Розділ 73

У зооморфному вигляді, полювання...

Прокручуючи в голові слова Ізабель, Клої посерйознішала.

У поєдинку один на один у неї точно не було б жодних шансів. Але те, що це мисливський турнір, давало хоч якусь надію.

Щоправда, зооморфний вигляд — це окрема проблема.

— А навіщо ви питаєте? Хочете взяти участь?

На м'яке запитання Ізабель Клої поперебирала пальчиками.

— Як думаєте, Ізабель?

У кабінеті з маркізом Майерсом вона всіляко вдавала із себе неймовірно сильну.

— А я... зможу?

Але насправді Клої була не певна.

І тому є причина: зі зброї в неї — лише тупі зуби звичайного травоїдного. Кролик із занадто м'яким тільцем, щоб протистояти хижакам.

Але попри це...

...чим більше Клої думала про все це після повернення з кабінету, тим певніше відчувала: вона має взяти участь у тому турнірі.

Не просто щоб провчити зарозумілого маркіза.

І навіть не тому, що хотіла стати головою роду.

Стати офіційним спадкоємцем — лише це відчиняло двері до всього, що потрібно побачити й зробити. Лише тоді вона матиме законне право на ці кроки — і лише тоді зможе підготуватись до підступних планів тіньового володаря.

До книгосховища ще можна проникнути потайки. Але що буде потрібно наступного разу — і які ще обмеження чекатимуть на неї — невідомо.

Деякі речі не вдасться вирішити так, як із книгосховищем: отримавши дозвіл.

І найголовніше.

Тіньовий владика, особу якого вона досі не знає, — це люди настільки ретельні, що змогли впровадити підроблених шпигунів, яким беззастережно довіряли і Ліандери, і Аруси.

Можливість того, що вони спробують підібратися до офіційного спадкоємця, не можна відкидати жодним чином.

Щоб не допустити захоплення офіційного спадкоємця тіньовими силами — того, хто має широкий доступ до справ роду Ліандерів, — я сама маю стати цим спадкоємцем.

Мета Клої з того дня, як вона пригадала попереднє життя, не змінилась ані на крихту.

Захистити родину. Прожити інше життя, аніж у той раз.

Останнім часом родина, яку вона хоче захистити, ставала дедалі більшою.

Але чим важчим ставав тягар, тим твердішою й міцнішою робилась її рішучість.

Захищу.

Що б не трапилось — я житиму щасливо разом із тими, кого люблю.

Клої відігнала мить хитання і знову подивилась на Ізабель.

— Угу.

Скажіть «зможете», Ізабель.

Якщо ви так скажете — в моєму серці стане хоч трохи певніше!

Ізабель помовчала мить, ніби дражнячи її нетерплячку, а потім мовила бадьорим голосом:

— Думаю, зможете.

— П-правда?

— Так. Леді, може, й не вмієте битися, зате чудово вмієте будувати план. Колись під час хованок у домі Демосів ви мене так майстерно провели!

Ось де згадалася та брехня під час хованок у домі Демосів.

Клої напружилась — ось зараз скаже «нечесна гравчиня». Але Ізабель лагідно продовжила:

— Зможете. Я вірю в вас, леді.

— Ізабель...

— І що з того, що трохи нечесно? Головне — перемогти! До речі, нинішній голова роду теж брав участь у турнірі приблизно у вашому віці, і тоді...

Балакаючи з Ізабель про змагання за спадкоємство, Клої непомітно для себе вже стояла перед дверима їдальні.

— До зустрічі, Ізабель. Дякую.

— Та що ви. Я лише казала правду.

Попрощавшись із добросердою служницею, Клої рішуче зайшла до їдальні.

О.

Їдальня замку Ліандерів, куди вона потрапила вперше, виявилась ще розкішнішою, ніж уявлялось.

Прекрасні картини й виблискуючі люстри. Великий стіл, заставлений стравами вщерть.

Та найкращим з усього цього було...

— Заходь, Клої.

— Боже, донечко! Хто тебе так вдяг у цю чарівну сукню в клітинку! Хто такий? Веди сюди, треба нагородити!

— Справді, це заслуговує на премію. Хто? Скажи.

...її родина, що підняла метушню щойно вона з'явилась на порозі.

— Сукню вибирали всі разом. Премію ділимо порівну!

Клої радісно всміхнулась і вибрала місце поряд із Сіоном.

— Гарно виглядаєш, Сіоне

Шепнула йому. У відповідь прийшов трохи буркотливий голос.

— ...і ти. Шпилька гарна.

— Правда? Я якраз не знала — з бантом чи з перлиною, — і добре, що взяла перлину.

Хе-хе. Клої безтямно осклабилась від задоволення — і Сіон ледь чутно відповів:

— З бантом теж було б гарно.

— Що? Не чула.

— Нічого. Їж.

Нудний.

Клої на мить зиркнула на Сіона, потім відвернулась і взялась за виделку.

Чи тому, що їли всі разом? Чи тому, що кухар справді старався, як казала Ізабель?

Їжа чомусь здавалась смачнішою за звичайне.

Якщо не рахувати одного.

Гидота, баклажан...

Баклажана з його огидною текстурою.

Клої озирнулась і тихенько почала пересувати баклажан до краю тарілки.

І в цьому житті, і в попередньому — вона однаково не терпіла м'яких водянистих овочів.

Смаки — поза будь-яким духовним зростанням, незмінні.

Терпіти не можу цей мокрий хлюп, коли надкушуєш!

Насправді справа не лише в баклажані — вона майже всі овочі не любила.

У попередньому житті хоч це одне було добре.

Коли вона була Іа Йон, ніхто не стежив за її харчуванням — тож вона спокійно виросла дорослою, що взагалі не їсть овочів.

Але, на жаль, у цьому житті, де вона оточена любов'ю...

Поки мама не бачить, потихеньку...

...доводилось докладати неабияких зусиль, щоб сховати ненависні овочі

Клої — це добре, але ось це вже трохи клопітно.

Дівчинка поскаржилась подумки на ситий клопіт — турботу всієї родини — і обережно пересунула шкірку апельсина.

Є!

Щойно Клої вирішила, що успішно заховала баклажан під шкіркою апельсина...

— Клої.

З протилежного боку столу, а не зліва, де сиділа мама, поувся голос Іана.

— Щоб виросла гарною людиною, треба добре їсти овочі.

— Та не хочу бути такою вже гарною! Просто нормальною людиною стану, і годі!

— А сьогодні вранці в кабінеті ти не казала, що хочеш стати гарною людиною, яка може захистити себе?

Ой. Ось де він це виймає.

Клої насупилась і впилась поглядом у фіолетовий баклажан, що визирав з-під апельсинової шкірки.

Голос Іана знову пролунав із легкою усмішкою:

— Якщо хочеш бути схожою на мене — їж усе підряд без вибагливості. Тоді й виростеш. Щоб стати такою ж, як я.

— «Такою як ти»?

Перша, хто відреагувала на слова Іана, була Меліса.

— А чому моя дитина має рости «такою як ти»? Говори обережніше. Моя донька виросте такою, як я. «Як ти» — аж ніяк.

— Хм. Але ж треба й думку Клої почути? Цікаво, вона справді хоче вирости «такою як ти»?

— Звісно. Принаймні більше «як ти», ніж «як я» — точно ні. Я хоча б сумлінно виконую свою роботу.

— Це що, натяк, що я байдикую?!

— Слова про байдикування в мене й близько не звучали.

Ой. Атмосфера починає накалюватись.

Клої скоса зиркнула на ситуацію.

Колись вона б намагалась їх помирити будь-якою ціною.

Вдала б із себе жалюгідну й перевела б увагу на себе.

Але зараз це просто виглядало як чудова нагода непомітно позбутись баклажана.

Нагода! Нагода!

Сваріться довше, маленький тату!

Клої подумки заволала переможно й квапливо схопила виделку.

Хі-хі. Поки ніхто не бачить — викину непомітно.

Клої вирішила тихенько скинути баклажан на підлогу, але саме тоді збоку почувся тихий зітхання — і виделка блискавично метнулась до неї.

О.

За одне моргання половина запасу прихованого баклажана зникла на виделці, що прилетіла збоку.

Клої оглянулась — Сіон із незворушним обличчям їв той самий баклажан, який вона збиралась викинути.

Ого...

Клої з захопленням поглянула на Сіона і ненароком прошепотіла:

— Сіоне. Ти справді крутий...

На ці слова Сіон на мить перестав жувати і легенько торкнувся свого вуха.

— Тарілку давай.

Кахикнувши разок, Сіон простягнув руку, щоб забрати решту баклажанів із тарілки Клої.

Ось сюди! Клої квапливо піднесла тарілку, щоб йому було зручніше взяти.

Але саме в ту мить, коли вона радісно тягнулась до нього з тарілкою...

...її погляд перетнувся з поглядом Лусіана, що сидів навпроти.

У ту саму мить у голові промайнула одна думка:

Пропала.

Ситуацію помітила не лише вона.

Сіон теж завмер, так і не дотягнувшись виделкою.

Спіймана на гарячому, Клої лише покотила очима у бік Лусіана.

Тато, схоже, дивився на них увесь цей час — і на обличчі в нього був дивний вираз.

Ніби не міг повірити побаченому, ніби не зрозумів до кінця — і не знав, що тепер казати.

Клої вирішила, що це обличчя дорослого, який вагається — прикрити очі на витівку дитини чи ні. І в ту ж мить щось перемкнулось у її погляді.

Кризу — у шанс. Провину — у здібність.

Пригадавши свою корисну здібність, Клої почала поступово робити очі все більшими й більшими.

Цими благальними блискучими очима вона дивилась на Лусіана і тихо прошепотіла:

Пробачте... будь ласка... ну будь ласка, пробачте...