядькові Блейку.

Але якщо дядько весь — виразні м'язи, то цей чоловік мав струнке, збалансоване тіло.

А, може, він свій?

Клої ще тремтіла, але крихітна надія змусила її підняти погляд.

О…?

Побачивши обличчя незнайомця, Клої забула про страх і витріщилась на нього.

Олійний живопис з янголом — ось що він нагадував. Чоловік неймовірної краси.

Кучеряве золоте волосся розпорошилось над рівним чолом. Витончений ніс, досконала лінія щелепи — наче різьблені.

Але збентежило Клої не лише це.

Чому… він плаче?

Чоловік плакав.

Беззвучно, без схлипів — просто дивився на неї і плакав.

Сльози котились із блакитно-зелених очей — кольору літньої зелені — і були схожі на дорогоцінне каміння. Клої мало не простягнула руку, щоб зловити краплю.

Чоловік тихо опустився на коліна.

Клої мимоволі опустила погляд.

Коли той, хто здавався таким загрозливим, став нижче — їй стало трохи легше дихати.

— Клої.

Незнайомець вимовив її ім'я.

І тільки тоді Клої зрозуміла, де бачила ці очі.

Дзеркало…

Очі чоловіка були схожі на її власні — ті, що вона бачила у відбитті.

— Клої.

Чоловік усміхнувся крізь сльози.

Неможливо було зрозуміти — від радості чи від суму.

— Клої… так, ти і є Клої.

Клої дивилась на чоловіка, що знову і знову пошепки повторював її ім'я, — і раптом зрозуміла.

Великий зріст. Яскраве золоте волосся. Блакитно-зелені очі — наче розбитий літній ліс. Чоловік, прекрасний, наче створений богом…

— Радий зустрічі, моя донечко.

Прямий нащадок левового роду, що правив південним континентом, — Луціан Ліандер.

У романі — батько, який убив маму і Клої, а потім наклав на себе руки.

* * *

Пху. Клої, замотана в ковдру, підняла голову — нічим дихати.

Луціан ніс її в обіймах, обережно, мов крихкий фарфор, і мчав кудись.

Що взагалі відбувається.

Клої дивилась угору, міцно стиснувши губи.

Над нею — напружена красива щелепа Луціана.

Але чому він плакав?

Клої розглядала чоловіка знизу і нахмурилась.

Роман розповідав лише про головних героїв — жодного рядка про стосунки між Клої та Луціаном.

Але якщо саме я стала причиною війни — він мав би ненавидіти мене. Так я і думала.

— Потерпи трохи.

Луціан, вирішивши, що їй незручно, перехопив Клої зручніше.

— Через маґічний камінь до левових земель — недовго. Не бійся.

До левових земель? Клої здивовано відкрила рота — і він додав:

— Стисни зуби. Можеш прикусити язика.

Він підняв її однією рукою — легко, наче ватяну іграшку — і одним стрибком опинився на коні.

Ой. Клої злякалась такої висоти і сіпнулась — Луціан притиснув її міцніше.

— Мету досягнуто! Всім відступати!

Зовсім інший голос — холодний і чіткий — пролунав над полем.

Одразу після цього з усіх боків замку збіглись котячі — з низьким гуркотом у горлі.

Щось дере горло.

Клої пирхнула, відчувши дивне лоскотання, — і тієї ж миті:

— Стій!

Позаду — розривний крик.

Клої миттю впізнала цей голос і різко обернулась.

— Мамо!

Меліса з закривавленим мечем і Брукс мчали навздогін за військом Луціана.

Правильно. Моя мама!

Тільки тепер Клої збагнула, що її по суті викрадає людина, яку називають татом, — і почала рватись.

— Відпустіть! Відпустіть мене!

— Тихо. Впадеш — вдаришся.

— Мені треба до мами! Мама чекає мене…!

Луціан клацнув язиком і поглянув назад.

Очі, що здавались такими теплими, за мить похолоднішали — наче мох під камінням.

Цей тато теж… не любить маму.

Все інше — різне, але розлад між батьками — той самий, що в минулому житті.

Клої очікувала цього, але все одно відчула, що зараз заплаче, і міцно прикусила губу.

Не час.

Вона рвалась, намагаючись вирватись із рук Луціана.

— Відпустіть, я піду до мами!

Але його обійми були надто міцними і великими.

Луціан без зусиль приборкав її й кивнув лицарю поруч.

— Відкривай.

— Є!

Здалеку долинув мамин голос:

— Луціане, віддай мою доньку!

— Мамо!

— Пані Меліса, не можна! Підмога ось-ось прибуде! Ви самі не можете кидатись у левові землі!

Брукс усім тілом намагався стримати Мелісу, що рвалась уперед.

— Ти демон! Що ти зробиш з моєю донькою! Коли кинув — тоді що, а тепер…!

Луціан холодно ковзнув поглядом назад і стиснув поводи.

Жили на тильній стороні руки та ледь помітне тремтіння під оком говорили про те, як сильно він зневажає людину позаду.

— Затамуй подих, Клої. Спочатку буде трохи важко.

Луціан притиснув долоню до потилиці Клої і різко смикнув поводи.

— Мамо…!

Білий кінь стрімко пірнув у чорний простір.

Останній крик Клої розчинився, затягнутий темрявою.

Боляче…!

Тиск на горлі і запаморочення вдарили в голову.

— Клої, дихай…!

Голос над головою обірвався — і Клої провалилась у непритомність.

* * *

Давним-давно вона запитала маму.

— Мамо, чому в мене нема тата?

Яким було мамине обличчя тоді?

Не пам'ятає. Але те, як мама міцно обійняла її, — пам'ятає чітко.

— Клої, ти хочеш мати тата?

Клої не відповіла — і мама обійняла ще міцніше, перепитала:

— Тобі цікаво, хто твій тато, донечко?

На перше запитання відповісти не змогла — боялась засмутити маму. Але на друге — стриматись не вийшло.

— Угу.

Клої справді дуже хотіла знати.

Чому в неї нема тата, як у всіх подружок.

Хто дав їй блакитно-зелені очі, які мама називає найкрасивішими у світі.

— Тато Клої… був дуже лагідною людиною.

— Справді?

— Так. Таким лагідним, що іноді хотілось злитись.

Яким було мамине обличчя, коли вона це казала?

А, згадала.

Мама плакала.

Так гірко, що Клої не наважилась запитати чому — але губи мами при цьому усміхались.

Тоді Клої здогадалась.

Що мама щовесни сумує — через тата.

І що іноді дивиться на очі Клої з таким сумним виразом — теж через тата…

* * *

— Казав же: не можна їм довіряти.

Щойно прокинувшись, вона почула низький голос.

Де це я.

Клої кліпала сонними очима й дивилась у незнайому стелю.

Чому я тут…

— З самого початку не треба було дозволяти забирати дитину. Ні — взагалі не треба було погоджуватись на той оракул.

Клої обережно повернула голову на голос.