Розділ 6

У кімнаті, сповненій м'яким помаранчевим світлом, біля каміна сиділи двоє.

Один стояв спиною, але другий сидів так, що Клої могла бачити його обличчя навіть із ліжка.

О.

Першим відчуттям від незнайомця було захоплення.

Він взагалі людина?

Чоловік із сяючим золотим волоссям і смарагдово-зеленими очима був не стільки гарним, скільки прекрасним.

Виявляється, чоловіки теж бувають такими красивими.

Клої загледілась на нього — і схаменулась.

Зараз не той момент.

Вона була викрадена. Хай викрадач і красень — роздивлятись його не час.

Клої затамувала подих і подивилась на чоловіка, що сидів до неї спиною.

— …Думав, що треба чекати.

З нього долинув знайомий голос.

Луціан Ліандер — її юридичний батько, який її викрав.

— Думав: ще трохи зусиль, ще трохи старань — і вона змінить думку.

Якщо це справді Ліандер — значить, я на левових землях.

Клої примружилась і поглянула на того, чиє обличчя було видно.

— Змінить думку, кажеш.

Тоді той чоловік із таким самим кольором волосся і очей, як у Ліандера…

— Не знав, що ти такий дурень.

…це мій дядько по батькові. Іан Ліандер.

Клої швидко встановила особу незнайомця — і її погляд змінився.

Іан Ліандер. Голова левового роду. Король великих земель.

І…

Той, хто вбиває мого дядька Блейка.

Клої мимоволі стиснула ковдру.

За оригінальним сюжетом, коли таємниця Клої розкривається, Луціан Ліандер убиває доньку і дружину, а потім накладає на себе руки.

Першим цю страшну картину знаходить Іан Ліандер — голова левового роду.

І буквально розриває мого дядька на шматки.

Саме з тієї події починається жорстока війна.

Та сама — де і левовий рід, і вовчий рід зустрічають жахливий кінець.

Не можна допустити.

Перед очима виник образ дядька, що колисав її і співав колискову. Клої міцно прикусила губу.

Цього не можна допустити. Треба захистити сім'ю — маму і дядька — від цих людей.

Будь-що треба зупинити війну…

— Не намагайся більше заперечувати. Той, хто здатен знущатись над дитиною через свої почуття до іншої людини, — знущався б із будь-якої іншої причини.

З вуст Іана Ліандера лунало незрозуміле.

Знущання? Про кого мова?

Клої насторожила вуха.

— Кидали гнилу їжу, спускали хижаків — і насолоджувались, дивлячись, як дитина тремтить від жаху.

Ось воно як.

Клої, яка в минулому житті пережила щось схоже, опустила куточки очей.

Не знаю, хто це, але довелось несолодко.

— Сам бачив. І зап'ястки в шрамах, і брудне ганчір'яне ліжко, яке дитина стискала, наче скарб.

Клої, що жаліла невідому дитину, ненароком опустила погляд на власні зап'ястки.

Ніжна шкіра — вся в слідах від укусів, що вона сама ж і поставила в схованці.

…Невже.

Від недоброго передчуття Клої скосила очі — і на узголів'ї побачила ляльку.

Ту саму — криво зшиту, з вилізлими нитками, що змайстрував для неї Брукс.

Зіниці Клої захиталися, наче свічка на вітрі.

Ні, не може бути. Хіба можна зробити такий безглуздий висновок…

— Ти сам бачив. Шафу, замкнену на кілька засувів, всю в пилу, — з якої неможливо було вибратись. І дитину, що кинулась благати про пощаду, щойно відчинились дверцята.

— Ні!

Всі зусилля заперечити виявились марними — висновок уже був зроблений.

— Дитина — твоя донька і моя племінниця — справді зазнавала знущань. І те, що ми забрали її надто пізно, — теж правда.

Неправда! Неправда!

Клої беззвучно кричала, широко розкриваючи рот.

Ні, ситуація справді виглядала підозріло! І те, що так було в минулому житті — так, але це ж минуле! Це тільки минуле!

— …Так. Сам факт знущань заперечити не можу.

Знущань! Та мама і дядько так мене люблять!

— Але треба перевірити докладніше.

Неправда, кажу!

Клої хотіла перевернутись і заверещати — але стрималась.

Поки що — рано.

Не можна діяти необдумано. Вона ще не знає, навіщо її викрали — треба вислухати якомога більше.

— Перевірити докладніше?

Іан підняв куточок рота й насмішкувато протягнув:

— Навіщо. Знову скажеш, що донесення розвідників треба сприймати критично? Десятки розвідників засвідчили одне й те саме. А ти, до речі, знаєш, хто вони?

Розвідники?

Клої пильно вдивилась у стелю.

У вовчому роді були чужі розвідники?

І вони постійно доповідали, що вона зазнає знущань?

Хто і навіщо зробив такий брехливий донос?

Клої нахмурилась, ніби шукаючи відповідь на стелі.

Попадеться мені — мало не здасться!

— Вони не можуть брехати. Меліса Арус ненавиділа власну доньку більше, ніж будь-хто, і підбурювала своїх коханців знущатись над нею…

Неможливо!

Клої вже подумки спростовувала слова Іана — і раптом їхні погляди зустрілись.

— О.

Ой!

Щойно їхні очі перетнулись, Клої блискавично заплющила свої.

І з усією природністю, на яку була здатна, вдала, що спить.

Хро-о. Хро-о.

— …

У тиші лунало лише награне хропіння Клої.

З-з-засікли?

Насправді це зробили не розум, а інстинкти.

Клої ще не встигла відійти від спогадів минулого — і зустрічатись наодинці з незнайомими дорослими чоловіками в чужому місці вона просто не була готова.

Батько А Йон у минулому житті був великим.

Так само, як ці двоє незнайомців, що зараз дивляться на неї.

Не помітили? Мабуть, не помітили. Я ж одразу заплющила очі…

— Братику, що робити?

Голос Іана, тихий і глузливий, розбив її надію.

— Так старанно вдає, що спить… може, вийдемо?

Від сорому вуха запашіли.

Але довести, що чула, — й одразу припинити хропіти — вона теж не могла.

Клої крізь сльози продовжувала видавати дивні звуки.

Якийсь час у кімнаті лунало лише це підкреслено штучне хропіння.

— …Схожа.

Та виходьте вже, будь ласка.

Клої благала в думках — і тут почула тихий голос.

— Зовсім не вміє прикидатись… вся в свою маму.

Від цих слів Клої мимоволі замовкла.

Хм.

Губи дівчинки образливо випнулись.

Рідних не чіпайте!

Клої ще мить побурчала про себе — і кинула прикидатись.

Обережно підвелась. Повільно повернула голову.

Двоє чоловіків неймовірної вроди дивились на неї, стоячи спиною до каміна.

Спокійно.

Клої відчула, як долоні вологіють, і рівно видихнула.

Це не тато з минулого життя. Вони не битимуть мене. Ну, може, й битимуть, але не так страшно, як…

Від власних думок знову стало страшно — Клої міцно заплющила очі й відкрила їх знову.

— Мама і дядько ніколи не знущались зі мною.

Але тремтячим голосом — таки наважилась.

— Мене ні разу не вдарили і не морили голодом.

Промайнула думка: може, зіграти жертву і скористатись їхньою помилкою?

— Мама і дядько люблять мене.

Але не захотілось.

Не хотілось досягати мети, заперечуючи любов рідних — ту саму, що дала їй сили почати нове життя.

— І я теж люблю маму і дядька.

До того ж такі люди все одно не повіряться на це.

Вимовивши останнє твердо, Клої ще раз витерла мокрі долоні.

І напружено дивилась на двох великих чоловіків, що мовчки розглядали її.

В оригіналі вона була лише незаконнонародженою — зайвою.

Всі говорили: краще б її не було — і тоді був би мир.

Тоді б і війни не було. І обидва роди лишились би цілі.

Тому це й зрозуміло. Що ці люди мене ненавидять.

І тому зрозуміло було інше.

Що Клої злякалась, коли до неї підійшов юридичний батько.

Зараз уб'є.

Величезна тінь Луціана накрила Клої — і вона скам'яніла, мов суха гілка.

Бліді й без того руки затремтіли дрібною дрижкою.

— …

Б'є. Але не кричатиму.

Більше не скорюсь нічиєму насильству.

Але скільки б вона не чекала — болю не було.

Натомість щось шорстке, але тепле — торкнулось тильної сторони її руки.