Розділ 65

Саме в ту мить, коли карета з Сіоном щойно в'їхала на територію Ліандерів.

Добре. Ідеально.

Клої, визнана лютим звіром, сяючими очима оглядала кімнату, яку сама ж і прикрасила.

Ніжні шифонові завіси, крізь які м'яко проникало світло.

Дитячі меблі з округленими кутами та пастельні шпалери.

Постільна білизна, яку вона спочатку хотіла взяти блакитну — та зупинилась на темно-синій, щоб врахувати смак Сіона.

Квапились, тому дечого іще не вистачає, але загалом — чудово. Будь-хто погодиться: це ідеальна кімната для семирічного хлопчика.

Повернувшись із зали суду на територію, перше, що зробила Клої, — взялась прикрашати кімнату для Сіона Демоса.

Причина була проста.

Сіона Демоса — головного героя оригіналу, найпотужнішу бойову силу у всій тій війні — потрібно було перетягнути на свій бік.

Ще до від'їзду на засідання Клої думала просто: якщо непорозуміння між родом Ліандерів і родом Арусів розвіється, то й война сама по собі не спалахне.

А значить — і вона сама, і родина, і жителі маєтку залишаться цілі.

Але…

У пам'яті мигнула постать Санрайдера Ґревіса, що поспішно виходив із зали засідань.

І далекий родич роду Ґревіс, що до останнього дивився навздогін, ніби благаючи про порятунок.

Тоді, у тій плутанині, вона не встигла осмислити побачене. Але тепер, із ясною головою, відповідь прийшла чітка.

Шпигуни, що сіяли брехню в обох родах. Чутки, розповсюджені з підозрілою ширчастю.

Лжесвідок із протезом замість руки, якого привели, щоб оголосити її незаконнонародженою. І та дивна поведінка Санрайдера.

Усе вказувало на одне.

Десь існує сила, якій вигідна війна між Арусами й Ліандерами.

Невідомо напевне, але рід Ґревіс якимось чином пов'язаний із цією силою.

Чому герцогська родина з роману, рід героїні оригіналу, прагне розпалити конфлікт — і з якою метою — залишалось незрозумілим. Але одне Клої знала точно.

Вони не відступлять легко.

І рано чи пізно, тим чи іншим шляхом, вони доб'ються крові.

Краще за все було б до того часу розкрити й знешкодити цих тіньових гравців. Але на той випадок, якщо це не вийде…

Сіона Демоса треба неодмінно перетягнути на наш бік.

Очі Клої стали рішучими, поки вона перебирала в пам'яті події роману.

У романі Сіон миттєво перевернув перебіг затяжної, виснажливої війни.

Він же вбив великого герцога Ліандерів, що переховувався після загибелі Іана.

Якщо Сіон — найсильніший у цьому світі — стане на інший бік…

Не можна.

Тільки від цієї уяви шерсть на тілі стала сторч, і Клої мимоволі стиснула кулак.

Хоча б щоб він не став ворогом — Сіона треба міцно вкорінити тут.

Клої глибоко вдихнула, оглядаючи акуратно прибрану спальню.

Залишавсь би він у Демосів чи у Ґревісів — його однаково ростили б зброєю проти когось.

Тому хай зростає тут…

Але рішучий погляд Клої почав непомітно хитатись — від уривків спогадів, що зринули самі.

Той день: Сіон у колбі, скорчений, ковтає стогін.

Бліде обличчя на ліжку — і він без жодних емоцій слухає, як батько торгується за нього.

Щоб він став нашою бойовою силою. Щоб його не перехопили інші…

Клої бурмотіла собі, стиснувши кулак, і раптом — кулак ослаб сам собою.

Насправді вона говорила неправду.

Це були лише відмовки — наполовину.

Справжня причина, через яку вона хотіла тримати Сіона поруч, а не просто в якомусь безпечному місці,

— це те, що я більше не хочу дивитись, як дітей використовують.

Те, що відчувала Клої до Сіона, було чимось схожим на відповідальність.

Так, він стане одним із найсильніших цього світу. Дізнайся він, що вона за нього переживає, — мабуть, тільки розізлився б.

Але все одно — хочу допомогти.

Може, через власний досвід. Може, через ту поспішну звичку ліпитись до чужого болю, яка через той досвід і з'явилась.

Клої хотіла, щоб Сіон — у якому вона бачила схожий з її болем сум — виростав цілим і щасливим.

І насправді — не тільки він. Вона хотіла, щоб усі скривджені й знедолені діти цього світу просто росли без жодного страху.

Чи сподобається йому?

Клої з обличчям — наполовину сподівання, наполовину тривога — озирала кімнату Сіона.

— Вам подобається?

Кессі, яка найбільше допомагала з прикрасами, лагідно запитала.

— На щастя, дитячі меблі знайшлись. Зараз міняти великі — забагато, але часу ще вистачить: як захочете, принесемо іншу постільну білизну.

— Ні, і так неймовірно подобається! Тільки от — хотілось би, щоб і Сіону теж…

— Та напевне сподобається. Я б сама тут жила, чесне слово.

Від цих слів Клої широко посміхнулась і поглянула на служницю, якої вже зовсім не боялась і не цуралась.

— Дякую, Кессі. Усе так швидко зробили разом… Як же відплатити за таку доброту.

Від цих поважних, не по-дитячому мудрих слів Кессі тихенько засміялась і злегка схилилась:

— Принцесо, якщо вже так вдячні — можна попросити про одну річ?

— Прохання? Кажіть! Все що завгодно!

— Тоді, принцесо…

Кессі вже відкривала рот, трохи нерішуче, коли

— О.

крізь відчинені двері розмашисто зайшов Іан.

— Яскраво. Це Клої вибрала кольори?

— Так! Але й Кессі з покоївками допомагали!

— Чудово.

Зайшов слідом і Луціан; він похвалив доньку, погладивши по голові з виразом гордощів:

— Напевно, втомилась. Молодець.

Хе-хе. Клої вже дивилась у підлогу, ніяковіючи від похвали, коли звідкись долинув голос мами — Клої й не помітила, коли та зайшла в кімнату.

— Тоді йдемо вниз, Клої?

Підвівши голову, вона побачила маму — та вже перевдяглась і виглядала спокійною.

— Кажуть, карета з твоїм другом прибула. Підемо разом зустрічати до входу?

Від цих слів обличчя Клої на мить напнулось від хвилювання — і відразу ж просяяло.

— Угу!

Протягуючи руку до мами, дівчинка сяяла очима — впевненіше, ніж завжди.

***

Клацнули дверцята карети. Сіон вийшов — і на обличчі в нього відкрито читалась настороженість.

Для чого Ліандери взяли його до себе — він давно вже розібрався.

Нехай його й вигнали з роду, але він залишається офіційно визнаним спадкоємцем Демосів за рішенням Континентального конгресу.

Звичайно, розрахунок: він може стати в пригоді.

У світі, де жив Сіон Демос, люди ділились рівно на дві категорії.

Корисні — і некорисні.

Те, що він тепер може їсти чужий хліб у цьому домі, теж відбулось із такого самого розрахунку — він це розумів і обережно оглянув тих, хто вишикувався перед ним.

Іан Ліандер і Луціан Ліандер.

І та жінка, прізвище якої він не міг стверджувати напевне, але яка, схоже, теж із роду Ліандерів, — Меліса.

Усі троє — люди непрості.

Щоб його тут не відкинули як непотрібного, доведеться докладати чималих зусиль.

— Хм. Блідуватий якийсь.

Першою заговорила Меліса. Трохи різким тоном вона звернулась до лицаря, що всю дорогу дратував Сіона:

— Брукс, йому хоч щось поїсти дали? Дорога і без того була довга — Демоси ж заблокували маґікаміння по всьому шляху.

— Так. Захопили перекус на всяк випадок, трохи з'їв — але перекус є перекус, мабуть, голодний. Треба швидше до столу.

— Все нормально.

Сіон перервав лицаря, якому, здалось, не давало спокою одне — нагодувати його, — і глянув уперед.

— Краще — можна подивитись навчальний зал?

— Навчальний зал?

Іан, який уважно дивився на хлопчика, злегка підняв брову.

— Навіщо? А, може, у змієвого роду є звичай першим оглядати навчальний зал у новому домі? Якщо так — я сам проведу.

— Ні, не в тому справа…

— Тоді спершу дивись кімнату!

Саме коли Сіон збирався пояснити справжню причину незрозумілому хазяїнові,

наче зі спецефектами — пах! — з-за спини Луціана вирвалась виблискуюча срібноволоса дівчинка і хапнула його за зап'ясток.

— Що ти…!

Образитись він не встиг.

Клої вхопила його за руку й на всіх парах потягла до будинку.

— Що відбувається?!

Тільки тоді Сіон до кінця збагнув, що його безпорадно тягнуть куди хочуть, і спробував вирватись.

Але:

— Ще трішки побіжи зі мною! Так хочу показати — сил нема терпіти!

Цей нестримно захоплений голос. Та стрічка у неї у волоссі, що метушливо мигтіла перед очима.

Усе разом не давало Сіонові вирватись.

Він відчував, що не відпустить, — але продовжував марно повторювати собі, що відпустить.

— Хуф-хуф, прийшли!

Клої — маленька, кволенька, бо не їсть ні м'яса, ні молока, — різко відчинила якісь двері й зайшла всередину.