Розділ 67

Схована під м'якою ковдрою, Клої тихо бурмотіла подумки.

Тепер у мене є мама.

Мама, яка любитиме мене, навіть якщо я черв'як дощовий.

Але хіба лише вона?

— Чого ти так злякалась. Дитя.

— …

— Навіть якщо є помилка — то помилка дорослих. Нема чого тобі ловити чужі погляди. Нема чого.

Є ще маленький тато, який сам засмутився від її сліз і гладив її по голові.

— Звичайно, Клої!

— Цього разу я переможу ще швидше й ще впевненіше!

Є дядько, який заради одного її довіряючого погляду готовий виграти будь-який суд.

І, понад усе.

— Все гаразд, Клої. Хто б не був твоєю матір'ю, яка б не була твоя кров…

— …

— Те, що ти моя донька, — не зміниться.

Є тато, який сказав, що захистить її, — навіть після того, як результат виявився хибним.

Хнн. Врешті-решт Клої гучно шморгнула носом, не вставаючи з-під ковдри.

Голова пішла обертом.

За що вони мене так люблять? Я ж нічого не зробила.

Зовсім нічого.

Але плакати від того, що ніяк не могла збагнути глибини чужої любові до себе, довго не вийшло.

— Не плач, дурепо!

Клої швидко витерла сльози й легенько ляснула себе по щоках маленькими долоньками.

— Людей, яких треба захищати, стало більше. У мене тепер на сотню причин більше не допустити війни!

Рішуче витерши рукавом піжами слід від носа, Клої примружила очі від рішучості.

— Щоб зупинити темні сили, які сіють смуту, — треба спочатку зробити одне головне.

А саме: встановити особу цього тіньового гравця.

— Треба зрозуміти, навіщо йому війна. Яку вигоду він хоче отримати з цього розбрату.

Для цього потрібно з'ясувати особу шпигуна, який поширював хибні відомості в обох родинах…

Голова Клої рішуче кивнула.

— Завтра треба зазирнути до кабінету маленького тата. Там точно знайдуться підказки.

Добре. Визначившись із планом, Клої різко підхопилась із ліжка.

І навшпиньки підкралась до дверей.

— На завтра все вирішено.

Вона обережно потягла за ручку й визирнула в темний коридор.

— Тоді зараз саме час заспокоїти союзника, якого жодним чином не можна втратити…

Хм. Клої вже стояла навшпиньках, вдивляючись у далекі двері Сіонової кімнати, — і раптом крутнулась і побігла назад до ліжка.

— Але це треба взяти з собою, правда ж?

Вона схопила подушку розміром з половину свого тіла, розвернулась і рушила до дверей.

Клац — двері відчинились.

Туп-туп-туп. У порожньому коридорі розлунялись тихі дитячі кроки.

***

Відбившись від наполегливого слуги, який хотів заспівати йому колискову.

Вимившись самотужки, Сіон похмуро дивився на ліжко.

— Ще й навіщо так носяться з дітьми.

Слуги, що втручались у кожну дрібницю — від одягання до їжі, — тиснули на нього своєю надмірною турботою.

— Мабуть, у родині Ліандерів дітей виховують без будь-якої самостійності.

Сіон подумки додав ще одну нотатку про левовий клан і важко опустився на м'який край ліжка.

Погляд сам потягнувся до акуратного ряду іграшок на узголів'ї — і зупинився на тій, у якої був найбезглуздіший вираз.

Сніжно-біла плюшева зайчиха — вилитий портрет єдиної дитини в цьому замку.

— Хто у сім років возиться з такими іграшками.

Від незрозумілого роздратування Сіон ткнув зайчиху кулаком у носик — і м'яка набивна іграшка вм'ялась у напрямку сили.

Він покліпав на сплющений, наче пампушка, іграшковий ніс — і, трохи повагавшись, обережно розправив його пальцем.

— Чи то іграшка, чи то людина — скривлена плаксива пика гірша за дурнуватий радісний вигляд.

Нерухомо дивлячись на іграшку, Сіон раптом побачив перед собою картину з лабораторії.

Маленьке біле зайченя — набагато менше від цього плюша — що мчало стрімголов.

— Тоді він вирішив, що то галюцинація від болю. А виходить, усе було по-справжньому.

— Бо Клої Арус — і є біле зайченя.

У вухах Сіона заунивно загомоніли знайомі злі голоси дорослих.

— Зооморф-кролик! Народжений від лева й вовка — травоїдний зооморф!

— Скажіть же, панно Клої. Що ви взагалі здатні зробити? Тим маленьким кролячим тілом?

На тому суді, слухаючи те, що рівносильне лайці, Клої Арус стояла бліда як крейда.

І при цьому з усіх сил намагалась вдавати, що спростовує звинувачення спокійно й байдуже.

— Ця розумна не по роках дівчинка не могла не знати, яких нападок на неї чекати.

— Навіщо ж вона тоді, знаючи це, врятувала мене?

— Їй було б набагато простіше зробити вигляд, що не помітила, або просто втекти.

— Не було жодної причини перетворюватись на кролика і мчати з повідомленням.

Що більше він думав про причину її вчинку, то більше заплутувався.

І водночас відчував, як у глибині душі ворушиться щось на кшталт величезної ями.

Маленьке біле зайченя стрибнуло в ту безмежно темну яму.

Але — лише це.

Нескінченно темна яма не замулюється від одного клаптика вати.

— Яка різниця, навіщо вона мені допомогла.

Сіон вигнав зайві думки й знову обвів поглядом незнайому кімнату.

Меблі без гострих кутів. М'які тканини пастельних кольорів.

Все це пасувало лише до м'якої на вигляд Клої Арус — а не до нього.

Тепло, нескінченно далеке від нього.

— Ну годі. Щоб довести свою цінність, треба вже з завтрашнього дня виходити на тренувальний майданчик.

Швидко загасивши світло, Сіон упав на ліжко, нашвидкуруч вкрився ковдрою й заплющив очі.

У темряві перед очима ворухнувся силует білого зайченяти, що енергійно махало передніми лапками, — і повільно розчинився, немов розтав.

І тоді.

— Це через тебе, Сіоне Демос!

Наче чекаючи, поки зникне той білий відблиск, — з-під ліжка почали вилазити чорні змії.

Місце змінилось, але сама людина не змінилась.

Кошмари наяву — ті, що переслідували його в лабораторії, — прийшли за ним і сюди, в незнайоме місце.

— Це ти винен. Це через тебе я помер.

Шш-шш — безголові змії висолопили язики й поповзли на ліжко.

Всі вони говорили голосами тих, хто загинув у лабораторії.

Всі мали те саме чорне лускате тіло і ту саму чорну луску.

— Бо ти недостатньо сильний, бо ти недостатньо старався!

Разом зі словами докору луною лунали крики — благання про порятунок.

На темряві опущених повік поступово накопичувалися останні миті безіменних людей.

Люди з таким самим кольором волосся і таким самим кольором очей, як у нього.

— Виродок, що пожер своїх і вижив.

Ковдра, яка мала бути легкою, давила, мов кайдани.

У повітрі кімнати, що мала пахнути чисто, відчувся металевий запах крові.

— Ти огидний виродок. Як ти можеш думати, що маєш право жити спокійно?

Він знав. Знав, що всі вони — лише привиди, породжені його власною провиною.

Лише ілюзії без плоті й крові.

Але коли безголові змії заповнили все його єство, Сіон відчув, наче мокра вата затуляє йому ніс і рот.

— Умри, Сіоне Демос. Умри вже, Сіоне Демос!

Серед звичних прокльонів і самоненависті.

Поки Сіон повільно падав у прірву —

Скрип. Хтось дуже обережно повертав дверну ручку.

Крізь тонку щілину відчинених дверей упало світло, — і змії, що обплутали все його тіло, миттю заховались назад під ліжко.

Та Сіон все одно лежав нерухомо і не відкривав очей — наче всі вони досі обвивали його.

Туп. У тиші, де застиг, наче мрець, Сіон почув обережні кроки.

Кроки, що кілька разів завагались і зупинились, врешті неквапно, але впевнено рушили в бік ліжка.

Не приховати ходи — тож убивця виключається.

Та й сама думка про вбивцю була смішною.

Бо ці кроки —

— Сіоне, ти… спиш?

Були настільки легкими, що не залишали сумнівів: це дитина.

— Справді спиш…?

Клої ще кілька разів зазирнула сюди-туди, перевіряючи, — а потім обережно простягла руку до його обличчя.

Відчувши тінь, що злегка гойдалась перед очима, Сіон зрозумів: ця дитина так просто не піде. Він відкрив очі.

— О, не спиш, виявляється.

Місяць над землями Ліандерів був набагато яскравіший і більший, ніж той, що він бачив над землями Демосів.

Принаймні так відчував Сіон.

Інакше як у цю темну ніч та дівчинка могла бути видна так чітко?