Розділ 63

— А, а‑мамо…

Сіон знав, що дорослі терпіти не можуть, коли хтось заїкається, — але нічого не міг із собою вдіяти.

Для будь-якої дитини мати — особлива людина. Для Сіона теж.

Щоправда, зміст цієї особливості разюче відрізнявся від того, що вкладали в це слово звичайні діти.

Якщо до батька він відчував страх і незмінну огиду, то почуття до матері були подвійними.

Боятись — боявся, це правда.

Але якось дивно: саме в найважчі хвилини він ловив себе на тому, що шукає поглядом її обличчя.

Мабуть, через ту слабкість характеру, яку мати завжди в ньому засуджувала.

Через те єдине, дуже давнє спогадування.

Тоді, у ту зиму, коли він ледве живий лежав після надмірного вливання життєвої сили, — вона поводилась із ним лагідно. Лише раз.

— Нема чого взяти?

І цієї миті — те саме.

Він боявся її — і разом із тим знову й знову шукав її поглядом.

Навіть знаючи, що в цих холодних очах зараз не буде того єдиного винятку — лише звична відмова.

— Нема.

На відміну від заїкуватої відповіді щойно, цього разу голос хлопчика прозвучав чітко.

Абіґейл рушила з місця.

Перетнувши кімнату витонченим кроком, вона зупинилась біля ліжка, підняла двома пальцями скочений на краю матраца брудний потертий ганчір'яний ведмедик і подивилась на Сіона.

— Ось це.

Абіґейл кинула іграшку в бік сина.

Сіон рефлекторно її впіймав і розгублено поглянув на матір.

Навіщо вона це…

— Забирай. Це ж твоє.

Від цих слів хлопчик обережно, навіть якось ніяково, почав перебирати іграшку пальцями.

Для маленького Сіона це була єдина його розкіш.

Той брудний ведмедик, якого мати вклала йому в руки того страшного хворого зимового дня.

— У цій кімнаті буде новий господар.

Він уже майже набрався сміливості спитати, чи можна буде писати їй листи, — але холодний голос матері різонув по вухах і серцю водночас.

— Прийде дитина, сильніша за тебе. З меншою кількістю вад, ніж у тебе.

Абіґейл дивилась на сина зі своїм звичним байдужим обличчям.

— Такій дитині ця мотлох не знадобиться. Тому й забирай. Не хочу залишати тут жодного твого сліду.

Куточок губ Сіона смикнувся в холодній насмішці.

Намір замінити його місце новою дитиною без найменших втрат, ця раціональна, безжальна логіка — то було таке материне.

Так, звісно. Хіба могло бути інакше.

Моя завжди розважлива мати — хіба вона ділила б зі мною спогади, що зближують?

— …Дякую.

Ввічливо вклонившись, Сіон без вагань розвернувся.

Кроки хлопчика, що залишав місце, яке ніколи — від самого початку — не було його кімнатою, були рівними: ні жалю, ні смутку.

Тихий клацнув замок, і двері зачинились за ним.

Абіґейл повільно, дуже повільно оглянула кімнату.

Доросле крісло, на яке маленький хлопчик завжди видирався з таким зусиллям.

Важке, темне покривало на ліжку, що лежало завжди ідеально вирівняним.

Величезна книжкова шафа, де жодного разу не стояло жодної казкової книжки.

Там, мабуть, інакше.

Мимоволі вона згадала Клої Ліандер — ту дівчинку, що вміла сміятись так безтурботно, без жодної тіні.

Якщо це місце, де маленька дитина може рости з такою усмішкою, — то воно точно зовсім інше, ніж тут.

Але роздуми тривали лише мить.

Абіґейл, ніби й не занурювалась щойно у свої думки, розвернулась із холодним виразом обличчя.

І швидким кроком вийшла з кімнати сина, до якої вже ніколи не мала наміру повертатись.

***

…Провалив, кажеш.

На переповите питання господаря слуга не зміг відповісти.

Санрайдер Ґревіс, розпростертий долілиць перед господарем, не міг і рота розкрити — бо на його горло давив тиск, якого простий зооморф не здатен витримати.

— Я ж навіть спосіб тобі показав.

— Про‑про‑простіть…

— Казав же: на всяк випадок підготуй ще кількох запасних свідків. Заздалегідь пусти чутки серед впливових родів у кожному з регіонів.

Санрайдер тільки хрипів.

— І все одно — провалив. І тим самим дозволив відібрати в мене жертву, що мала стати моєю оболонкою.

Господар видихнув.

Наступної миті крик Санрайдера став несумірно жахливішим, ніж будь-коли раніше.

— Господарю! Будь ласка, змилуйтесь…!

— Мовчи.

Одним порухом руки господар замкнув рот слузі й незадоволено зморщив лоб.

З усіх жертв лише Сіон Демос мав бути повернутим неодмінно.

Не існує досконалішого матеріалу, виготовленого настільки під цю оболонку.

Дурниця нікчемна.

Господар кинув незадоволений погляд на хробака, що кривавив носом і очима, і клацнув пальцями — розвіяв чари.

Санрайдер, який тільки-но сам стискав собі горло, нарешті жадібно захрипів, хапаючи повітря.

— Передай Абіґейл, щоб надіслала жертв, збережених у есенції. Доведеться задовольнитись хоча б цим.

— Так, так…

— Тьху. Голова роду — а гірший за шпигуна, якого Демоси заховали у себе…

Санрайдер на тремтячих ногах вибрався з темного проходу.

Щойно той лункий кроками, але порожній всередині слуга пройшов у останні двері, господар витягся на повний зріст і здійнявся на старе дерево.

Тудук. Суха лускота сипалась із нього, куди б він не рухався.

Шкода.

Він знав: кількох молодих жертв вистачило б для швидкого відновлення. І все одно не міг не пошкодувати про луску.

Господар скривився й занурився в спогади.

Колись — скільки б разів він не застосовував свої здібності — жодного подиху не збивалось. Таким міцним він був тоді.

У ті часи навіть якщо він зачіпав прямих нащадків якогось роду — кілька свіжих жертв негайно відновлювали його.

І керувати прямою лінією роду Ґревіс, яку він довго привчав до послуху, було так само легко, як дихати.

Як взагалі вийшло, що здобувати жертви стало так важко…

Крізь ностальгічну задуму в очах господаря майнуло вбивство.

Він згадав про нього. Про Луціана Ліандера — винуватця всього.

Вісім років тому невдале насилання чарів завдало господарю важкої внутрішньої травми.

Він був певний, що все вийде так само, як у попередників.

Досі залишалось загадкою: як Луціан у самому кінці зумів вирватись із-під чарів.

Якби не він. Якби лише той задум вдався — мій план прискорився б на десяток років.

Стоп.

Брови господаря здригнулись і поповзли вгору, поки він розмірковував.

Перегортаючи в пам'яті ту давню невдачу, він пригадав ще одну постать.

Донька Луціана Ліандера. Клої Ліандер.

Ця бруднокровна потвора заважала моїм планам іще з утроби матері.

Він скрипнув зубами від думки, що варто було не дати їй народитись узагалі — але невдовзі відпустив.

Господар звівʼянув і повис на гілці.

Ще рано.

Цю дівчиську варто було б убити негайно, але покищо постачальник, корисний для Демосів, тримає свою позицію.

До того ж до повного дозрівання здібностей Сіона Демоса залишалось іще кілька років.

Нехай за цей час насолоджується щастям, якого їй не судилось мати надовго.

Бо зміїна природа не дозволить їй там довго прожити.

Господар неквапливо витягся й повільно заплющив очі.

До фінального розділу великого плану — заволодіти цим континентом — залишалось лічені роки.

Найсмачніша здобич завжди потребує найдовшого очікування.

Він витримав кілька сотень років — невже не витримає якихось кількох?

Господар з зусиллям ковтнув жадобу, глибоко закарбовану в серці, і став нетерпляче чекати, коли стиглий плід сам упаде в його пащу.

***

Артур Харріс, голова лицарського ордену Ліандерів, сидів із напруженим обличчям і дивився на дитину навпроти.

Наказ — безпечно доправити до Ліандерської території дитину з роду Демос, що пережила різанину, — здавався простим, але виявився досить клопітким.

Якби Демоси вперлись і відмовились видавати хлопчика, все могло б дійти до збройного протистояння.

Саме тому, мабуть, герцог відправив не лише мене, а й голову лицарського ордену роду Арус.

Артур важко зітхнув і ненавмисно зиркнув убік.

Що Демоси без зайвих слів відпустили дитину — було і несподівано, і на щастя.

Але от їхати в одному екіпажі з неприємним співрозмовником — не щастя жодною мірою.

Навіщо взагалі він наказав їхати в одній кареті?

Артур усе розумів — нагляд поєднаний із охороною, — а ниття однаково не вгавало.

Якби я сам — вистачило б, навіщо ще й Брукс Роуелл у тому самому екіпажі?!

Ну, хоч думку зламати наказ у нього й не виникало.

— Не бажаєте пригоститись, молодий пане?

Поки Артур подумки скиглив, що краще б уже перекинувся в звіра та побіг пішки, Брукс — жодної незручності на обличчі — привітно всміхнувся й витягнув дитячу жовту торбинку.

— Тут є шоколадне печиво і молоко.

— Не треба.

Хм, так тобі й треба. Не лізь до людини, хай відпочиє!

Артур подумки вболівав за Сіона, що відрубав одним словом, і відвернувся.

— Ото й справді. Клої особисто зібрала цю торбинку — для вас, Сіоне…

Але почувши продовження, він знову мимоволі повернувся.

— Дізнається, що ви не взяли, — страшенно засмутиться. Ну що тут робити…

Навіть не намагаючись приглушити голос, Брукс бурмотів уголос. Сіон же, підпершись рукою, й надалі дивився у вікно.

Але Артур помітив.

Хоч голова хлопчика вперто була повернута до вікна, його чесні очі непомітно ковзнули до торбинки з вишитими курчатами.