Розділ 69

Наступного ранку серед шиней леді спалахнула невеличка паніка: ліжко Клої виявилось порожнім.

Обшукавши всі куточки кімнати й не знайшовши жодного сліду дівчинки, розгублені шиньї першим ділом кинулись до Меліси.

— Клої зникла?

— Так. Я власноруч перевірила, що вона лягла, і тільки тоді вийшла — і куди ж вона могла подітись…

Слухаючи доповідь Лінди, Меліса швидко крокувала коридором, — і раптом зупинилась як вкопана перед однією з дверей.

— Мелісо?

Ця кімната належала єдиній дитині в замку, що була ровесницею Клої.

Кімната, до якої вчора Клої навідувалась частіше, ніж до власної.

Меліса трохи вагалась — потім обережно прочинила двері до Сіонової кімнати.

У тихому присмерку вона побачила два горбочки під ковдрою на ліжку.

Меліса безшумно підійшла ближче. На ліжку, не відаючи, що вже ранок, міцно спали обоє дітей.

Вони лежали обличчям одне до одного — і обоє занурились у сон так глибоко, що нічого навколо не чули.

— Ой лишенько.

Лінда, що зайшла слідом, побачила їх і зойкнула.

— Та вони ж просто янголята…

— Тихіше.

Меліса притиснула палець до губ, подала знак мовчати й так само тихо вийшла, акуратно зачинивши за собою двері.

Але коли вона обернулась — на її обличчі вже жила маленька усмішка.

***

— Мало не лихо.

Вискочивши з кімнати Сіона, Клої витерла чоло й з полегшенням видихнула.

Добре, що Сіон поспав довше звичайного.

— Бо інакше — борг, який я насилу нагромадила, пішов би прахом.

Клої уявила, як ледь-ледь встигла виконати обіцянку і виїхала з кімнати до того, як він прокинувся, — і значно кашлянула, приводячи себе до ладу.

Вийти непоміченою до того, як Сіон прокинеться, — виконано.

Отже, тепер…

— Ліндо!

Клої з бойовим виглядом підбігла до своєї шиньї.

— Зібгай мені пікнічну сумку!

— Пікнічну? Куди це ви зібрались, леді?

— Туди!

Шиня дивилась на неї з подивом, а Клої лукаво посміхнулась:

— В одне дуже цікаве місце — тож поклади туди побільше смачненького!

***

Раннє ранкове світло лилось крізь відчинені фіранки в кабінет великого герцога Ліандера.

У тихому кабінеті Луціан знову й знову перечитував щільно списаний звіт.

— Вибачте. Ми використали всі методи — однак довести стеження до кінця не вдалось. Це все, що змогли.

Навіть задіявши всіх своїх інформаторів, сліди шпигуна, який проник у рід Ліандерів, так і не вдалось підхопити.

Тіло обшукали до зуба — але навіть отрута встигла розчинитись без останку.

Те саме стосувалось і торгових домів, що шкодили родині Арус: їхні замовники й ті, хто підробив документи від імені Ліандерів, — всі розчинились у повітрі, мов зрізані ножем.

Луціан опустив очі, перечитуючи звіт, зданий помічником.

Знайти хвіст шпигуна не вдалось — але не можна сказати, що все виявилось безрезультатним.

Бо інших агентів, схованих у родинах Ліандерів та Арус, зрештою вдалось викрити й вигнати.

Щоправда, ті теж у момент викриття вибрали самогубство.

Хто ж стоїть за всім цим?

Луціан розгорнув звіт, надісланий родиною Арус, і нахмурив брови.

При слові «замовник» перед очима одразу виник голова роду Ґревіс.

Санрайдер Ґревіс.

Власник усіх виявлених шпигунів. Той, кого Луціан вважав архітектором змови, що мала розлучити Ліандерів і Арусів.

Але попри тверду впевненість — у нього бракувало фізичних доказів і підстав.

Ґревіси — «совість континенту». Задля чого їм вдаватись до такого?

Чого вони домагаються, сіючи розбрат і ворожнечу?

І чому так довго, так впперто?

Луціан постукав пальцем по останній сторінці звіту, заглибившись у думки.

Рід Ліандерів, ще до народження його діда, уклав із Ґревісами таємну угоду.

Задля миру на континенті й виявлення можливих змов інших кланів — Ґревіси передавали Ліандерам навчених ними шпигунів бічної лінії за певну плату.

— Жодного збою за всі роки, кажуть.

Понад сто років ці люди були вправними і — головне — надійними агентами.

Як і велить природа Ґревісів — вони ніколи не брехали.

— Так, це було саме так…

Але тепер навіть ті давні архівні матеріали Луціан давно вже не міг читати, не сумніваючись у кожному рядку.

— Чи справді? Чи справді вони служили Ліандерам і Арусам сумлінно?

Луціан повільно потягнувся до дзвіночка, що кликав помічника.

Коли той з'явився, Луціан негучно наказав:

— З'ясуй, що відбувалось у інших землях у той час, коли загинули предки Ліандерів і предки Арусів.

Його зелені очі загострились, блиснувши гострим блиском.

— Жодної події не пропусти. Всі до єдиної.

***

— Добре.

Клої з пухнастою сумкою у вигляді вівці, міцно підхопленою обома руками, дивилась на велетенські двері широко розплющеними очима.

— Ось він — кабінет голови роду. Це він.

Стиснувши ремінці сумки, Клої набрала бойового вигляду.

Щоб знайти відомості про Ґревісів, треба насамперед проникнути до кабінету Іана.

Бо вся інформація зрештою стікається до кабінету голови роду.

А там має бути все, що їй потрібно.

— Але дістати дозвіл увійти туди без жодних підозр — справа непроста.

Отже, є лише один спосіб.

Клої видихнула, згадавши, що саме збирається сказати, — і рішуче стукнула маленьким кулачком у двері кабінету голови роду Ліандерів.

Дзвінкий стукіт — наче жолуді одне за одним падають на підлогу — і двері різко розчинились.

— Хто це так…! К… леді Клої?

— Добрий день!

Помічник уже збирався скипіти від обурення, та, побачивши маленьку дитину, відкрив рота від здивування. Клої жваво привіталась.

— Пане, а голова роду зараз тут?

— Є, але що привело леді сюди…

— Клої?

Мабуть, розмова долетіла і до кімнати — зсередини пролунав голос, якого вона й чекала.

— Наша племінниця, яка мала б ліниво валятись у ліжку, — що привело її сюди так рано?

На цей голос Клої висунулась убік, визираючи повз ноги помічника, — і побачила всередину кабінету.

У глибині кімнати за величезним столом, закинувши ноги на столешницю, нудьгувато сидів Іан.

— Ціль виявлено!

Побачивши маленького тата всередині, Клої аж засяяла.

— Доброго ранку!

Від цього ясного голосу куток рота Іана сам по собі почав підніматись вгору — але Клої заговорила першою:

— Якщо не заважатиму — можна попросити вас про одне?

Клої вдала серйозний вираз, якого вимагав план, і зацокала своїм маленьким голоском:

— Учора зі мною трапилось щось дуже-дуже велике — і я багато над чим передумала.

— Передумала?

— Так. Я вирішила: відтепер буду старанно вчитись і стану людиною, здатною захистити себе.

Клої міцно стиснула ремінці пухнастої сумки й дивилась на Іана прямо.

— Дуже хочу стати такою людиною. Тому…

Іан ледь нахилив голову набік, даючи знак: продовжуй. І Клої сміливо вимовила:

— Чи не погодились би ви стати моїм зразком для наслідування?