Розділ 72

Маркіз Майерс пригадав той момент, коли вперше почув цю новину від помічника.

Мабуть, я нарешті зійшов з розуму від старості.

Та, як це не безглуздо, новина виявилася правдою.

Адже оголошені результати континентального зібрання однозначно підтвердили кровну лінію й зооморфну природу Клої Ліандер.

Кролик. Кролик — спадкоємець на левових землях, що предки захищали власною кров'ю.

Від цієї безглуздої реальності маркіз Конор Майерс мимоволі скривився.

Нехай і з домішкою вовчої крові — це ще можна було якась проковтнути. Але те, що офіційним спадкоємцем визначено травоїдну тваринку, яка відступить від одного-єдиного гарчання, — це він стерпіти ніяк не міг.

Краще б вона взагалі не була кровного роду Ліандерів.

Але оголошені результати не підлягали підробці.

Як же так вийшло, що великий герцог знайшов собі таку дружину й народив таку дитину...

Подумавши, що ця земля, мабуть, приречена на занепад, маркіз Майерс взявся за ручку дверей.

— Дідусю!

Щойно двері відчинились, у його обійми вистрибнула маленька дитина з пухкими щічками.

— Дідусю, я отримав сто балів із граматики та логіки! Дивіться!

Маркіз Конор Майерс погладив по голові збудженого онука Педро і лагідно мовив:

— О? З граматики й логіки?

— Так, так! Я навіть контрольну приніс!

Конор зробив вигляд, що широко розплющив очі, й узяв контрольну онука.

— Ану-бо подивімось. Дійсно! Жодної помилки!

— Вчителі сказали, що серед однолітків у граматиці мені рівних немає!

— Оце так? А як із фехтуванням?

— Е, фехтування...

Певно, з фехтуванням такої ж оцінки не було — Педро закотив очі й промимрив щось невиразне.

— З фехтуванням теж кажуть, що непогано... але...

— Педро, хіба я не казав, що фехтування важливіше за все інше?

Миттю забувши, що хвилину тому хвалив онука, Конор з суворим обличчям повернув контрольну.

Хлопчик взяв аркуш і завагався. Конор продовжив:

— Науки теж важливі, але щоб очолити рід каракалів і землі Майерсів, бойове мистецтво понад усе. Як голова, що не може захистити себе, захищатиме рід?

— Н-наступного разу обов'язково...

— Не наступного разу. Іди зараз на плац і тренуйся.

— Свекре.

Саме коли Конор твердо збирався відправити онука на плац, Жасмін — невістка, що тихо стояла біля вікна — блідо зупинила його.

— Це дитина, яка цілий день тренувалась, бо її рівень вам не до вподоби, і щойно повернулась додому. Дайте йому відпочити.

— Якщо тренувався цілий день і все одно не досконалий — значить, і в цьому є проблема. Хіба метод тренування не хибний, Педро? Дід подивиться?

— Свекре...

— Досить!

Знову почувши зухвалий голос невістки, Конор нахмурився і повернувся до Жасмін.

— Ти що, не маєш жодних амбіцій як мати? У цієї дитини майбутнє може сягнути далеко за межі простого голови роду каракалів. Він може правити значно більшими й важливішими землями — і ти кажеш, що зараз відпочинок важливий?

— Єдине моє бажання — щоб Педро був щасливий щодня.

— Нісенітниця! Для каракала, народженого правити землями Майерсів, це не просто нісенітниця!

Конор незадоволено глянув на невістку, що казала самі лише дратівливі речі, і кивнув у бік дверей.

— Іди звідси. Не хочу більше розмовляти.

На цей наказ вийти Жасмін на мить укусила губу, а потім, понуривши плечі, мовчки вийшла.

— Дідусю, що це означає? Що я можу правити чимось більшим?

Щойно мати вийшла, онук збуджено притулився до діда.

— Щось трапилось із тим кроликом — спадкоємцем Ліандерів, про якого ви раніше розповідали?

Конор, що незадоволено дивився вслід невістці, обернувся до Педро.

— А! Може, голова роду Ліандерів вигнав того кролика геть?

— Ні, до цього не дійшло. Але...

Конор погладив онука по руді волосся й мовив:

— Можливо, незабаром усе так і станеться.

Найсильніший хижак, як же.

Кролик, що може хіба що погризти моркву своїми різцями.

Глузуючи подумки з леді, Конор задоволено дивився на онука — вилитий копій покійного сина.

Так, як не крути, а так правильно.

Той, хто гідний правити цією словетною землею.

Той, хто має піднятися ще вище.

— Педро, ходімо на плац. Треба тренуватись.

— Так!

Це має бути онук Конора Майерса — Педро Майерс.

***

Угу...

Клої слухняно сиділа, поки служниці робили їй зачіску, і скоса зиркнула вгору.

— Та кажу вам — треба ще одну стрічку ось сюди, тоді буде ще миліше!

— Але на сукні й так стільки стрічок! Навіщо ще! Їх і так вже вдосталь!

— Нічого ви не розумієте. Стрічок узагалі-то що більше, то...

Хух. Клої тихенько зітхнула, дивлячись на суперечку Лінди та Ізабель, що не мала жодних ознак закінчення.

Та що вже так важливого в тій шпильці для волосся.

Не витримавши, Клої рішуче підняла руку й заявила:

— Лінда. Ізабель. А може, я просто піду з розпущеним волоссям?

— Ні!

Служниці, що щойно сперечались між собою, обидві однаково рішуче відповіли в один голос.

— Це ж перший спільний обід у домі Ліандерів.

— Та це не обід, а просто разом поїсти...

— Все одно. Вперше за довгий час усі разом за столом.

— Саме так.

Погоджуючись із Ліндою, Ізабель швидко встромила в зачіску Клої перлинну шпильку.

— У домі Арус, може, й часто вечеряли всі разом, але в домі Ліандерів це справді рідкісна подія. Відтоді як герцогиня повернулася до Арусів, жодного разу не збирались — тобто вже сім років.

Сім років? Від слів Ізабель очі Клої округлилися.

Та не лише в неї.

Лінда, що приїхала разом із нею з дому Арусів, так само округленими очима запитала:

— Тобто протягом семи років великий герцог і голова роду жодного разу не їли разом?

— Так. Сім років тому теж, певно, саме герцогиня запропонувала пообідати разом.

— О, а хіба в левів не прийнято їсти разом у родині?

— Ні, це не так. Кажуть, що за попереднього голови роду родина часто збиралась за спільним столом...

Ізабель змовкла на півслові й знизала плечима, продовживши:

— Тому, будь ласка, коли підете на обід — передайте герцогині подяку за те, що запропонувала зібратись, леді.

Ізабель задоволено оглянула зачіску Клої — волосся зібране напівхвостом і довго спадає вниз — і додала:

— Звістка про те, що в обідній залі нарешті накривають на стіл, схвилювала всю прислугу. Найбільше метушився кухар.

Від слів Ізабель Клої чомусь ніяковіло — вона почухала щоку й мовила:

— Мама, певно, просто так сказала, не думаючи. Мовляв, прийшов новий член родини, а ніхто разом не їсть — хіба так можна, ось і кинула мимохідь...

— Людину, що може ось так, між іншим, щось сказати, — люди цього замку давно вже чекали.

Ізабель простягла руку й підвела Клої з крісла.

— Тому цілком природно висловити подяку. Так само природно — вдягнути вас у гарну сукню, леді.

— Зачекайте, Ізабель. Я ж чітко сказала — шпильку зі стрічкою, а не перлинну...

— Боже мій, вже стільки часу!

Ізабель відповіла цією дещо незграбною фразою й квапливо потягла Клої за руку.

— Ходімо, леді! Ще спізнимось на обід!

Залишивши за спиною фиркаючу Лінду, вони пішли до їдальні.

Клої йшла, тримаючи Ізабель за руку, і скоса поглянула на неї:

— Ізабель, от скажіть.

— Так, леді. Слухаю.

— Ви часом не знаєте... що таке змагання за спадкоємство?

— Аякже знаю.

Ізабель усміхнулась і пояснила:

— Це давній турнір роду Ліандерів, що визначає офіційного спадкоємця. Усі офіційні спадкоємці роду Ліандерів вийшли саме через це мисливське змагання.

— Мисливське змагання?

— Хіба ви не знали? Змагання за спадкоємство — це мисливський турнір, що відбувається в лісах на землях Ліандерів. Особливість у тому, що брати участь можуть не лише прямі нащадки роду Ліандерів, а всі діти віком до десяти років із цих земель, і...

Ізабель тепло посміхнулась, побачивши, як зосереджено слухає Клої, і продовжила:

— ...на полювання обов'язково виходити у зооморфному вигляді.