Розділ 74

Поглядом благаючи маму не видавати її, Клої повільно, непомітно посунула тарілку в бік Сіона.

Здається, здогадавшись про задум дівчинки, Сіон так само повільно потягнувся виделкою до тарілки.

Виделка Сіона й баклажан із апельсиновим ароматом вже майже торкнулися один одного.

Луціан видав тихий саркастичний смішок і вже відкрив рота — але саме в цю мить:

— А, та кажу ж тобі — правда! Клої й справді назвала мене своїм взірцем для наслідування!

Іан, що досі перебував на периферії уваги Клої, голосно подав голос і поглянув на неї.

— Скажи ж, Клої! Ти сьогодні прийшла до мого кабінету й сказала саме... — Іан осікся. — Клої, що ти робиш?

Хін. Ще трохи — і вдалося б. Чому саме зараз.

Операція з приховування баклажана провалилась. Клої, долаючи небажання, примусила себе обернутись.

— Клої...?

І зустрілась поглядом з мамою — зіниці тієї розширились.

— Ік, — мимоволі вирвалося у Клої. Страх від зустрічі з татом не йшов із нею в жодне порівняння.

Я... я не можу так померти.

Хоч і розгубившись, Клої все ж вдалась до виправдань.

— Ні, мамо, — ік, — я зовсім не те мала на увазі, — ік.

— Донечко, ти перекладала небажані овочі на друга...?

— Я сам запропонував з’їсти, — вставив Сіон.

— Та... так! Це Сіон першим...!

— Клої.

Золоті очі мами перетворилися на погляд хижачки перед стрибком.

— Що, я казала, мама найбільше не любить?

— Ви... вибач, мамо.

Клої, з досвіду знаючи, що буде далі, миттєво поджала свого коротенького хвоста.

— Мені просто так дуже-дуже не хотілося це їсти. А Сіон сказав, що з’їсть сам — я й не втримала. Думала: поки всі дивляться в інший бік — саме час. Це було неправильно. Більше ніколи, ніколи так не зроблю!

— ...Клої.

Між очима й бровами Меліси знову пролягла відстань.

— Ти вирішила, що коли ми з Іаном сваримося... це найкращий момент...?

О лишенько, цього не треба було казати.

Клої відвернулась і подумки відчитала себе за ту саму помилку, яку міг би допустити дядько.

Язик без кісток, та й годі!

Проте вже за мить Клої згадала про свій особливий хист — і очі її засяяли по-іншому.

Давай, жалісливий погляд, виходь!

Дівчинка дивилась на маму знизу вгору, якомога більше округливши очі.

— Мамо, але я й справді... баклажани просто неможливо їсти...

— Ні.

Але мама була фінальним босом, особливо стійким до жалісливого погляду.

— Ми домовилися: за кожний прийом їжі — хоч один овоч. А сьогодні ти ще й намагалась перекласти його на друга, тож доведеться з’їсти вдвічі більше.

— Т-тоді краще вже томат! Га?

Зрозумівши, що хист не спрацьовує, Клої в паніці вчепилась у маму.

— Не хочу баклажан! Баклажани схожі на диявольські... екскременти!

— Якщо так думаєш — то й бачиш так. Клої.

Несподівано втрутився Іан.

Хмурячись, він із зухвалим виглядом одним махом проковтнув шматок баклажана й вимовив, пережовуючи:

— Твій взірець для наслідування — маленький дядько — ще змалку їв баклажани за обидві щоки. Хочеш бути, як він, — навчись їсти баклажани!

Сволота. Клої сердито зиркнула на Іана, який не просто не допоміг, а ще й заважає.

Та й взірець, та й взірець!

— Та й взірець, та й взірець.

На мить Клої зляклась, що ненароком вимовила думки вголос.

— Що ж, хіба тільки якщо моя донька серйозно хвора — вона могла б назвати тебе взірцем для наслідування.

Але це слова, які вийшли низьким і густим голосом — аж ніяк не її власним.

Клої перевела погляд на Луціана, який дивився на молодшого брата з безнадійним виразом обличчя.

— Судячи з того, що я чув, ти залякав дитину й змусив її так говорити. Що взагалі відбувається з тобою від самого обіду? Ще й помічника послав чутки розпускати. Тобі так нічим зайнятися? Може, знайдемо заняття?

— Залякав? Чутки? Га, і тому ти вдень не прийшов? Кажу ж — це правда! Сама Клої так сказала!

Від збудженого вигуку Іана всі погляди в їдальні звернулись до Клої — носія правильної відповіді.

— Клої, можеш говорити чесно. Не треба вигадувати, начебто думаєш про нього. Погані люди мусять отримувати покарання.

— Меліса має рацію. Клої, вчасно виправлена звичка — запорука того, що така дурниця більше не повториться. Говори відверто.

Мама й тато, схоже, були заздалегідь певні, що відповідь виявиться заперечною. Клої почухала щоку.

Гм. Мабуть... зараз саме час сказати, правда?

Прийнявши рішення, Клої глибоко вдихнула, склала руки й спокійно заговорила:

— Ні. Я правду кажу — я й справді назвала голову роду своїм взірцем для наслідування.

— Що?

Одночасний вигук здивування — і вже за мить:

— Клої, тобі погано?

Меліса з тривожним обличчям приклала долоню до чола доньки.

— Якби тобі було зле — могла б сказати.

— Що ж лікар робив, якщо не помітив, що дитина хворіє? Негайно покличте Кессі...

— Та вона ж сама каже — правда!

Не витримавши, Іан схопився й вигукнув:

— Не хворіє вона, справді так і є! Вона щойно ще раз підтвердила! Кажу ж — Клої сама прийшла до мого кабінету й сказала саме так!

— Так, це правда.

Клої м'яко відвела наполегливу маминому руку від чола й іще раз підтвердила:

— Я й справді так сказала. Мене не залякували — і солодощами не підкуповували.

— Ось! Правда!

Лише тепер Іан із тріумфуючим виглядом виголосив своє. Луціан, Меліса і Сіон всі троє дивились на нього з приголомшеним виразом обличчя.

Га? А Сіон — чому?

Клої з легким подивом скосила погляд на Сіона — і саме тоді пролунало:

— Яка причина?

— Так, Клої. Чому? Чому саме Іан — твій взірець?

На нетерпляче запитання двох дорослих і Іан поглянув на Клої з виразом, де цікавість поєднувалась із передчуттям.

Від знову зосереджених на ній поглядів Клої злегка напружилась і відкрила рота.

— Це тому, що...

Клої ковтнула. І виголосила слова, які готувала цілий день:

— Я хочу стати головою роду Ліандерів.

— ...

Щойно вона договорила, в їдальні запанувала тиша.

Я й не очікувала хорошої реакції, але не настільки ж крижаної.

Від різкої зміни атмосфери в обідній залі Клої мимоволі стулила плечі.

Але минула лише мить.

— Я хочу стати головою роду. Тому, щоб отримати офіційний статус спадкоємиці — збираюся взяти участь у турнірі за право спадкування.

Клої чітко й безтремтно виклала свою позицію.

Насправді первісна мета Клої полягала не в тому, щоб стати головою роду, а лише в тому, щоб здобути статус офіційної спадкоємиці.

Але.

Сказати «голова не потрібна, достатньо стати офіційною спадкоємицею» — це занадто підозріло звучить.

Оскільки шлях до статусу офіційної спадкоємиці все одно лежить через посаду голови роду, потрібно було продемонструвати рішучість іти до кінцевої мети.

Клої рішуче обвела поглядом усіх за столом і продовжила:

— Після нещодавнього суду я багато думала.

— ...

— Більше не хочу безпорадно дозволяти, щоб зі мною таке робили. Хочу набратись сили, щоб могти боротися зі злими людьми й перемагати.

Ці слова йшли від щирого серця.

Клої справді мала намір зробити все можливе, щоб захистити тих, кого любила.

— Тому я хочу мати владу. Хочу стати головою роду.

Якщо один зі шляхів до цього — стати головою роду, то й це.

— Тому... прошу відкрити турнір за право спадкування.

Це теж вона була готова пройти до кінця.

Дівчинка напружено чекала на реакцію присутніх.

Але ще до того, як Клої встигла як слід відновити дихання:

— Ні.

З протилежного боку столу пролунала тверда відмова.

Луціан дивився на Клої з суворим, закам'янілим обличчям і продовжував:

— Для участі в турнірі за право спадкування ти ще надто мала. Полювання надзвичайно небезпечне, і до того ж...

— ...

— У тебе ж іще не було жодного досвіду.

— Правда. Клої, тобі лише сім років. Дядько теж, мабуть, почне заперечувати й відмовляти...

— Але, за тим, що я чула, нинішній голова роду брав участь у турнірі за право спадкування у шість років.

Попри відмову мами й тата, Клої дивилась прямо на Іана і відповідала:

— І того року переможцем став восьмирічний прямий нащадок роду Ліандерів.

Клої наперед знала, що всі дорослі будуть проти.

Тому ще дорогою вона попросила Ізабель зібрати для неї інформацію про турнір за право спадкування.

Потрібні відомості — ті, що могли б стати підставою для її участі.

Аргументів достатньо.

Готова до відсічі, Клої впевнено заблищала очима.

Спосіб, як вийти на полювання й здолати хижаків, — я теж вже придумала!