Розділ 64

— Викинь це.

Але Сіон байдуже відвернувся, наче й не зиркав жодної секунди на торбинку.

— Дикі звірі надворі самі підберуть.

— Я охоронець, але не можу викинути те, що дала принцеса.

Але Брукс виявився суперником, якого Сіон іще ніколи не зустрічав.

Той повільно опустив брови й сумно пробелькотів:

— Просто заберу і скажу, що трапилось: що молодому панові це зовсім ні до чого, мотлох непотрібний, хай викидає як хоче.

— Аж так я не казав…

— Гм?

Брукс кліпнув круглими очима, перепитуючи, і Сіон, прикусивши губу, кинув на нього гнівний погляд.

— Якщо не хочеш викидати — сам їж.

Але вже за мить він знову склав руки й відкинувся на спинку сидіння, відвернувшись.

— Якщо не хочеш викидати і засмучувати — сам їж, кажу.

— Ні, я вірний лицар принцеси! Навіть біла брехня — все одно брехня! Скажу тільки правду!

Брукс притиснув жовту торбинку з курчатами до грудей і з виглядом людини, готової до двобою, промовив:

— І принцеса вже має знати. Не всі у світі можуть любити тебе — це і є життя!

— Звичайно, їй буде дуже сумно дізнатись, що друг, з яким вона так хотіла потоваришувати, її насправді байдуже не любить… вона заплаче, звичайно, сильно…

Брукс продовжував, ніби й не збирався бути серйозним, і опустив торбинку на коліна безсило:

— Але що вдієш. Хіба виростеш без жодної подряпини.

Він продовжував бурмотіти нишком, мимохідь відщіпуючи кнопку торбинки й показуючи вміст:

— Та все одно на серці нехороше. Думаю про обличчя принцеси, яка так раділа, збираючи все це. Про те, яке в неї добре серце — поступилась навіть власними ласощами, щоб друг не був голодний.

Артур скоса поглянув на реакцію Сіона.

Хлопчик уперто дивився у вікно, підпершись рукою, — явно намагаючись не зважати на слова Брукса.

— Наша Клої завтра прокинеться з опухлими очима, як у золотої рибки, і скаже, що не може їсти сніданок…

Але що довше тривало це бурмотіння Брукса,

— Ото ж бо, готувала з такою любов'ю, стримувала себе, щоб не з'їсти самій — а воно от як. Ох.

що голосніше ставали його зітхання, мовби прямо у вухо,

— Ну що тут робити, що робити з нашою принцесою…

то дужче тремтів стиснутий кулак Сіона — ніби в людини, що дійшла до краю.

— Дивись, що тут є — яка дбайлива упаковка, яка кількість.

Брукс почав діставати ласощі один за одним, як справжній крамар.

— Ой, тут і сир!

— Їстиму — і край!

Нарешті Сіон не витримав і простягнув руку.

— Ой лишенько!

Швидкий, як яструб, він вирвав із рук Брукса печиво й роздратовано здер обгортку.

І з невдоволеним виглядом почав уминати.

Брукс, ніби й не хмурився тільки-що, просяяв і дістав пляшку молока.

— Дякую, молодий пане. Принцеса зрадіє, коли дізнається.

— Замовкни.

— Останнє слово — і мовчу. Щоб не подавились, запийте молоком…

Сіон роздратовано вхопив простягнуту пляшку й припав до неї.

Брукс задоволено спостерігав.

Коли печиво майже скінчилось, він із безсоромною посмішкою простягнув ще й сир із в'яленим м'ясом.

Артур дивився на все це з приголомшеним виглядом.

Він завжди вважав, що добре знає голову лицарського ордену Арусів.

Бо читав про нього доповіді — зачитані до дір.

Бо чув очевидців — і вважав їх правдивими.

— Ви б бачили, як жорстоко порозправлявся з вагітними жінками — просто звір!

— Я сам бачив, як він тягав малих дітей на мотузці! І сміявся собі, наче задоволений!

Слуги й служниці, що нібито бачили його на прикордонній території, наперебій розповідали про його лютість.

Так, за десять років ці відомості вклались у голові, мов цегляна стіна: міцна, непохитна.

Довгий час Брукс Роуелл і весь зооморфний рід Арусів були для нього людиноподібним відребром, на яке й дивитись бридко.

Так, так воно й було — однак.

— Схоже, ви більше полюбляєте сир, аніж печиво. Любите молочне?

— Хіба ти не казав, що більше не говоритимеш?

— Ах, вибачте. Просто думки про Клої самі лізуть. Принцеса більше любить печиво, ніж сир.

Оця теплота, з якою він говорить з дитиною.

І ця уважність — ніби перевіряє, чи бува не подавиться, хоча й вдає, що байдуже.

Це зовсім не схоже на того Брукса Роуелла, якого Артур знав зі своїх паперів.

Дивлячись, як Брукс простягає Сіонові носовичок — витерти рота, — Артур нарешті збагнув: усі ті слуги, що розповідали йому про Брукса, давно самі себе скарали. Усі до одного — були тими підсадними шпигунами.

Так само, як і він сам — ніби під чарами — несвідомо шукав у Бруксові підтвердження чогось поганого.

Коли ж нарешті оголосили, що ті проклятті доповіді були підробкою?

Мабуть, десятирічна упередженість виявилась міцнішою, ніж він думав, — похмуро вирішив Артур, намагаючись розібрати ту цегляну стіну в голові.

А поки він намагався, Брукс безупинно говорив до Сіона.

— Якщо чесно, Клої не те щоб любить печиво більше за сир — вона взагалі майже нічого не їсть, крім десертів.

Брукс балакав нестомно, хоч у відповідь — мовчання.

— Молоко п'є тільки з какао. Овочі й м'ясо — теж не любить. Ще й як не любить.

Сіон мовчав.

— Хоч і їсть трохи більше відтоді, як потрапила до Ліандерів, а от з овочами — все одно вередує.

— Тому й така кволенька.

Ось тоді й пролунало. Сіон, який досі стискав рот, кинув коротко:

— А вона й скидається на кволеньку. Чуть не до крові дряпається, як упаде.

— Саме так! Зовсім не гладшає, я вже хвилююсь!

Брукс оживився й поквапливо попросив:

— Тому, молодий пане, живіть поруч і подавайте приклад. Ви ж охоче п'єте молоко, охоче їсте сир. Якщо ровесник їстиме поруч усе підряд — і принцеса швидко перестане вередувати.

Сіон мовчав.

— Прошу, молодий пане. Я трохи в людях розбираюсь — і відчуваю: ви станете справжнім другом для принцеси. А вона, звичайно, теж стане найкращим другом для вас.

Від цих слів Сіон, що вперто дивився у вікно, обернувся і глянув на Брукса.

Очі хлопчика, якого, як казали, катували в роді Демос, мали колір морської води з краплею білої фарби.

Цим мрійливим блакитним поглядом він деякий час мовчки дивився на Брукса, тоді відкрив рота:

— Цікаве питання.

На фарфоровому личку мигнула крижана посмішка.

— Чи вийде з нас хороша дружба? Вона — кролик, я — змія.

Брукс мовчав.

— Якщо я її з'їм — що тоді будеш робити?

Від цього провокаційного питання Артур мимоволі випростав спину і вп'явся поглядом у хлопчика.

Хай і дитина — але Сіон Демос безперечно носив у собі могутню силу роду Демос.

Якщо ця дитина зважиться на щось лихе, якщо скривдить ніжну принцесу…

— Ха-ха.

Але Брукс, на відміну від Артура, лише легко засміявся.

— Ви не знаєте, молодий пане.

Брукс усміхнувся по-доброму, м'яко:

— Принцеса — кролик, так. Але вона вже в дитячому тілі одним духом приборкала всіляких хижаків.

Артур кліпнув — тільки-но почувши таке вперше.

А Брукс ледь посміхнувся — зовсім не так, як досі:

— Не варто недооцінювати принцесу Клої, молодий пане.

Сіон мовчав.

— Вона кролик — але в її жилах тече кров вовків і левів. Вона лютий звір.

Брукс знову повернув до ока теплу усмішку й глянув у далечінь за вікном:

— О. Вже майже приїхали. Ось там — замок Ліандерів.