Розділ 55

***

Кхм. Санрайдер Ґревіс прочистив горло і поправив одяг перед тим, як відчинити останні двері, що вели до Його Милості.

Честь особистої зустрічі з настільки шляхетною особою завжди була справою трепетною й важкою — але сьогодні особливо.

Як це сказати.

Санрайдер пригадав лихе донесення, яке щойно передав лазутник, — і нервово смикнув краватку.

— Тату?

З кінця коридору долинув дзвінкий дитячий голос.

Він обернувся — і побачив доньку, що жваво бігла до нього.

— Тату, що ти робиш перед цим портретом?

Дитина нічого не знала — і посміхалась так само безтурботно, як він і бажав.

Санрайдер мовчки подивився на неї — і лагідно промовив:

— Діано.

— Та?

— Яка ж спадкоємиця роду мчить коридором, мов навіжена?

Обличчя дівчинки одразу скривилось.

Але Санрайдер ще суворіше продовжив:

— Іди вчитись. Останній іспит на офіційного спадкоємця — вже скоро.

— …Добре.

Буркнувши, Діана попрямувала геть — кожен крок виказував незадоволення.

Щойно донька завернула за ріг і зникла, Санрайдер натиснув прихований важіль біля ока на портреті предка.

Безшумно старовинний портрет розкрився, відкриваючи довгий прохід, що потопав у темряві.

Він пройшов цим звивистим шляхом до кінця — і опинився у просторому залі, де стояло велетенське старе дерево.

— ………Вклоняюсь Вашій Милості.

Санрайдер помітив господаря на найвищій гілці й плазом припав до підлоги.

Від побожності тіло само тремтіло, а уста самі виливали слова покори.

— Вибачте за зухвалість… але є щось, про що мушу доповісти.

На жаль, новини, що він мав передати сьогодні, неодмінно виличать невдоволення господаря.

Санрайдер з жахом і відчаєм у серці доповів, що підземну лабораторію роду Демос виявили Ліандери.

Що жертва, яку вони так ретельно вирощували, може постати перед континентальним судом.

— І тому, можливо, Сіона Демоса заберуть до роду Ліандерів — саме така тривожна звістка до мене надійшла.

Вимовивши це, Санрайдер мимохіть відсмикнувся.

Він добре знав, наскільки жорстокими бувають руки його господаря.

Моторошна тиша заповнила темний зал.

Долоні Санрайдера почали вкриватись холодним потом —

— …Непогано.

— Пробачте?

Прозвучало зовсім не те, чого він чекав.

— Якщо зіграти добре — можна скористатись цією нагодою, щоб прибрати того набридливого бастарда.

Стелячись, мов тінь, густа темрява сповзала вниз по товстих гілках і стовбуру.

Санрайдер, мов зачарований, не міг відвести погляд від старого дерева.

— Санрайдере Ґревісе.

— В-вибачте!

Санрайдер, збагнувши запізно, що насмілився дивитись просто в обличчя господарю, похилив голову.

Тіло, що прожило кілька сотень років, безшумно наблизилось і прошепотіло хрипким голосом:

— Поширюй чутки. І знайди свідків.

— Ч-чутки та свідки — ви маєте на увазі…?

— Чутки про те, що Меліса Арус порушила заповіт. І свідків, що це підтвердять.

Чоловік виткнув роздвоєного отруйного язика.

— Ліандери захищають того бастарда, бо вважають його своїм. Але якщо раптом з'являться докази, що він насправді — дитя іншого…

Від самої уяви йому, мабуть, стало приємно — чоловік засміявся, від чого мороз пробіг по шкірі.

— Нам і рук брудити не треба — самі леви захочуть убити Клої Арус. Якщо через це спалахне війна — тим краще.

— Вр-ражаючо далекоглядно, пане! Негайно накажу бічній гілці роду знайти того, хто дасть свідчення!

— Звичайний бічній гілці не підійде.

Чоловік, що ніби провіщав майбутнє, дивлячись у порожнечу, перевів свої каламутні очі на тім'я Санрайдера.

— У роду Арус є артефакт. Не можна використовувати вічно, але це стародавня реліквія, здатна виявляти правду.

— Т-тоді як же……………

— Санрайдере Ґревісе.

Чоловік схилив своє довге тіло й зустрівся поглядом з вірним слугою.

Тієї миті, як червоні очі глави роду Ґревіс зустрілись з прекрасними блакитними очима господаря, — вони помутніли, мов вкриті туманом.

— Санрайдере. Ти мій вірний слуга.

— Готовий віддати за вас усе до останнього подиху.

— Тоді ти зробиш для мене що завгодно, чи не так?

Розуміючи волю господаря від цих плавних слів, раб кивнув.

— Знайду когось із бічної гілки роду без однієї руки. Ні — зроблю такого.

Лише тоді чоловік задоволено відступив.

— Роду Демос теж потай надавай підтримку. Хтось має стати їхнім захисником на суді…

Кхе. Старе зношене тіло здригнулось від надмірного навантаження — і виплюнуло кров.

— Пане!

— Не здіймай галасу. Просто прийшов час поживитись жертвами.

Чоловік вгамував перелякілого Санрайдера і знову поліз нагору по старому дереву, де лежали тіла малих жертв.

Тутук — відчувалось, як злущуються старі луски. Але й це було не страшно.

Бо невдовзі нове, міцне й прекрасне тіло стане його власним.

Щойно позбудусь цього бруднього бастарда…

Чоловік повільно обперся об стовбур і задоволено усміхнувся, виткнувши язика.

Сіона Демоса — ковтну одним ковтком.

***

— Отже…

Урочиста зала роду Ліандерів — у похмурому настрої.

Блейк Арус — що мав за планом провести цей вечір за вечерею з улюбленою племінницею, а тому, невідповідно до обстановки, був вбраний святково — тихо запитав:

— Клої… з нею все гаразд?

— Руки й ноги поздирала, коліна в синцях — але кістки й зв'язки цілі.

Іан відповів так само тихо й додав:

— Чи це вже добра новина — не знаю.

— Що вона зараз робить?

— Випила заспокійливе і спить. Надто збудилась — треба було спочатку вкласти.

— Розумно. Правильно зробили.

Блейк вислухав довгу розповідь і зітхнув.

Він дивився на ляльку, що приніс для племінниці, — й поволі, після вагань, знову запитав:

— А дитина з роду Демос? Їй теж дали заспокійливе?

— …

Але якщо про Клої Іан говорив хоч і стиснутим серцем, та все ж охоче, — тут він різко замовк. Решта теж.

Ця підозріла тиша була красномовнішою за слова — брови Блейка напружено зійшлись.

— Та дитина? Хіба її не забрали? Якщо ви самі виявили сліди знущання…

— Але офіційного рішення континентальної ради ще немає.

На запит Блейка Меліса через силу відкрила рота:

— Якщо забрати самовільно — нас самих можуть звинуватити у викраденні…

— Що? Де це бачено, такий дурний закон!

Меліса слухала лють брата — і дивилась у підлогу з тяжким серцем.

Вона не виражала цього так, як Блейк, — але й сама цілком погоджувалась.

Це був абсурдний, нелюдський закон.

Навіть маючи незаперечні докази знущань — тримати дитину в тому жахливому домі до вироку суду.

Погляд Меліси потемнів — і перед очима знову постало те, що вона побачила, спустившись у підвал слідом за Клої.

Маленька дитина з обличчям, блідим, мов вибіленим.

І чоловік, що лежав на підлозі — разюче схожий на спадкоємця роду Демос. І велетенський простір, заповнений усілякими механізмами…

Вона зрозуміла одразу, щойно побачила.

Рід Демос вже вчиняв таке раніше.

Знову повторили ту саму бійню.

Щоб виростити спадкоємця з надпотужним іного. Щоб ще більше прославити рід.

І що з того.

Що це взагалі за причина — жертвувати одноплемінниками.

Меліса стискала кулаки, приборкуючи лють, що клекотіла всередині,

— аж тут Іан роздратовано провів рукою по волоссю:

— Хоч би обмежили двома дітьми — і то нічого не змінилось.

— Це були не бічні гілки роду.

Луціан, що весь цей час мовчав, занурений у якусь думку, відповів:

— З огляду на масштаб і рівень лабораторії — це явно не одноденна споруда.

— …То що ж?

— Це місце проектували й використовували роками. І ті, кого туди поставляли як піддослідних, — швидше за все, не бічна гілка. Це прямі нащадки, яких давно відібрали й приховали спеціально для цього.

— Ти зараз кажеш, що рід Демос давно відбирав прямих нащадків виключно як піддослідних?

— Хотілось би, щоб це було не так, але — ймовірність висока.

Від логічного висновку Луціана всі в залі поринули в мовчання.

Жорстокість і жахіття цього — відібрали слова.

Але поки всі нарощували ненависть до роду Демос — один лишень Луціан Ліандер думав про інше.

Про те, що сталося в тій жахливій лабораторії, коли Ділан Демос намагався схилити їх на угоду своїм зміїним язиком:

— Тому пропоную нам усім забути, що ми сьогодні тут бачили. Ви мовчите про підземну лабораторію — я мовчу про таємницю леді Клої.

Меліса лише зневажливо хмикнула — і без вагань піднялась сходами.

Луціан же, на відміну від неї, ще трохи затримався.

Слова Ділана про те, що через «порушення заповіту» рід Арус може впасти цілком.

Ще раніше — коли все відкриється, — який удар і який біль доведеться пережити його доньці.

На відміну від рішучого заперечення Меліси, Луціан на мить — справді на мить — завагався.

Бо він був надзвичайно боягузливим батьком.

Якщо до цього додати обіцянку, що такого більше не повториться, і постійний нагляд.

Якщо безпека інших дітей буде гарантована.

Заради Клої — він мав спокусу один раз заплющити очі.