Розділ 61

Меліса мовчки слухала доньку — і її плечі злегка опустились.

— Тому й розлютилась, коли я запропонував кролятину...

— Так... дядько — нестерпний...

Клої шморгнула носом — мабуть, пригадала ту мить. Меліса тихо дивилась на доньку, погладила її по щоці й запитала:

— Чому мовчала?

— ...

— Сказала б мамі — я б тобі допомогла. Не мусила б так переживати. Чому мовчала?

— Боялась, що мамі буде незручно...

Клої тулилася щокою до маминої долоні, ніби шукаючи тепла, і невпевнено бурмотіла:

— Мама — вовчиця, тато — теж хижак... а я одна — кролик. Це ж дивно, от я й...

Голос її ставав дедалі тихішим. Меліса вкусила губу.

Вона глибоко зітхнула й опустила погляд у землю. Клої, помітивши це, мимоволі напружилась — і саме тоді.

— Клої. Навіть якби ти була не кроликом, а черв'яком — ти все одно моя донька.

Меліса прошепотіла це кам'яно-твердим голосом.

У вологих зелених очах дівчинки відбились мамині золоті очі — тепліші за сонце.

Голос, що звучав надійніше за будь-який голос у світі й давав глибший спокій, ніж будь-що інше, — розтікся по виснаженій душі Клої, наче сонячне проміння.

— Що б хто не говорив, які б нісенітниці не верзли — ти моя донька. Я тебе народила, я тебе виростила, ти — донька, яку я люблю найбільше.

Ці слова змусили Клої забути про всі жахливі ночі минулого.

Змусили замовкнути прокляті голоси, що переслідували її з того життя в це.

— Тому відтепер — якщо щось важке станеться, обов'язково скажи мамі.

Меліса говорила рішуче — і раптом стала знову беззахисною: брови сумно повисли.

— Дізнатися про це так пізно — маминому серцю боляче.

Від цих слів сльози, що стояли в очах Клої, покотилися по щоках.

Одночасно — і полегшення, і зцілення, і величезний сором.

Бо, на відміну від мами, яка так вірила в неї, — вона сама в маму на мить засумнівалась.

Нехай лише на мить, нехай через старі рани із минулого, нехай вона й схаменулась одразу — але те, що вона засумнівалась, лишалося правдою.

— Ой, моя маленька. Ти чого плачеш?

Клої відчула, як сльози котяться по щоках, і в душі зо всіх сил склала руки у подяці.

Прости, мамо. Прости.

Я погана донька.

Я погана донька, що не вірила тобі.

Але вимовити це вголос вона не могла.

Не хотіла ранити маму цими словами.

І в думках не мала — полегшити власну провину.

А до того ж — не могла розповісти про минуле життя, яке змусило її хоч і на мить, але так думати.

Та щоб я ще хоч раз засумнівалась у мамі!

Клої подумки пообіцяла собі — і широко розкинула руки, міцно обіймаючи маму.

— Мамо, знаєш що?

І передала єдину справжню думку до мами, якій вона стільки всього завдячувала:

— Я тебе люблю найбільше в цілому світі.

— Боже мій.

Від цих хлюпаючих слів Меліса зойкнула — і ще міцніше обійняла дитину в обіймах.

— І мама, і мама найбільше в цілому світі любить Клої.

«Люблю.» Від цього слова Клої відчула, як Іа Йон — яка жила всередині неї — махає рукою на прощання і йде.

Будь щасливою, Клої.

Так ніби кажучи це, та, що лишилась лише жорстоким спогадом, — разом із батьком і матір'ю з того життя — пішла кудись у вічну темряву.

Прощай.

Прощай. Їй — що все своє коротке життя страждала й навіть у свою останню мить мала обличчя, вкрите синцями — Клої побажала спокою.

Прощай. Іди з миром.

І в той момент, коли перемішались смуток і радість,

Перед очима Клої, що проясніли від сліз, неначе долею самою — з'явився хтось, хто стояв у незграбній позі.

О...!

Але щойно вона його побачила й обличчя осяяло радістю — за кілька секунд воно знову стало непевним.

Бо вона ще не знала, як його називати. Ще не була готова.

Луціан Ліандер стояв на відстані й не міг зробити крок ближче — в одній руці він тримав цілу купу баночок із заварним пудингом, ніби хотів принести їх їй.

Клої помітила, що він поглядає на маму, і сама не наважувалась — лише зиркала туди-сюди, чекаючи, поки мама помітить.

Меліса, відчувши щось за метушнею доньки, трохи відсторонилась і озирнулась.

Клої не бачила мамин вираз — та спиною до неї стояла.

Але що він був аж ніяк не привітним — можна було здогадатись безпомилково.

Бо погляд Луціана, і без того несміливий, ще більше впав додолу.

Меліса одним поглядом не пустила Луціана ближче — і різко повернулась до доньки.

Клої-кролик, від природи схильний коритися сильнішому, мимоволі оскалилась у широкій посмішці, намагаючись сподобатись.

— Клої, моя.

Найсильніша в цих краях вдоволено усміхнулась і запитала:

— Клої, чиєю донькою ти є?

— А, мамою донькою...!

— Так, Клої — мамина донька.

Меліса поцілувала доньку в щоку — як нагороду за правильну відповідь.

О-ой — від такого потужного всмоктування Клої трохи хитнулась. Меліса обійняла її й додала:

— Яким би не було твоє звіряче обличчя і хто б не був твоїм батьком — це не важливо. Важливо лише те, що ти мамина донька.

Слова, явно адресовані тому, хто стояв позаду, і трохи зачеплений вигляд цієї людини змусили Клої наважитись і заперечити:

— ...П-проте не зовсім же не важливо, правда?

— ...Що?

— Д-друге — хіба це не хоч трохи важливо?

Від цього запитання зіниці Меліси розширились.

Як у вовка перед полюванням.

Як у хижака, що готовий схопити маленького кролика одним укусом.

— Моя донька... що ти маєш на увазі?

— А, а нічого! Це я так, нісенітниці!

Ха-ха-ха! Кролик від природи боягузливий — і Клої квапливо відповіла, ткнувшись носом у маму.

— Звичайно! Найважливіше, що Клої — мамина донька! Ну, тобто, звичайно, нічого іншого й не має значення!

Почувши цю відповідь, Меліса вдоволено усміхнулась і піднесла доньку на руки.

Клої, не наважуючись поглянути в очі Луціану, обхопила маму руками за шию.

І почула, як мама тихенько мугиче щось собі під ніс.

— Ну, ходімо до дядька? Каже, приніс шоколадне печиво. Швидше підемо їсти!

Меліса з безтурботним виглядом пройшла мимо Луціана.

Ніби не бачила жодної з тих баночок пудингу, що він тримав у руці.

Ніби його існування взагалі було повністю виключено зі світу.

Клої дивилась, як Луціан поволі залишається позаду, і несміливо підняла руку.

Побачимось пізніше.

Тато.

Це незручне, навіть болісне слово — але сьогодні хоч раз хотілося вимовити його — нехай лише про себе.

***

Коли вони з мамою на руках повернулись до зали засідань — засідання ще не починалось.

Клої тихо сіла на своє місце і скоса поглянула на Луціана, що сидів далеко. Потім знову відвернулась.

Там, на своєму місці, сидів Сіон — із порожнім обличчям.

Клої дивилась на бліде обличчя хлопчика, на його тіло, що не ворушилось, ніби дерев'яна лялька, — і перевела погляд на сусіднє місце.

— Дядьку.

— Га?

— Я їсти хочу.

Від цих слів Блейк глянув на племінницю з таким потрясінням, ніби почув, що кінець світу настав.

— Шоколадне печиво.

Клої дивилась на нього спокійно й безтурботно командувала:

— Давай усе шоколадне печиво, що маєш, дядьку.

— Д-даю! Усе дам!

Блейк квапливо відклав обтріпані папери й заліз у кишені.

На стіл перед дитиною посипались різні смаколики.

— Помічнику — принеси молоко. І апельсиновий сік, і тістечко теж!

— Так!

Хе-хе. Клої пропустила дядькові накази повз вуха й узяла найменше з печива.

— їж добре. Дітям найважливіше добре їсти.

— Ага.

— Поснідаєш і підемо щось смачне їсти. Дядько приготує найсмачніше.

— Ага, ага.

Блейк із теплом дивився, як племінниця жує за обома щоками — і погляд його мимоволі ковзнув до іншої дитини в залі.

Сіон, якому так само мав бути голодний, сидів тихенько — неначе в нього й волі власної не було.

Таке разюче порівняння з власною племінницею стиснуло серце — але лише на мить.

Бо в пам'яті спалахнуло те, що він тільки-но бачив на власні очі.