Розділ 71

Після того як дитину забрав рід Арус, у замку Ліандерів довгий час панував лише пронизливий холод.

Великий герцог замкнувся у вежі з магічними каменями і шалено поринув у виготовлення виробів, а голова роду з нудьгуватим обличчям блукав світом, ніби вирішивши не надавати жодного значення жодній речі.

Тепло, що ненадовго повернулося до замку за три роки, поки тут жила герцогиня, зникло наче за помахом чарівної палички.

Після тієї короткої весни прийшла люта зима — і тривала вона страшенно довго.

Упродовж усього того часу леви завжди ходили з обличчями, з яких було витравлено будь-які почуття.

Тому васали ніяк не могли повірити своїм очам.

— Кгм, кгм!

Сидячи у кріслі за столом і хотячи привернути увагу маленької племінниці — ось такому блазнюватому Іану Ліандеру.

Теплому й ніжному поглядові, що проривався крізь його показну байдужість щоразу, як він скоса зиркав на дитину.

Який же він зворушливий.

Дівчинка з волоссям у двох кружечках, перев'язаних атласними стрічками, була справді чарівною.

Але вірні підлеглі дивилися на Клої з таким теплим поглядом зовсім не лише через зовнішність.

Добре було б, якби вона й далі залишалася такою чарівною...

Вони всім серцем були вдячні дитині, що знову принесла весну до замку Ліандерів.

Були вдячні дитині, що повернула вирази обличчя левам, які стали нечутливими до всього.

І тому, самі того не помічаючи, вони...

— Леді, мені здається, вам нудно — принести казкову книжку й почитати вголос?

— Або, може, разом пограємо в ляльки...?

— А що скажете про бінго? Я ось зі своїми племінниками так весело...

...перетворилися на нав'язливих прихильників маленької леді.

— Дуже дякую за пропозиції.

Проте, на жаль, васали не знали.

— Але я просто хочу гратися сама. Ось так — просто спостерігати.

Що їхня доброта й щирість насправді йшли врозріз із планами Клої.

— Тому не звертайте на мене уваги і просто, будь ласка, займайтеся своєю роботою?

Хм. Клої непомітно стиснула зуби, дивлячись на помічників, що відступали з засмученими обличчями.

Чому знову весь цей увесь час прикута увага.

Так я ж не зможу вкрасти жодного звіту!

Не вийде. Краще відступити й пізніше проникнути сюди потайки...

Саме тоді, коли Клої розмірковувала, чи не краще залишити все на потім, вона помітила: на відміну від усіх інших, сивуватий чоловік жодного разу не поглянув у її бік — і цей чоловік підійшов до Іана.

— Ось, матеріали, які ви просили минулого разу. Це записи за останні десять років, пов'язані з суперечними районами, що межують із землями Ґревісів.

Рід Ґревісів? Спірні райони?

Почувши тему, яка нарешті її зацікавила, внутрішні вуха Клої навострилися.

— А, добре.

Мабуть, матеріали були справді важливими — вираз Іана, який досі підписував папери абияк, помітно змінився.

— Тут записані всі бої, що відбувалися у спірних районах?

— Жоден бій, що відбувся в районах, які межують із Ґревісами, не пропущено.

— Добре попрацював. Але, гадаю, є причина, чому маркіз приніс це особисто, а не через помічника.

— Як завжди, від вас нічого не приховаєш. Так і є. Хотів би попросити матеріали про бій, що стався три роки тому на північно-східній території.

— Три роки тому, північний схід...

Іан на мить провів рукою під підборіддям, наче щось згадуючи, а потім підвівся з місця.

— Так, вони тобі знадобляться. Певно, знаходяться у книгосховищі. Принесу.

— Дякую.

Клої простежила поглядом за Іаном, що вийшов з-за столу. Сивуватий чоловік низько вклонився йому вслід.

Іан підійшов до книжкової полиці збоку кабінету й доторкнувся до книги, що стояла десь посередині.

О!

Те, що здавалося звичайною полицею, безшумно й плавно відчинилося.

— Пане.

Саме перед тим, як Іан зайшов усередину, до нього підійшов Роман — йому щойно передали щось від іншого помічника — і швидко прошепотів щось на вухо.

— То великий герцог особисто веде розслідування...

Що? Що він взагалі каже?

Клої навострила вуха, намагаючись хоч щось розчути, але голос Романа, що навмисне шепотів, долинав лише уривками.

— ...Зрозуміло. Надати максимальну підтримку.

— Так.

На цьому розмова й закінчилась.

Іан переступив поріг і зник у темряві — і двері, замасковані під полицю, знову безшумно зачинились.

— Ва-а-ав!

Щойно він зник, Клої захлопала в долоні і звернулася до Романа:

— Як здорово! А що це за двері?

Інстинктивно відчувши, що за тими дверима зберігається щось важливе, Клої навмисне прикинулась іще безтурботнішою.

— Схоже на таємну базу! Що там усередині? Цікаво-цікаво!

— Це не зовсім таємна база, — люб'язно пояснив Роман, дивлячись на допитливу дитину з ніжністю. — Це книгосховище, куди мають доступ лише прямі нащадки роду Ліандерів. Воно також з'єднане з кабінетом великого герцога.

— Книгосховище?

— Так. Там зберігаються звіти й записи, які не можна загубити. Воно було створено після пожежі давніх часів, у якій згоріли всі тогочасні записи. Там зберігається вся важлива історія роду Ліандерів за останні сто років.

— Ва-а-ав, як цікаво...

— Леді, хочете зайти? Коли голова роду повернеться, я скажу йому, щоб...

— Сер Романе.

Клої вже збиралася радісно кивнути, як раптом змушена була зупинитись.

— Прошу вибачення, але, якщо я не помиляюся, леді ще не має права входити до тієї кімнати з записами.

Сивоволосий маркіз, що щойно передав документи Іанові, перебив Романа.

Маркіз із суворим виразом обличчя звернувся до Романа:

— І щойно сказане теж не зовсім точно. Книгосховище — це не місце для прямих нащадків роду Ліандерів. Туди може увійти лише офіційний спадкоємець, хіба не так?

— Але леді наразі є єдиною спадкоємицею Ліандерів...

— Ні.

Від твердого голосу й тону чоловіка Клої нарешті все зрозуміла.

Де вже бачила — і ось де.

— Вона ще не є офіційним спадкоємцем.

Ось хто це був.

Маркіз Конор Майерс.

Людина, що на зборах Ліандерів, куди Клої потрапила випадково, так і не посміхнулась у відповідь на її усмішку.

— Леді ще не пройшла змагання за спадкоємство.

— Змагання за спадкоємство? А що це таке?

Клої підключилась до розмови, зобразивши наївний погляд.

— Тато й маленький тато казали мені просто пишатися собою як спадкоємицею, але виходить, я ще не справжній спадкоємець?

На безтурботну відповідь маркіз Конор Майерс усміхнувся й відповів:

— На жаль, ще ні. Рід Ліандерів жодного разу за всю свою історію не визначав офіційного спадкоємця інакше ніж через змагання.

— О, ось як! Зовсім не знала!

— Сподіваюся, мої слова не образили леді. Просто я не можу порушити давню традицію...

— Та ні, все гаразд!

Клої зірвалася з місця і підійшла до маркіза Конора Майерса.

— Але мені цікаво. Якщо я одна — як же проводити змагання? Хіба такий бій можливий без суперника?

— У змаганні за спадкоємство можуть брати участь не лише прямі нащадки Ліандерів, леді.

Маркіз Конор Майерс злегка нахилився, щоб зустрітися з Клої поглядом, і вдавано привітно мовив:

— Адже сильні хижаки ховаються в різних куточках земель Ліандерів.

Хм.

Клої прямо подивилась у темно-каштанові очі маркіза й привітно всміхнулась.

— А чи траплялося колись, що голова роду виходив не з родини Ліандерів?

— Ні, такого не було.

— Тоді й цього разу так само буде. Адже я переможу!

На зухвалу відповідь очі маркіза Конора Майерса звузилися.

Його погляд повільно пробіг по дівчинці, що весело посміхалась, наче зважуючи її.

Клої перервала цей погляд, трохи нахиливши голову набік:

— Е? Чому так дивитесь?

— О, вибачте. Леді така мила — я мимоволі залюбувався.

— Аха.

Клої розуміючи кивнула й заливисто засміялась:

— Але не треба дивитися на мене тільки як на милу!

Еге-м, — вдавано кашлянувши, Клої поважно заклала руки за спину.

— Бо хоч я й така — але я найсильніший хижак!

Від цього всі помічники, що стояли в кабінеті, розтанули з виразом обличчя, ніби в них відтануло серце.

Але й цього разу тільки один маркіз Конор Майерс не всміхнувся жодним м'язом обличчя.

***

Зухвала дитина.

Перед тим як взятися за ручку дверей до вітальні, де чекали невістка й онук, маркіз Конор Майерс пригадав подію того дня й клацнув язиком.

І зарозуміла манера — казати, що звичайно ж стане спадкоємицею, і зарозуміло відмахуватись від помічників, що любилися до неї, мов від непроханих гостей.

Все це було йому не до вподоби.

Але найбільше не до вподоби було йому те, в кого перетворилася та дитина.

Кролик.

Кролик розміром із кулак — на один кусень.

Від думки про слабке-преслабке травоїдне на лоба маркіза Конора лягла глибока зморшка.