Розділ 53

***

Терпи.

Сіон стиснув кулаки, щосили намагаючись затримати стогін, що рвався крізь зуби.

Нігті вп'ялись у мокрі від поту долоні. Усім тілом відчувалась давина — ніби він потрапив у морську безодню.

Терпи. Ти мусиш терпіти, Сіоне Демосе.

Але навіть через гостро загострені від болю відчуття — Сіон так і не закричав.

Тому що поряд була Клої Арус.

Тому що тут була дитина з яскравими зеленими очима, що крізь сльози кричала йому не вмирати.

Треба було відпустити її швидше.

Кашель — з присмаком заліза в роті. Сіон ще раз пожалкував про своє.

Треба було навіть попри страх підсунути лезо ближче до її горла.

Треба було не піддатись тому м'якому голосу — налякати її дужче, змусити плакати і негайно відіслати геть.

Покарання, яке дістала та дитина через його вагання, — було надто жорстоким.

Перед очима Сіона промайнула Клої — вся розтріпана і заплакана.

Той запальний голос, що кричав «не вмирай» навіть із розпухлим обличчям.

Вгх.

Скориставшись хвилиною слабкості, біль навалився з подвоєною силою.

Тепер, хоч як стискай зуби, — терпіти вже не виходило.

Від болю, що ніби місив мозок, Сіон зрештою видав стогін, схожий на передсмертний хрип.

Не можна.

Звиваючись і корчачись, Сіон думав лише про одне.

Та дитина не повинна чути цього.

Не повинна через це отримати такий самий кошмар, як у мене.

Він задихався, бажаючи лишень одного — щоб цей час скоріше скінчився.

І тоді крізь заглухлі від болю вуха долинув ледь чутний голос Клої.

А за мить — біле світло огорнуло тіло Сіона.

Що це.

Сіон на секунду подумав, що помер і потрапив до раю. Але одразу зрозумів, що в рай йому дороги немає, — і з зусиллям повернув голову.

У затуманеному болем зорі щось зачепилось за увагу.

Щось схоже на білий клубок вати — і, як не дивно, воно нагадувало йому Клої.

Кролик?

Навіщо маленький кролик тут…………

Тієї ж миті кролик загрозливо підняв передню лапку. Потім різко розвернувся, одним стрибком подолав велетенські двері — і зник.

Сіон безтямно дивився на це — а тоді його погляд повільно поповз по лабораторії.

Підземелля було порожнє.

Поки він непомітно для себе втратив свідомість — Клої, судячи з усього, вибралась неушкодженою.

Тільки тоді Сіон заховав обличчя між колін і заплющив очі.

Галюцинація.

Сіон вирішив, що кролик — це просто маячня, і видихнув з полегшенням.

Принаймні добре.

Добре, що Клої, схоже, вирвалась з цього пекла.

Добре, що тепер можна нарешті кричати на повний голос.

***

Швидше, ще швидше!

Піднімаючись сходами на чотирьох коротких лапках, Клої думала лише про одне.

Швидше, треба піднятися ще швидше!

Щоразу долаючи черговий сходовий проліт, вона ніби знову чула приглушені стогони Сіона.

Ніби знову бачила те обличчя, що крізь муку просило її просто піти.

Захоплена цією думкою, вона навіть не згадала, що треба б перетворитись назад.

Клої просто бігла і бігла — вперед, до мети.

Скрип.

Здавалось, зовсім небагато пройшла — а вже перші двері.

Маленький кролик рішуче постукав по підлозі передніми лапками — раз-два-три, сильно — а потім відстрибнув назад і тихенько стукнув ще раз.

Уу-у — з легкою вібрацією двері плавно відчинились.

Вийшло!

Не чекаючи, поки двері відчиняться повністю, Клої прошмигнула у вузьку щілину і знову понеслась угору сходами.

Минаючи ще кілька дверей і незліченну кількість сходів, Клої думала тільки про одне.

Треба врятувати.

Того хлопця, що сприймав смерть як щось само собою зрозуміле.

Того, хто, здавалось, навіть радів власній загибелі.

Врятувати його — мушу я.

Клої бігла без утоми — аж поки не почала задихатись.

І нарешті попереду замаячив вхід на перший поверх.

Вже майже!

Видавивши із себе останні сили, Клої одним стрибком подолала останню перешкоду — і вилетіла на поверхню.

Ой-ой-ой, не розрахувавши швидкості, маленький кролик прокотився по мармуровій підлозі.

Зосередись!

Але кролик і не думав метушитись — одразу схопився, став на задні лапки і завертів головою на всі боки.

Куди тепер?

Пухнасті вуха Клої настовбурчились і почали уважно посмикуватись.

І тут з невеликої відстані долинув знайомий голос.

— Отже, ти зараз кажеш, що не знаєш, де моя племінниця.

Вуха Клої стрімко повернулись у той бік, вловивши голос Іана.

Ось!

Визначившись з напрямком, Клої знову понеслась по слизькій мармуровій підлозі.

Як і підказав слух, Іан Ліандер був недалеко.

Але у вестибюлі першого поверху перебував не він один.

— Служниці шукали годину і не знайшли. Я, хоч як міркую, не вважаю, що це звичайна випадковість.

Там була мама — і від неї за версту несло готовністю до бою.

— Якщо на тілі Клої знайдеться хоч одна подряпина… вам доведеться попрощатись зі спокійним життям, яке ви вели досі.

І Луціан — з крижаним, аж моторошним, обличчям.

— Хм, от як.

Але щойно Клої побачила дорослих, що могли б її захистити, і кинулась до них швидше — наступні слова змусили її пригальмувати.

— Ваша донька сама пішла гулятись і загубилась — за що ж ви звинувачуєте мене?

Це був голос Ділана Демоса — того, хто явно мав стосунок до підземної лабораторії.

Клої гостро поглянула на Ділана Демоса — що вдавав образу, але насправді виглядав задоволеним — і на Абіґейл поруч із ним.

— І без того важко на душі — довелось сьогодні оголосити про розірвання заручин з хворою донькою. Ви занадто жорстокі.

— Тобто ти відмовляєшся активно допомагати шукати Клої?

— Та що ви. Звісно, зроблю все можливе. Але серце батька, чия донька сьогодні зазнала прикрощів, — воно ж не залізне, рухатись швидко важкувато…

Досить.

Клої вагалась лише мить — зволікати більше не можна.

Зараз важливим був лише Сіон — що помирав у лабораторному циліндрі наодинці.

Маленький хлопчик, що й гадки не мав, що хтось прийде його рятувати.

Мамо!

Клої закричала так голосно, як тільки могла, і кинулась до дорослих.

Але голос кролика перекладався для хижаків лишень як тонке тихе пищання.

— Почекайте. Щось пищить…

Добре вже й те, що почули хоч щось.

Абіґейл — що трималась на крок осторонь від суперечки, яка от-от мала перерости в бійку, — ненароком повернула голову.

— ………Маленький кролик?

Холодні очі Абіґейл розширились від здивування, і на той голос обернулись всі, хто сперечався.

І тієї ж миті Клої вирішила: так не піде — і стрімко повернула собі справжній вигляд.

Біле світло спалахнуло у вестибюлі. Щойно осліплення розвіялось —

— Мамо!

— ………Клої?

Меліса, що миттєво прийняла бойову стійку, почувши голос, стрімко кинулась уперед.

— Клої, це ти?

— Мамо, допоможи!

Клої, що перетворилась назад на людину, вхопила Луціана, Іана і Мелісу, що мчали до неї, і швидко закричала:

— У підвалі заперли Сіона! Він умирає там у циліндрі!

— Що?

Але найшвидше на слова Клої зреагував не хтось із цих трьох.

Абіґейл — що весь цей час мовчки хмурила брови — збліднула і рвучко підійшла до Клої:

— Хто. Де перебуває?

***

— Тут………………

Підземелля роду Демос — куди всі поспіхом збіглись слідом за Клої.

Луціан оглядав цей величезний простір — і між бровами у нього пролягла глибока зморшка.

Побачивши нерухоме тіло, що лежало недалеко, він міцніше притиснув до себе дитину на руках.

Клої, мабуть, вже встигла це побачити — але рука сама зробила це несвідомо.

— Сіоне!

Тим часом господиня роду Демос стрімко пройшла повз усіх і зупинилась перед циліндром, де лежав хлопчик.

Клац — Абіґейл Демос стиснула зуби і різко повернулась до панелі керування.

Клої шмигнула носом, спостерігаючи, як Абіґейл квапливо натискає кнопки.

А потім — як та ковзнула до циліндра, що нарешті відчинився.