Розділ 50

Відчинити міцно зачинені двері виявилось нескладно.

Достатньо було повторити те, що робив Сіон у першоджерелі.

Клої відступила на три кроки від дверей і тричі тупнула, потім ще на крок назад і тупнула ще раз — тихіше.

І масивні двері, що здавались кам'яно-важкими, безшумно відчинились — наче змащені.

Пройшовши ще кілька дверей із таким самим кодом, Клої спускалась дедалі глибше.

Коли нескінченні сходи вниз вже давали про себе знати, нарешті з'явились двері, несхожі на решту.

Оце воно.

Клої відчула це інстинктивно — ці двері останні.

І причина була проста: на відміну від інших, у нижній частині залізних дверей було прорубане маленьке кормове віконце.

Діана казала, що побачила це і вирішила — просто підземна в'язниця.

Але насправді це був останній відволікаючий трюк. Аби здалося, що за дверима лише камери, — і людина розвернулась, не відчинивши їх.

Але ж у романі говорилось, що на останніх дверях є замок...

На відміну від тексту першоджерела, замка на дверях не було. Точніше — величезний замок висів, але вже відімкнений.

Хтось тут є?

Клої з підозрою торкалась атакуючого магічного браслета, але так і не розвернулась.

Навпаки — зібралась із духом і маленьким плечем налягла на залізні двері.

Іяааа! Ноги ковзали від зусиль, але двері нарешті зі скреготом почали відчинятись.

— Фух, і чого такі важкі.

Ледь відсапавшись, вона ввійшла всередину — і двері за нею гупнули.

Але на цей гучний звук Клої навіть не здригнулась — бо стояла з відкритим ротом і дивилась на простір усередині.

Що це... взагалі таке?

Простір за дверима виявився набагато більшим, ніж вона уявляла.

Діана в романі описувала величний інтер'єр, тому Клої готувалась до чогось великого — може, з особняк завбільшки.

Але що він буде настільки грандіозним — не чекала.

Клої підвела погляд до стелі, що, здавалось, не дістати навіть якби скласти докупи всі сходи, якими вона спускалась, — і повільно опустила очі назад.

А це — що за всяке таке.

У першоджерелі підвал замку Демосів описувався як широкий, але занедбаний — захаращений різними механізмами руїни.

Проте те, що Клої бачила перед собою, було зовсім іншим.

Підлога, стіни — все доглянуте, жодної порошинки. Меблі, розставлені тут і там, вкриті білими полотнами.

Клої, не знижуючи пильності, нерішуче підійшла до найближчого низького предмета і стягнула тканину.

Що?

Але під покривалом виявилось не те, чого вона очікувала, — не стіл і не туалетний столик.

Там була складна панель управління, суцільно вкрита кнопками й циферблатами.

Клої розгублено дивилась на неї — і підняла голову, рушивши далі.

Швидко! Маленька рука зірвала ще одне біле полотно. Потім іще одне, іще — безладно, одне за одним.

Коли нарешті всі полотна в просторому підвалі були зірвані й підвал явив себе без прикрас — Клої стояла посеред нього й мовчала.

Пробірки зі скобами. З'єднані з ними циліндри з іншими фіксаторами.

Безліч пультів керування, акуратно розкладений різноманітний інструментарій...

Сумнівів не лишалось.

Це була лабораторія.

І явно — та, якою користувались ще недавно.

Клої тупо дивилась на іржаві скоби всередині циліндра.

Те, чого вона так боялась усю дорогу, те, про що благала: тільки не це, — відбувалося тут знову. Це було очевидно.

Той жорстокий злочин — викачувати життєву силу із членів роду й вливати в одного обраного спадкоємця.

Клої щойно зрозуміла, яким саме знущанням зазнав головний герой першоджерела, — і нервово кусала губи.

Саме тоді.

Клац.

Тихий, але виразний звук — ніби хтось брязкнув чимось металевим.

Клої здригнулась від несподіванки, але руку поклала на магічний браслет.

Хто там?

Звузивши очі, вона озирнулась на всі боки — жодного натяку на присутність.

Але в лівому куті, за тим, що здавалось стіною, вирізнявся коридор.

Клої ковтнула слину, напоготові активувати браслет у будь-яку мить, і крадькома рушила туди.

Однак за рогом виявилась не людина, а довгий звивистий коридор.

То та лабораторія — не все?

Клої злегка вражено притамувала дихання й пройшла коридором далі.

Обабіч червоного килима — камери за ґратами.

Тут була Джоанна? Чи Сіон теж колись сидів за цими ґратами?

Клої з важким почуттям дивилась на брудні скоби у порожніх камерах і продовжувала йти.

Ще трохи — і в зелених очах Клої нарешті промайнув живий силует.

— Зачекай ще трохи.

Дитина — явно не доросла — стояла навпочіпки перед останньою камерою і зосереджено щось робила.

Клої інстинктивно притулилась до стіни за рогом і таємно спостерігала.

Хлопчик у дорогому одязі — вона впізнала його відразу.

Сіон Демос.

Але що він тут робить?

Клої дивилась, як Сіон з відчаєм на обличчі клацає замком камери.

— Ще трохи, ще трохи й вийде.

Хлопчик зі скутим, блідим обличчям продовжував говорити — мабуть, намагаючись заспокоїти того, хто сидів усередині.

— Як тільки відімкну — вийдеш. Чекай, я обов'язково витягну тебе.

Хто ж там, у камері?

Клої непомітно підсунулась ближче, намагаючись розгледіти того, кого закривала спина Сіона.

Крок, іще крок — і в полі зору нарешті потрапив силует за ґратами.

Хтось у жалюгідному арештантському одязі підняв голову.

Клої судомно втягнула повітря.

Чорноволосий чоловік мав риси обличчя, разюче схожі на Сіонові.

Але Клої злякалась не тому, що він виглядав як доросла версія Сіона.

Ті очі.

Трохи темніша синява, ніж у Сіона, — але ці очі виглядали як очі давно мертвої людини.

Наче каламутні очі старої риби. Наче скляні очі опудала у старому музеї.

Очі чоловіка, надто схожого на Сіона, були мертві.

Розгубленість від побаченого виявилась занадто великою.

Ой-ой!

Клої, що нестійко нахилилась у бік камери, втратила рівновагу.

Не можна падати!

Вона замахала руками, намагаючись вирівнятись.

— Хто там.

Сіон, що стояв спиною, миттю обернувся й опинився перед Клої.

Хик.

Клої застигла, не вимовивши ні слова.

Жодного плану — навіть активувати атакуючий браслет — вона не встигла виконати.

Тому що добре загострений клинок уже стояв прямо перед її горлом.

По спині потекла холодна піт. Відчуття було разюче чітким.

Усі нерви зосередились на зброї перед горлом.

Клої тремтячими руками не наважувалась навіть подивитись на того, хто тримав клинок.

— Клої Арус?

Голос пролунав із запізненням — схоже, Сіон щойно впізнав її.

— Ти чому...

Але замішання у Сіона тривало недовго.

— Чому ти тут? Ти мала б сидіти в приймальні під охороною лицарів.

Голос миттю похолоднів. Клої ковтнула слину й зібралась.

Потім зробила максимально безневинний вираз обличчя і з навмисними запинками промовила:

— Я з... з друзями... грала в хованки...

— ...

— Заблукала і не знаю, як повернутись... Але Сіоне, а хто той чоловік...?

На таку безтурботну відповідь очі Сіона підозріло звузились.

Але лише на мить.

Він тихо видихнув — і все ж таки опустив руку з клинком.

— Іди звідси.

Сіон скоса глянув, чи не пошкоджено горло Клої, і сказав стримано:

— І те, що бачила тут — тримай при собі. Якщо не хочеш вплутатись у щось непотрібне й отримати проблеми.

— А що це за місце?

На цей наївний зустрічний запит Сіон нічого не відповів — і розвернувся.

Знову взявся тим самим клинком ковиряти замкову шпаруа на камері.

Хм...

Переляк від Сіонової реакції вже майже вивітрився.

Клої, приблизно зрозумівши ситуацію за відчайдушними діями хлопчика і виглядом чоловіка в камері, тихо підійшла ближче.

— Що робиш?