Розділ 7

Клої здригнулась і розплющила очі — велика долоня обережно тримала її руку.

— Якщо так стискати простирадло, завтра буде боліти.

Луціан без зусиль витягнув простирадло, яке Клої тримала, наче рятівний канат.

І в порожню маленьку руку замість нього вклав мʼякого ведмедика.

— Тебе знудило — у шлунку пекти буде. Зараз принесу поїсти.

На цьому все. Луціан повільно підвівся і вийшов.

— Відпочивай поки що.

Іан теж затримав на дівчинці погляд — і вийшов слідом.

Двері тихо зачинились.

Клої розгублено дивилась в очі ведмедикові — бездоганно білому, чистому, з блискучим носиком.

Той лише простодушно усміхався у відповідь.

* * *

— Обережно, гаряче.

Вимита й одягнена в жовту піжаму з вишитими курчатами, Клої тупо дивилась на тарілку з супом.

Отруєного не буде, правда?

Поки вона серйозно роздивлялась тарілку, шиня з абсолютно порожнім обличчям запитала:

— Годувати вас?

— А! Ні! Я сама!

Зволікати — отримати по руках. Спогад із минулого рефлекторно штовхнув Клої взяти ложку.

Але перш ніж зачерпнути суп — все ж замислилась на мить.

...Якби хотіли вбити — вбили б давно. Навіщо труїти суп.

Заспокоївши себе цією думкою, Клої нарешті обережно піднесла ложку до рота.

Хлюп. Очі широко відкрились від подиву.

Смачно...!

Суп був трохи прісний, але саме тому — лагідний для шлунка.

Щойно їжа потрапила всередину, голодний шлунок нагадав про себе.

Виявляється, вона не їла нічого цілий день.

Клої сама не помітила, як почала жадібно їсти.

Шині, що рядком стояли перед нею, нахмурились.

Тук. Поряд із майже порожньою тарілкою поставили величезний казан.

...Це що таке?

Клої зупинилась і перевела погляд із казана на шиню — і назад.

Казан був такий великий, що в ньому можна було б сидіти.

Шиня, яка й без того виглядала незадоволеною, тепер здавалась майже сердитою.

Під холодним поглядом незнайомих дорослих Клої мимоволі стиснулась і опустила очі.

Одночасно в памʼяті спалахнуло попередження, яке вона чула від своїх шинь:

— Якщо, не дай боже, зустрінете котячих — негайно тікайте.

— Чому?

— Бо вони людожери! При вигляді маленьких дітей одразу кидаються!

Ой.

За сім років Клої стільки разів чула про жорстокість котячих, що це вкарбувалось намертво.

Раптово викрадена й оточена незнайомцями, дівчинка була страшенно налякана.

До того ж, якщо згадати підслухану розмову мами і дядька — чутки про левів могли виявитись правдою.

Великий казан. Шині левового роду, що пронизують її поглядом. За оригіналом — рід, що її ненавидить...

Уява дівчинки рушила в найгірший бік.

— М-мене...

Рука з ложкою затремтіла від страху.

— Мене посадять у той казан?

— Що?

Брови шинь злетіли вгору.

— Та що ви, панночко.

— Т-тоді навіщо...

— Щоб дати вам більше їжі.

— Значить, мені треба все це зʼїсти, а потім, коли я добре відгодуюсь, мене відправлять на кухню? Потім мене зварять?

— ...Ні, панночко.

Шиня з темно-каштановим волоссям відповіла рівним голосом:

— Ви здались голодною. Ми хотіли дати більше — щоб могли їсти не поспішаючи. Ось і все.

...Просто багато їжі?

Клої дивилась підозріло — шині з камʼяними обличчями представились:

— Дозвольте відрекомендуватись. Я — Ізабель, ваша особиста шиня. Кличте будь-коли.

— Я — Кессі. Буду вашими руками і ногами, захищатиму вас завжди і всюди.

— О, приємно познайомитись! Я — Клої!

Клої відклала ложку й подивилась на жінок, що низько вклонились їй.

Певно, їх приставили силоміць. Ніхто добровільно не захотів.

— Їсти більше не буду. Наїлась, хочу спати.

— ...Не будете більше їсти?

— Ні. Я взагалі мало їм.

Очі Кессі та Ізабель поступово почервоніли.

Чому.

Клої відчула слабкий укол страху.

Чому так дивляться? Я думала, зраділи — менше роботи. Чому з таким виразом...

— ...Можете їсти скільки завгодно.

— М-мені треба їсти певну кількість? Весь цей казан?

— ...Ні, панночко. Я була зарозумілою. Їжте скільки вам до душі.

Шині відвернулись і швидко промокнули куточки очей.

Нарешті.

Клої чекала, поки вони вийдуть.

— Панночко.

Вже біля дверей Ізабель різко обернулась.

— Почитати вам казку?

— ...Ні.

— Заспівати колискову?

— Е... дякую, не треба.

— Біля ліжка є мотузка від дзвоника. Якщо злякаєтесь — смикніть будь-коли. Будь-коли, чуєте.

Двері зачинились.

...Що це було?

Наприкінці вони виглядали трохи засмученими.

Клої почухала голову, потім тряхнула нею й підвелась.

Не час.

Мама і дядько напевне не сплять — переживають.

Треба зібрати інформацію й передати їм.

Клої дрібними кроками підбігла до великого вікна.

Швидко порахувала варту біля головних воріт.

Отже, біля парадного входу — багато лицарів. Поруч — казарми з регулярним військом...

Підбігла до протилежного вікна, стала навшпиньки — намагалась роздивитись якомога далі.

Вночі стільки охорони — вдень буде більше. Але звідси зовнішнього муру і рову не видно. Завтра б залізти на вежу...

Шкода, але приблизну картину оборони вона склала. Клої повернулась і повільно обвела поглядом кімнату.

Варту перевірила — тепер знайти що-небудь, щоб передати інформацію...

Дитяча кімната — скрізь вмонтовані маґічні камені для зручності.

Погляд Клої звузився.

Здібність роду Ліандерів — керування маною.

У кожного з родів-правителів прямі нащадки отримували особливу силу.

Завдяки здатності керувати маною в левових землях маґічних каменів — завались.

На відміну від вовчих земель, де їх постійно бракувало.

Тоді десь тут має бути захисний маґічний камінь — такий самий, як той, що я носила. Де ж він?

Захисний маґічний камінь у разі небезпеки переносив власника у визначену точку.

Клої планувала скористатись ним, щоб передати інформацію, — і почала обшукувати ящики.

...Нема.

Але скільки б вона не рилась — потрібного не знаходила.

Клої глибоко зітхнула й уперла руки в боки.

Розглядала відчинені ящики з невеселим виразом.

Потрібного — нема, а це що таке.

У низьких комодах вздовж вікна було повно дивних речей.

Ні, дитячі речі в дитячій кімнаті — нічого дивного...

Але чому вони всі нові?

Навіщо зберігати речі, якими ніхто не користувався?

Клої дивилась на різнокольорові пустушки й крихітні дитячі черевички — і щось нудьгувато ворухнулось у грудях.

У кутку комода — рожева вовняна шапочка, пошита незграбно, але з явним старанням.

На ній лишились сліди того, що вʼязку розпускали і починали заново кілька разів.

Клої дивилась на неї мовчки, потім повільно простягнула руку.

...Ні.

Але зрештою прибрала руку, рішуче зачинила дверцята й відвернулась від власних здогадів.

Не може бути.

Точно не може.

* * *

О. Птахи...

Вийшовши в розкішний сад із буйною зеленню, Клої забула про всі плани й застигла з відкритим ротом.

Птахи! Птахи!

Сад сам по собі був гарний, але Клої зачарували не стільки клумби, скільки горобці, що пурхали між гілками.

Живих маленьких птахів так близько вона бачила вперше.

На вовчих землях — варто птаху зʼявитись, як його одразу проганяли гавкотом.

Клої зачаровано спостерігала, як жовтий птах перебирає дзьобом пірʼячко, і відчула, як посмикуються губи.

Хочу зловити... ні, не зараз!

Треба забратись повище й зібрати інформацію для мами і дядька.

Заради цього вона сюди й вийшла!

Клої клацнула ротом, що сам собою відкрився, і скоса глянула вгору.

Кессі та Ізабель робили вигляд, що не стежать, — але стежили.

Я не думала, що вони справді виведуть мене на прогулянку.

Вранці, після кошмару, Клої обережно сказала шиням:

— Можна мені... трохи погуляти в саду? Я сама дійду. Я взагалі звикла ходити сама! Повернусь вчасно!

Вона запитала, бо збиралась непомітно вибратись — і несподівано шині, зойкнувши, вже несли прогулянкові черевики.

— Варто лише сказати — і ми одразу!

Хоча обличчя при цьому були такі страшні...

Дивні люди. Скажеш — виконують, але з таким виразом, ніби ось-ось накинуться.

Всі котячі такі?

Клої роздумувала над цим, продовжуючи методично оглядати будівлі.

— Кажуть, знущались над нею.

Звідкись — ніби спеціально для неї — долинув тихий шепіт.