Розділ 68

Клої стояла в нічній сорочці з бантиками й рюшами і, щиро всміхаючись, дивилась на Сіона.

Сіон чомусь відвів погляд від цієї посмішки на подушку в її руках і буркнув:

— Ти думаєш, це не ти мене розбудила?

— Не думаю.

Від такої безсоромної відповіді у Сіона зморщилось чоло.

Та це ще було лише начало безглуздя.

— Я почула, що тобі сниться кошмар, от і прийшла.

— Які ще звуки у кошмару. Він так і подивився на неї.

Клої склала голову вбік і мовила з відчуженим виглядом:

— Зооморфи з маленькими вухами не знають. Це чутно тільки тим, у кого кролячі вуха.

Сіон відвернувся від цього нісенітника — і одразу почув:

Туп. На ліжко щось опустилось.

Він з підозрою озирнувся й побачив маленьку подушку, яку вона поклала на краєчок ліжка.

— Я тут ночуватиму.

Не встиг він рота розкрити, а Клої вже поволі видряпувалась на ліжко.

— Що за нісенітниця.

Стриманий до цього моменту Сіон випростався з рішучим виглядом і грізно зиркнув:

— Іди до своєї кімнати.

— Я роблю тобі особливу ласку. Тільки на сьогодні, потім — ні за що.

— Що за нісенітниця. Іди, кажу, не потрібно.

— Сьогодні твоя перша ніч тут. Перша! Тож ця сестра робить тобі ласку!

— Е.

— Ех, якщо вже так вдячний — виконаєш потім одне прохання. Оце й уся розплата.

Скільки б Сіон не сердився — Клої Арус і не думала відступати.

Вона влаштувалась на чужому ліжку без дозволу й по-господарськи вкрилась ковдрою.

— Не спиш? Я вже хочу спати.

Від такої зухвалості обличчя Сіона спочатку скам'яніло, потім знову стало байдужим.

— Добре, спи тут.

— А, а ти куди?

— Куди завгодно, де тебе нема.

Клої схопила його за зап'ясток.

Вдень він дозволив себе так утримати, але тепер Сіон холодно подивився на схоплену руку.

— Відпусти.

— Тільки сьогодні.

— Навіть капризи мають межі.

— Тільки сьогодні. Адже сьогодні твоя перша ніч у нашому домі.

Сіон вирішив рішуче відчепити руку Клої — якби не те, що вона сказала далі.

— Тут… незнайоме місце, правда ж.

Від цих тихих слів він замер.

— Хай скільки там було болю, хай ти й сам кинув те місце — я знаю, що воно було твоїм домом.

— …

— Сьогодні — перша ніч не вдома. Перша ніч, коли дім змінився. Тому…

Клої говорила вже не запально, а тихо.

— Тому сьогодні давай спатимемо разом. Мені так буде спокійніше.

— …

— Так, Сіоне? Тільки сьогодні.

За спиною Клої було велике вікно.

Дитина в ореолі місячного світла здавалась блідішою, ніж зазвичай.

Сіон мовчки дивився на срібноволосу дівчинку, яка виглядала так, наче може зникнути. І запитав:

— Клої Арус.

— Що?

— Ти ж казала, що тебе не ображали.

Тихі зелені очі Клої ледь помітно тремтнули.

Не пропустивши цього руху, Сіон запитав чітко:

— То звідки ти так добре знаєш, що в мене на душі?

Наче знаєш не з чужих слів, а зсередини.

Це питання було не для того, щоб загнати в кут або посваритись.

Сіон справді хотів знати.

Він був упевнений: поведінка Клої Арус — це поведінка дитини, яку ображали.

Та посмішка — коли ловить чужий настрій. Та звичка — діяти не за собою, а за тим, чого хоче інший. Це є тільки у дитини, яка пережила безпричинне насилля.

Але.

— Ні мати, ні батько, ні дядько, ні маленький тато тебе не ображали, це я бачу.

Це теж він зрозумів для себе чітко.

Як і Клої, він умів відрізняти тих, хто здатний підняти руку на дитину, від тих, хто ні.

— То хто посіяв у тебе цей погляд, якщо не рідні?

Сіон щиро хотів знати, хто це зробив.

Хто це.

Хто злякав цю яскраву, завжди усміхнену дівчинку.

— Просто цікаво. Хто?

Він ховав своє справжнє роздратування і запитував спокійно.

— Нікому не скажу. Тільки скажи.

— …

Але навіть на це прохання Клої лише стиснула губи й мовчала.

Після довгої паузи вона обережно заговорила:

— Я сама через це не проходила.

— Тоді що?

— Дуже близька подруга… її я бачила. Як її ображали.

Сіон вдивлявся в неї — ніби перевіряв, чи правда це.

— Це було так страшно… я досі…

Клої заплющила очі від самої лише думки про це й з зусиллям відкрила знову.

Потім подивилась на нього чистим поглядом і тихо попросила:

— Не хочу більше говорити про це. Можна?

— …

— Я… навіть думати про той час мені дуже важко…

Хто б відмовив при такому погляді.

— Добре.

Сіон відклав тривогу вбік і знову сів на ліжко.

Але Клої, мабуть, справді злякалась від спогадів.

Вона скрутилась клубочком, міцно заплющила очі, і вигляд у неї був такий, що будь-хто занепокоївся б.

Голос Сіона сам по собі пом'якшав:

— …Дуже страшно?

— Так.

Клої безсило відказала й поглядала на нього краєм ока. Голос зменшувався мало не до шепоту:

— Якщо засну сама — наснится кошмар… пролежу до світанку в тремтінні й зовсім не засну…

— …

— Але все одно треба йти, так? Ти сказав, що не хочеш, щоб я тут спала. Що не хочеш зі мною…

— Невже у вовчому роді так вчать говорити.

Відчуваючи неприємне дежавю, Сіон дивився на неї.

Клої понуро звісила маленькі плечі й лише перебирала пальцями.

— Знову прикидається нещасною.

Від такої очевидної хитрощі очі Сіона звузились.

— І думає, що я куплюсь.

— Та й я засинаю тихо… як мертва буду, не поворухнусь…

— Хто… купиться на таке…

— Все, зрозуміла, Сіоне. Йду. Тільки не сердься так…

Клої з похнюпленим виглядом потягнула кінець фрази і вже почала вставати — саме тоді.

— Та лишайся вже. Спи тут.

Розум зрадив і рот сказав зайве.

— Справді? Справді можна?

Радісний голос попереду різко контрастував із гнітючим почуттям поразки, що огорнуло Сіона.

Але слів назад не візьмеш.

Якщо зараз відправить її … він точно знав: незрозуміле роздратування й жаль гризтимуть його всю ніч.

— Але.

Сіон глибоко зітхнув і попередив Клої, яка вже шасть під ковдру:

— Вранці, як тільки розвидниться — йдеш.

— Добре, добре! Піду ще до того, як ти прокинешся!

Хіхі. Клої, яка домоглась свого, щасливо розтягнула губи до вух.

— …

Мабуть, помітила, що надто швидко перемкнулась.

Від нишпорячого погляду Сіона Клої вдала, наче зацікавилась чимось в іншому кутку кімнати.

— Оце виразне катання очей — теж, мабуть, тільки їй одній личить, і все одно не виходить роздратуватись.

Сіон невдоволено зітхнув ще раз і знову поклав голову на подушку.

— Дякую, Сіоне.

Клої одразу почала щебетати знову.

— Та і ти завдяки мені не матимеш кошмарів.

— Ще раз ляпнеш таке — вийдеш.

— Правда. Ти ж такий бляклий був, як я зайшла.

— …

— Якби заснув отак — точно насниться щось погане. Можу ручатись.

Сіон проковтнув думку про те, що кошмари сняться не лише вночі, й заплющив очі.

— Сіоне, спиш?

Заплющені очі не означали глухих вух.

— Слухай, я ж тебе з кошмару витягнула і ще разом сплю — це чимало, правда?

— Такого не було. А спиш разом — бо сама напросилась.

— Тому, коли я колись потраплю в небезпеку або у скруту… тоді не відвертайся й допоможи.

Голос поступово слабшав.

Сіон тихо відкрив очі й подивився в її бік.

— Зрозумів? Обіцяєш… обов'язково виконай…

Мабуть, тіло нарешті відчуло межу витривалості після всього пережитого.

Клої, яка з останніх сил тягнула розмову, незабаром провалилась у сон.

Сіон дивився на неї — тепер вона дихала рівно — і перевів погляд на стелю.

— Це мої слова.

Запізніла відповідь розчинялась у темряві, така тиха, наче зараз зникне.

— Якщо потрапиш у небезпеку або у скруту.

Але в замовклому просторі голос звучав чітко.

— Тільки спробуй не сказати мені.

На цьому він теж заплющив очі.

Маленькі чорні змії, що сиділи в засідці під ліжком у серці, — кудись поділись.