Розділ 54

— Помічнику, клич лікаря!

— Слухаюсь!

Абіґейл підхопила млявого, знепритомнілого хлопчика на руки і кинулась слідом за помічником.

— Ходімо й ми.

Меліса, що встигла більш-менш зорієнтуватись у ситуації, шепнула Луціану:

— Хто знає, що вони зроблять з дитиною. Поспішаймо.

Але щойно вони вже ступили на перший сходинок — з темряви, мовби змія, що виповзла з пітьми, вилізає Ділан Демос.

— А що, якби ми домовились?

— На жаль, я на власні очі бачив. Ваша донька має вигляд кролика-зооморфа.

Дитина на руках Луціана здригнулась.

Він обережно, непомітно для Ділана, підняв руку і погладив Клої по спині.

— Якими б не були обставини… заради миру на континенті я мовчатиму.

Ділан, мабуть, інстинктивно відчув, що справа дійде до континентальної ради і неодмінно обернеться на скандал, — тому й пустив у хід солодкі слова:

— Тому пропоную нам усім забути, що ми сьогодні тут бачили. Ви мовчите про підземну лабораторію — я мовчу про таємницю леді Клої. Гаразд?

— Гидота.

Але у відповідь на це Меліса оскалилась і відрізала:

— Яким чином таємниця моєї доньки й те жахіття, що ви тут вчиняли, можуть бути рівноцінними? Я на власні очі бачила це місце масових катувань — і заплющувати на це очі не збираюсь.

— О-о. А якщо через ваше небажання йти на угоду рід Арус повністю впаде?

Ділан Демос не скорився навіть перед пронизливим поглядом Меліси — і продовжував насміхатись:

— Це питання не лише вашої репутації. Якщо справу передадуть на континентальну раду і всі дізнаються, що ви порушили заповіт провіщення…

— Хто порушив заповіт?

Але Ділан, схоже, забув — Меліса є донькою роду Арус.

Невідомо коли вийнятий меч опинився в сантиметрах від шиї Ділана. Меліса холодно прошепотіла:

— Стеж за язиком. Якщо не хочеш власноруч перевірити, як виглядає зріз цієї щелепи.

— …

— Знаєш, що я ненавиджу найбільше? Тих, хто кривдить слабких і малих. Саме таких, як ти.

Швик. Меліса блискавично вклала меч назад у піхви і, дивлячись на Ділана, що поблід як полотно, прибила цвях:

— Хочеш оскаржити мою честь — передавай на раду. На відміну від твоїх злочинів, це правда, яка розвіється миттю.

Меліса струсила руки — ніби доторкнулась до чогось бруднього — і мигцем озирнулась:

— Ходімо. Я за дитину хвилююсь.

Сказала — і піднялась сходами.

Іан помовчав мить і теж швидко пішов слідом.

Луціан же, на відміну від них, ще трохи затримався — а потім теж ступив на сходи.

***

— …Загалом, вам пощастило. Маючи таке міцне тіло від природи, він у звичайних обставинах мав би загинути, але…

Коли вони піднялись до кімнати Сіона на третьому поверсі, лікар вже майже завершив огляд.

Помітивши, що гості таки добрались до кімнати хлопчика, лікар кмітливо згорнув мову:

— Тоді я відкланяюсь. Пам'ятайте: передусім — спокій.

Лікар низько вклонився і поспішно вийшов. Клої зістрибнула з рук Луціана і підбігла до ліжка, де лежав Сіон.

Сіоне…

Обличчя хлопчика, вкрите холодним потом, було блідіше за папір, блідіше за білу фарбу.

Але дихання — порівняно з тим, яким воно було, коли його виносили з підземелля, — хоч трохи, але вирівнялось.

— Дитину забираємо з собою.

Іан швидко підійшов до Клої і рішуче заявив:

— Не можна залишати дитину в домі кривдників.

— …Кривдників.

На це слово тиха Абіґейл, що весь цей час мовчки стояла біля ліжка, нарешті подала голос:

— Хіба суд уже виніс такий вирок?

— Не робіть вигляду, що не розумієте. Ваше прізвище — Демос.

Іан холодно глянув на Абіґейл.

— Що довелось пережити цій дитині — які досліди, яке знущання — ви думаєте, ми не здогадуємось?

— Тоді я перепитую: вирок суду вже є?

На слова Іана відповів не хтось інший, а чоловік Абіґейл.

Ділан, що вперто тягнувся за ними аж до кімнати на третьому поверсі, витираючи холодний піт, промовив:

— Поки не буде чіткого судового рішення про те, що ми катували дитину, — вона залишається нашою власністю.

— Що за нісенітниця…

— Ця нісенітниця і є законом, встановленим Комітетом миру континенту! Незадоволені — йдіть туди і скаржтесь. Сіон нікуди не піде!

— …Яке красномовство.

Іан скривив губи і підступив до Ділана.

Поки Іан і Луціан з Мелісою сперечались щодо долі хлопчика,

— Сіоне… тобі дуже боляче?

Клої тихенько запитала в Абіґейл, що стояла поруч.

Дівчинка м'ялась, але не зупинялась:

— У тій колбі. Сіон дуже страждав.

— …

— Він так мучився — а мені казав просто підніматись нагору. Мовляв, з ним усе гаразд, виходь… Мені так боляче було від того.

У відповідь — тиша.

Вираз обличчя Абіґейл лишався крижаним.

Але Клої набралась хоробрості і продовжувала говорити.

— Зате коли вийшла з підвалу — здається, дихання трохи вирівнялось. Просто обличчя ще бліде.

Клої пам'ятала.

Хто першим зрушив з місця, коли вона сказала, що Сіон помирає.

Хто кинувся мов навіжений прямо до циліндра, щойно вони спустились у підземелля.

— Сіон, здається, дуже добрий. Хоча на словах вдає, що ні — я все одно знаю.

Тому Клої трималась за цю єдину мотузку і не відпускала.

— Якщо Сіон приїде до нас — я буду дуже добре до нього ставитись. Я взагалі добре ставлюсь до друзів. Ще з малечку хотіла молодшого братика чи сестричку.

А раптом тут спрацює моє іного. А раптом вона пожаліє мене — і ця жалість перейде й на Сіона, і вдасться забрати його з собою.

— У нас вдома кімнат багато. Ковдр багато, подушок багато. А любові — ще більше.

Поки Клої не здавалась і продовжувала говорити —

Кхе. Сіон закашлявся і розплющив очі.

— Сіоне!

Абіґейл і Клої одночасно вигукнули його ім'я.

— Хочу… залишитись вдома.

Сіон видавив крізь болісний кашель:

— Нікуди не хочу. Хочу залишитись вдома.

— Ось! Сам каже, що хоче тут залишитись! Воля дитини — найважливіша!

Почувши це, Ділан тут же підбіг і тріумфально загорлав:

— Взагалі це ніяка не лабораторія для того, що ви думаєте! Ваша донька нафантазувала і роздула з мухи слона!

— Чому?

Але Клої, ніби не чуючи його, підсунулась ближче до краю ліжка і перепитала:

— Чому не йдеш? Чому хочеш залишитись тут?

— Іди. Клої.

— Не піду. Якщо ти не зі мною — я теж не піду.

На ці вперті слова Сіон безсило зітхнув і відвів погляд на Луціана, що підійшов ближче.

— Відведіть Клої, будь ласка.

— Та відведіть уже вашу доньку…!

— У неї всі коліна і лікті до крові збиті.

Голос Сіона — зовсім не схожий на батьківський — був слабким, але без вагань:

— Відведіть її. І обробіть рани.

— …

— Щоб не залишились шрами. Швидше.

Дорослі замовкли.

Але Клої — ні.

— Я не піду без Сіона.

— Клої.

— Не піду, ні за що не піду!

Мов відкрили кран — Клої рясно плакала і кричала:

— Я все бачила! Бачила, що тут робили з Сіоном, яке зло йому чинили! Як я можу піти й залишити його тут? Не піду! Ніколи не піду!

— Ей, та годі вже, леді Клої! Кажу ж, нічого поганого тут не було!

Тепер уже не з дорослими, а з самою Клої сварився Ділан.

— Я обіцяю. До дня суду — до Сіона ніхто не торкнеться.

Абіґейл, що мовчала весь цей час, нарешті відкрила рота.

Клої подивилась на неї крізь сльози — і та спокійно продовжила:

— Якщо так важко вірити на слово — надішліть надійних наглядачів.

— Абіґейл, що ти говориш…!

— Сіону так чи інакше доведеться лікуватись на землях змієвого роду. На землях Ліандерів немає лікарів, що вміють лікувати зміє-зооморфів.

Несподіваний поворот — і Клої розгублено втупилась в Абіґейл.

— Тому надішліть надійну людину — нехай стежить, чи немає знущання. Так і залагодимо справу на якийсь час. Що скажете?

Клої на цей запит повернулась і подивилась на бліде обличчя Сіона — а потім знову на Абіґейл.

Лікар. Здатний ефективно лікувати зміє-зооморфа…

Це боліло — але Абіґейл мала рацію.

Ні на землях Ліандерів, ні на землях Арусів не знайшлось би лікаря, що міг би як слід лікувати Сіона.

— Надішлю надійних лицарів. Нехай по черзі охороняють дитину біля цієї кімнати.

Луціан обережно поклав руку на плечі Клої, що все ще тихо плакала:

— Тому, Клої. Сьогодні — додому.

— …

— Сіон же сам сказав — у тебе лікоть кривавить.

На ці слова Клої ще трохи дивилась на Сіона мовчки — а потім, пригадавши слова лікаря про те, що найважливіший спокій, повільно відвернулась.

Але навіть переступаючи поріг, її очі не відривались від хлопчика.

І коли двері вже майже зачинились —

Сіон, що так само дивився на Клої, ворухнув губами — без звуку.

«Чекай.»

З поглядом, аж занадто рішучим для хворої дитини.

«Я повернусь — з доказами.»

І він ледь помітно підняв куточок рота.