Розділ 70

— ...

Після слів Клої кабінет огорнула тиша.

Я... чому атмосфера стала такою?

Збентежена несподіваною реакцією, Клої квапливо продовжила:

— Вам не потрібно робити щось особливе! Просто... просто поступіться мені одним кріслом, щоб я могла спостерігати та вчитися... хіба цього замало?

— ...

— Це... це неможливо?

Блискучі очі дитини, що про щось благала, не викликали жодної відповіді у дорослих.

Ой, що ж тепер робити?

Клої перебирала пальцями і по черзі поглядала на Іана, боєць Романа та помічника — усі троє застигли з непроникними виразами облич.

Мабуть, «рольова модель» — це справді було забагато...

Клої вже думала, що треба виправити ситуацію, і щойно відкрила рота — як раптом пролунав гучний тріск перекинутого крісла.

Що таке? Від подиву очі Клої розкрилися в круглі кружечки — і в них відбився Іан з яскраво-розчервонілим обличчям.

— Романе.

— Так.

Іан проказав це з виразом цілковитого захвату на обличчі, звертаючись до похмурого помічника:

— Швиденько збігай до кабінету брата. Хочу бачити на власні очі, як того суб'єкта скручує від заздрощів. Живо!

***

Чи все це правильно?

Клої сиділа на великому шкіряному дивані в кабінеті, кліпаючи очима з трохи незручним виразом обличчя.

Треба було сказати, що просто зайшла погостювати...

Вона й справді сподівалася, що він зрадіє. Думала, що він захоче похвалитися. Але...

— Романе, з кабінету брата вже є якась реакція.

— Ні!

— Чому? Невже Клої сказала, що я її рольова модель, і він помер від болю в животі? Ой, та відспівувати клопітно...

Не настільки збуджувати його я не планувала...

Клої дивилася на Іана — куточок його рота не думав опускатися з вилиць — і скоса кинула погляд у бік Романа.

На додачу до всього, Роман, що стояв позаду Іана, беззвучно раз у раз повторював одне й те саме:

«Не можна. Ця людина. Рольова модель. Абсолютно. Не можна.»

Чому, чому він так робить?

Поки Клої обливалася холодним потом від Романового незмінного відмовляння, пролунав голос Іана — здавалося, сьогодні вона чула його вже понад двадцять разів:

— Отже, я — рольова модель, так?

Клої миттю відмінила скрушний вираз і знову підняла на нього кмітливі оченята.

Трохи незручно, але раз уже зайшла — слід остаточно підлеститися. Треба часто бувати тут, тому нічого не поробиш.

— Так казали слуги! Що в землях Ліандерів найгарніша людина — це, хто б що не казав, голова роду Ліандерів!

— Найгарніша людина... у землях?

— Так! Найнайгарніша людина!

Дівчинка повторила «найнайгарніша» з натиском — і Іан на мить завмер, а потім хмикнув із легким смішком і закинув довгу ногу на ногу:

— Чув, Романе? Моя племінниця каже, що я найгарніша людина в землях?

— Якщо бути точним, леді сказала, що найгарніша людина — голова роду Ліандерів.

— Одне й те саме. Ну, хай. Принаймні зараз головою є я, хіба ні?

— Так. Хоча кожного дня вигукуєте на весь голос, що не хочете бути головою — але формально, згідно з документами, вам наразі є Іан Ліандер.

— Ха, справді. Найгарніша людина у світі... Мені цікаво, чи брат хоча б у сні чув такі слова?

Іан пропустив повз вуха пасивну агресію Романа і самовдоволено базікав далі.

— Ну, подумати тільки — це ж не лише привід поплакати братові. Блейк Арус, що щодня ходив, задерши підборіддя, — теж пустить сльозу!

Дивлячись на вщент розхвильованого Іана, Клої нарешті повільно зворушилася на лагідну усмішку.

Я ж і відчула — мій інстинкт не помилявся. Передчуття, що він чимось схожий на мого дядька Блейка.

Навіть не підозрюючи, що потрапив до «списку роззяв» Клої, Іан широко розтягнув куточки рота і зустрівся з нею поглядом:

— Добре. Дивися скільки завгодно, Клої. Дивися, як працює найгарніший маленький тато у світі.

— Ва-а-ав!

Клої хлопнула в долоні з якнайнаївнішим виразом обличчя і вдивилася в Іана. Це означало: «Ну, досить тішитися — іди вже й починай працювати».

Плясь, плясь, плясь, плясь, плясь...

Але скільки б вона не чекала, плескаючи в долоні, Іан лише насолоджувався похвалою, не зворухнувшись із дивана.

Що таке? Рука вже починала боліти у Клої, і вона поступово робила оплески тихішими.

Але навіть коли звук зовсім стих, Іан так і лишався прикипілим до дивана.

— Ви не підете... до роботи?

— А.

Коли Клої не витримала і нарешті запитала, Іан — схоже, він щойно усвідомив, що зовсім поринув у солодку ейфорію від титулу «найгарнішого голови роду», — нехотячи підвівся з місця.

— Ну, гаразд. Треба йти. Треба ж працювати...

Від цього Романового бурмотіння обличчя Романа, що весь час було кисло-незворушним, несподівано розквітло на рідкісну усмішку.

І через цю усмішку Клої інтуїтивно все зрозуміла.

Недарма він так вправно вмів тинятися — виявляється, маленький тато справді не працює.

Клої подумки вдарила язиком і споглядала за «маленьким татом», що невспішно плентався до столу — і зовсім не виглядав ані трохи розкішним.

— А.

Іан різко обернувся і глянув на Клої.

Клої, що вже стиха посміювалася, блискавично перемінила вираз обличчя на той, з яким дивляться на рольову модель.

Іан скоса глянув на неї і скомандував Романові:

— Просто дивитися буде нудно. Принеси Клої якихось ласощів.

— Ні, дякую!

Клої квапливо похитала головою, зупиняючи Романа, що вже збирався рушати.

— Я принесла їжу із собою!

З цими словами вона витягла з торбинки маленьку пляшечку молока.

— Ось, є молоко, і пудинг, і шоколадне печиво...

Клої по черзі виймала набір ласощів, які передбачливо склала у невелику торбинку, розраховуючи провести тут довго, — і звернулася до дорослих, що дивилися на неї з розтопленим виразом:

— Тому все гаразд! Не зважайте на мене — просто спокійно працюйте!

Бо тоді я зможу потихеньку слідкувати за потрібним!

Хе-хе. Не здогадуючись про справжні наміри дівчинки, Роман і Іан самі того не помічаючи розтанули — їхні обличчя набули такого виразу, ніби вони нездатні встояти перед дитячою чарівністю.

План Клої був простий.

Перше: проникнути до кабінету голови роду Ліандерів, де али зберігатися звіти про шпигунів.

Друге: підгледіти, підслухати або вкрасти потрібні відомості.

Найважливіший момент цього плану — слово «потихеньку».

Нікому не дати знати, що вона розслідує справу шпигунів. Не допустити, щоб хтось дізнався: інформація витікає.

Якщо помітять, що маленька дитина збирає такі відомості — одразу запідозрять щось недобре.

Ось тому я й попросила не звертати на мене уваги та спокійно працювати... але чому ж тоді...

Хрум, — вкусивши солодке-пресолодке печиво, Клої здула незадоволений вигляд.

Чому всі так і дивляться на мене?

Клої, стараючись утримати брови від зближення, озирнулася по кабінету.

Першим в очі впадав неймовірно неуважний Іан Ліандер.

Він кожні десять секунд поглядав у її бік і вдавано покашлював.

Кожного разу Роман обережно повертав погляд боса назад до документів і намагався примусити його до роботи.

— Ти що, брудними руками чіпляєш моє обличчя? Забери руку.

Схоже, безнадійно.

Клої похмуро дивилася, як маленький тато раз у раз зиркає на неї, а зустрівшись поглядом — вдавано кахикує і намагається виглядати на всі сто.

Будь ласка, просто працюйте, маленький тату.

Якщо хочете здаватися розкішним — просто беріться до роботи!

Але докоряти в думках Клої доводилось не лише Іанові Ліандеру.

Що це там ще?

Бо й васали та помічники, що весь час снували до кабінету голови, також поглядали на неї скоса.

Оцей чоловік — здається, сьогодні я бачу його вже втретє.

Очі Клої звузились, упізнавши знайоме обличчя.

І якщо прийшов підписати папери — можна ж прийти одному, навіщо цілою групою?

Врешті Клої облишила спроби розгладити зморщені брови і вже зовсім нахмурила чоло.

Вона й сама розуміла.

Чому ці люди всі дивляться на неї. Чому погляди всіх цих темних чоловіків зосереджені на ній.

Ну, звичайно, мила! Звичайно, чарівна!

Не потребувала чужого дзеркала, щоб це знати.

Наскільки вона мила. Наскільки вона схожа на пухку свіжоспечену булочку.

Але діти ж завжди милі! Вони й раніше бачили дітей — чому так роздивляються?

Проте всерджена Клої не знала одного.

Те, що діти з насупленим і надутим виглядом — ще миліші.

І те, що васали бачили дітей — але дитини, яка сидить у самому кабінеті, не бачили ніколи.