Розділ 66

— Тут…

Сіон рушив слідом за дитиною до залитого сонцем місця й примружився.

Мчала, наче спіймана пожежею лошиця. Куди ж це вона?

— Та це ж дитяча кімната.

— Так, дитяча кімната.

Клої привела його до кімнати, прибраної в самі лише пастельні відтінки.

Що воно таке.

Погляд Сіона ковзнув по казках, що займали всі полиці, і по плюшевому кролику на ліжку — аж раптом збоку озвався збуджений голос.

— Ну як?

Він озирнувся. Клої дивилась на нього, а в її очах напруга змагалась з очікуванням.

— Це твоя кімната. Подобається?

Під цим ясним, пильним поглядом Сіон повернувся до неї обличчям і чітко, без обиняків відповів:

— Ні.

— …Що?

Клої розгубилась і заніміла, наче від несподіваного удару.

— Не подобається?

— Угу.

— Чому? Та будь-яке дитя мріяло б про таку кімнату. Хіба ж вона не чудова?

Сіон вже збирався спокійно пояснити, чим саме кімната йому не підходить, — та не встиг.

— Мабуть, я невдало підібрала меблі, — озвалась темноволоса шиня, що стояла за дверима й зайшла, почувши розмову. — Це не ваша вина, леді, не засмучуйтесь.

Сіон прикусив губу, відмовившись від думки першою критикувати дрібні іграшки, і подивився на Клої — та вже встигла змарніти.

— Ні, це я… я просто не спитала, що тобі до вподоби. Вибрала кольори, які, на мій погляд, тобі б найбільше пасували…

Сама вибрала.

Очі Сіона повільно обійшли кімнату — блакитні штори, темно-синя ковдра.

— Пробач, Сіоне. Я так захопилась облаштуванням кімнати своєї мрії, що зовсім не подумала про того, хто в ній справді житиме.

Клої блукала поглядом по кімнаті.

Підвіконня, де завжди буде сонце — а Сіонові воно вкрай потрібне для тепла. Шафа, куди влізе чимало мечів. Широкий стіл, на якому можна розгорнути велику карту.

— Я швидко все переставлю! Вибач, що подумала лише про себе.

— Та годі вже.

Сіон урвав Клої на півслові й буркнув навмисно грубувато:

— Ти вже все зробила, переробляти незручно. Залишуся тут.

— Але ж ти щойно сказав, що хочеш пере…

— Я ж кажу — залишуся. Хватить.

Сіон буркнув, схрестив руки й відвернувся.

— Придивившись — не так вже й погано. Кольори, матеріали… смак, можна сказати, є.

Клої, яка щойно в розпачі дряпала потилицю разом із шинею, просяяла й підійшла ближче.

— Не знаю, чому ти передумав, але раз лишаєшся — я рада. Якщо колись захочеш змін — скажи. Є й інші кімнати.

— Не захочу.

Пхих. Стримана досі шиня нарешті прикрила рот рукою, ледве не фиркнувши від сміху.

Що таке. Сіон напружився і глянув у той бік — і саме тоді:

— А ти знаєш, Сіоне?

Клої, яка вже й слід забула від своєї недавньої засмученості, весело гукнула:

— Ця кімната дуже близько до моєї! Моя — в самому кінці коридору на цьому поверсі. Зручно, правда?

Зручно. Що в цьому зручного.

Сіон із незворушним виглядом пішов углиб кімнати й почав оглядати її вже серйозно.

Навіщо взагалі поклали цього плюшевого кролика. Щоб мені було кого обнімати замість неї, чи що?

Він уже теліпав кролика за вухо і збирався запитати, чи стоїть такий само в її кімнаті, — коли почулись голоси дорослих.

— Я дивувалась, куди це вона так мчить… — Луціан та решта заходили до кімнати.

— То що, Сіоне — берешся за цю кімнату? Тобі тут добре?

— …Так.

Сіон глянув на Луціана Ліандера з тією самою стриманою настороженістю й відрубав чітко:

— Здається, на цьому поверсі живуть діти. Так управляти буде зручніше.

Після цих слів настала тиша.

— …Управляти?

Іан нахмурився й вже рушив до Сіона — але його випередила Меліса.

— Дай-но погляну.

Вона встала між ними й подивилась на Сіона.

Він, як і вчили, не відводив очей — намагаючись показати: його так просто не злякати.

— Непогано. Статура рівна, збалансована.

Проте жінка навіть не звернула уваги на цю демонстрацію.

— Можна трохи помацати руку?

Від дивного прохання Сіон насторожився, але мовчки простяг руку.

— О…

Меліса обережно пом'яла його передпліччя й широко посміхнулась:

— У тебе природжена стать воїна.

Стать…? Вперше чує таке слово. Хм.

Поки він непомітно ковтав збентеження, Меліса запустила пальці в його волосся й розтріпала.

— Виросте великий лицар. Їж добре, спи добре, бігай і стрибай скільки влізе. Для дитини — найкраще ліки.

Навіщо чіпати чуже волосся без дозволу…

Сіон швидко пригладив волосся й незадоволено подивився на матір Клої.

Зблизька Меліса Ліандер була схожа на Клої навіть більше, ніж він думав.

Ямочки на щоках. Грайливі зморшки на переніссі.

Та сама безпосередня манера підходити до людей і збивати їх з пантелику.

— То що, Сіоне — добре їси?

Іан, що досі спирався на одвірок, звернувся до нього.

— У нашому домі не можна стати своїм, якщо погано їси. Те саме з розбірливістю в їжі. Так хіба ні, Клої?

— Е…

Клої на мить розгубилась і насилу видавила:

— Так, так! Я теж нічого не перебираю в їжі, тому й стала дитиною цього дому!

Він уставився на неї, і Клої, відчувши докір, відвела погляд.

— А… а інакше можна й до дядька…

Луціан усміхнувся крізь бурмотання дитини, рішуче підійшов до Сіона й сказав:

— Я мав сказати це першим. Треба було зразу.

Луціан Ліандер подивився на нього ясно-зеленими очима — точно такими ж, як у Клої:

— Ласкаво просимо до нашого дому. Будемо знайомі.

Сіон повільно обвів поглядом усіх, хто зібрався в його кімнаті, й неспішно кивнув.

— …Гаразд.

Про терени Ліандерів він поки що не знав нічого.

Як вижити. Як довести свою цінність.

Але одне він відчував смутно й чітко водночас.

— І я… радий знайомству.

У цьому домі було багато людей, схожих на Клої Арус.

***

— Кессі, це про Сіона.

Коли Сіон, певно знесилений від напруги, пішов відпочивати, Клої вийшла й помилась у теплій воді. Тепер вона обережно запитала в Кессі, поки та сушила їй волосся:

— Він насправді не дуже задоволений кімнатою, правда ж?

— Хіба? Я не помітила.

Кессі відповіла з незмінною лагідністю, продовжуючи свою справу.

— Хоча… схоже, кімната йому сподобалась менше, ніж люди в ній.

— Люди?

— Так.

— Хто саме?

— А як ви думаєте?

Хм. Клої замислилась, потім невпевнено запитала:

— М… мама?

На цю відповідь Кессі хитро всміхнулась і підвелась.

— Лягайте вже спати. Мабуть, ви дуже втомились.

Клої трохи надулась, але все ж поліпшла на ліжко.

Кессі мала рацію — вона справді втомилась.

— Заспівати колискову?

— Ні, дякую!

— Якщо щось буде потрібно — кличте. Нічник залишу. На добраніч, леді.

Коли лагідна, але небагатослівна Кессі вийшла, Клої нерухомо лежала й перебирала в думках сьогоднішній день.

Усе ніяк не вкладалося в голові.

Такий страшний процес — і такий блискучий результат.

А ще Сіон насправді прийшов жити до них.

Хоч як вона втомилась, думки не давали спокою.

Голова не заспокоювалась — і серце теж.

Усі теми, відкладені на потім через невідкладні справи, накотились хвилею.

І найбільша з тих хвиль несла одне єдине слово.

Родина.

У вухах Клої знову пролунав голос — той, що зрештою таки довів її до сліз.

— Клої, навіть якби ти була не кролем, а дощовим черв'яком — ти все одно моя донька.

— Хай що кажуть, хай яку нісенітницю верзуть — ти моя донька. Я тебе народила, я тебе виростила, і ти — моя найулюбленіша донька.

Хнь.

Сльози самі виступили на очі, і Клої, наче равлик у мушлю, закопалась глибше в ковдру.