Розділ 75

Клої спокійно обвела поглядом родину і пригадала те, що розповідала їй Ізабель про попередній турнір за право спадкування.

— Яку велику бородавчасту свиню привіз великий герцог! Усі перешіптувалися: невже справді вісім років? Кажуть, кількох дужих чоловіків знадобилося, щоб перенести здобич!

Ту бородавчасту свиню, яку нібито завалив тато, заздалегідь не випускали як мисливську дичину.

Звіра, що стояв на межі мисливських угідь, він спровокував і заманив усередину арени.

Щоб упіймати його, Луціан ховався на верхівці високого дерева, а потім стрімголов кинувся вниз і вразив звіра в уразливе місце.

Судді на короткий час розійшлись у думках: визнавати чи ні бородавчасту свиню, яка не була заявленою мисливською дичиною. Але:

— Хто міг би не присудити перемогу учасникові, який приніс такого велетня? Голова роду теж приніс великого вужа — але той не мав отрути, тож бородавчастій свині не зрівнятися не могло.

Незабаром переможцем одностайно було оголошено тата.

Ну тож, з моїм планом теж нічого хибного немає.

Клої спокійно блиснула очима, уявивши себе з кубком переможця в руках.

— Якщо такі маленькі діти вже можуть брати в цьому участь — то я теж зможу, хіба ні? Завалити вепра, як тато, може й складно, але впіймати заздалегідь випущену дичину — це ж цілком реально!

Натякнувши, що їй відоме чимало, Клої підняла погляд на маленького дядька, немовби просячи підтримки.

— Та навіть наймолодшому учасникові того разу було всього п’ять років, чула!

— …Правда.

Здавшись під тим поглядом, Іан тихо зітхнув і мовив:

— Якщо вже вмієш перетворюватися — отримуєш право на участь. Тож, сім років — це не такий вже й малий вік для турніру. Але.

Проте й Іан, щойно говорив нібито на боці Клої, додав зі стиснутим обличчям:

— Як Луціан і сказав, полювання вкрай небезпечне. Клої.

— Кажуть, захисний магічний камінь обов’язковий до носіння. Якщо потрапиш у небезпеку — у будь-яку мить можеш повернутися на базу!

Але й до цього очікуваного заперечення Клої підготувалась завчасно.

— І це змагання для дітей, тому справді небезпечних хижаків заздалегідь усіх відганяють. Так що в тому лісі в найгіршому разі буде якийсь олень чи козуля, або ще...

Клої говорила жваво, але перед останньою твариною ненадовго закусила губу й завагалась.

— …Кролик.

Але вже наступної миті, наче й не було жодного суму, дівчинка бадьоро продовжила:

— Кролика ловити не буду. Натомість зловлю птаха!

— Клої, та яким чином ти збираєшся його зловити.

Врешті-решт, Меліса, якій набридло спостерігати, як дитина відбиває кожне заперечення, поклала свою руку на руку Клої й мовила:

— Як і казав Луціан — у тебе ж немає жодного досвіду полювання.

— Та серед учасників мало хто матиме такий досвід. До того ж один мисливський інструмент дозволено взяти з собою. Два і більше — вже порушення правил.

— Але, Клої…

Меліса ніяк не наважувалась вимовити слова, перебираючи їх у роті, мов шукаючи потрібне.

Здогадавшись, що хоче сказати мама, Клої спокійно виголосила це замість неї:

— Я знаю. Ти хочеш сказати — куди вже кролику щось ловити, правда?

— Клої, мама ніколи так не ду…!

— Але ж воно справедливо: те, що я кролик, — це і є причина заперечувати. Якби я була левицею чи вовчицею — так би не відмовляли, правда?

Луціан, Іан і Меліса — всі троє замовкли, ніби слова зупинились десь у горлі.

Клої зрозуміла, що вцілила в саму точку — що вимовила те, чого жоден із трьох так і не наважився сказати вголос. І гірко посміхнулась.

Але навіть із таким виразом обличчя дівчинка говорила спокійніше за будь-кого.

— Я все одно хочу піти.

— Клої…

— Я народилася кролем. І все подальше своє життя буду кроликом.

Клої обхопила маминий долоню, що лежала на її руці, і спокійно зазирнула в стривожені очі матері.

— Але не можна ж усе життя тільки тікати. Не можна рости під чиїмось захистом.

— Ні.

Клої обернулась на голос Луціана, що пролунав навпроти.

— Я можу захищати тебе все твоє життя.

Він дивився на маленьку доньку з обличчям, що не хитнулось ані на мить, і твердо проголосив:

— Саме з такими намірами я тебе забрав. Саме з такою рішучістю виховую. Немає жодної потреби обирати важкий шлях.

Клої довго дивилася на нього — на це тверде, як скеля, обличчя.

Тепер вона знає. Ці слова — щира правда, без жодної краплі неправди.

Ця людина й справді забрала її з наміром відповідати за неї все її життя.

І все ж Клої м’яко всміхнулась і похитала головою.

— Я не хочу так.

Та турбота була по-справжньому дорогою їй.

Та безмежна любов, яка, на відміну від минулого життя, приймала її без жодних умов, справляла їй велику радість.

— Я хочу рости. Хочу рости швидко й міцно.

— …

— Хочу стати дивовижним дорослим. Не хочу все життя залишатися дитиною, що так і не виросла.

Саме тому, що та любов була їй такою дорогою, Клої вирішила: вона не зростатиме лише в межах їхнього захисного кола.

— Для цього мені потрібне власне випробування. Потрібне прагнення, яке допоможе мені дізнатися свої межі й зрости. Тому дозвольте мені взяти участь у турнірі за право спадкування.

Бо вона хотіла захищати цих людей, які її люблять.

— А раптом я повернуся з перемогою? Кажуть, полювання — це битва стратегій. Хто знає — може, я й виграю!

Бо хотіла й надалі любити і бути коханою.

— Дозвольте мені піти. Ну будь ласка. Усі інші родини ж теж у такому самому приблизно віці визначають спадкоємця схожим чином!

Слова дівчинки звучали майже як прохання-примха — проте за змістом були переконливішими за будь-чиї аргументи. Охоронці змовкли й не наважились заперечувати.

Важча, ніж раніше, тиша огорнула їдальню.

Усі, хто сидів за столом, мовчали, занурені у власні думки й роздуми.

Минув неабиякий час.

— Цю розмову… відкладемо на потім.

Луціан першим поклав прибори й підвівся з місця.

— Але…

— Потім. Потім поговоримо.

Клої хотіла зупинити тата, що виходив немов навтьоки, але, побачивши його бліде обличчя, опустила руку.

Клац. Почувся звук зачинених дверей.

Клої опустила погляд — і побачила на тарілці баклажан, який вона щойно заховала під апельсиновою шкіркою.

Цей огидний, диявольський…

Уся злість Клої скерувалась на баклажан.

Не хочу цього їсти. Насправді не хочу.

Але якщо, з’ївши це, я зможу довести свою рішучість…

І якщо це переконає родину…

Клої мовчки визирала на огидний баклажан — а потім підняла не виделку, а ложку.

І—

— О!

На очах у мами, маленького дядька й Сіона вчерпала повну ложку баклажана й одним ковтком проковтнула.

— Кл— Клої! Ти й апельсинову шкірку з’їла! Виплюнь!

Жуючи — і роблячи вигляд, що не чує маминих заперечень, — дівчинка моргнула, і на її очах виступили сльози.

Але вона все-таки ковтнула. Прожувала й проковтнула.

— Кл— Клої…

Баклажан, що його Клої в цьому житті вперше поклала до рота власноруч,

Хінь, несмачний.

Справді мав смак диявольського.

***

Щоб знайти відлюдне місце для тренувань, Сіону довелося йти досить довго.

На мить він подумав, що краще було просто піти до тренувального залу — але.

Ні, не варто.

Сіон різко похитав головою.

Пригадав той день, коли він пішов до залу, нічого не думаючи, — і зустрів там безліч уваги та запитань.

— О, з якого ж віку ви взялися за меч?

— Ой! Ви вже тренуєтесь зі справжнім мечем?

— У роді Демос меч починають опановувати з…

Де тільки набираються такі балакучі лицарі в цьому маєтку.

Сіон згадав той день, коли довелося вислуховувати всілякі коментарі, й знову передернувся.

Краще пройти трохи довше пішки, ніж пережити це знову.

Так, певно це — правильніше.

Бо якщо він щодня приходитиме до залу, вони знову почнуть зі своїм: «не треба так старатися», — і ставитимуться до нього, мов до дитини, якій усе це ні до чого.

Навіщо, в Ліандерів чимало таких, хто в роді Демос за день-два загубився б у хвіст.

Ідучи вздовж зовнішньої стіни замку, Сіон мимоволі порівнював це місце з тим, де народився й виріс.

Той світ уподібньсь до цього, але цього місця він відчував як розкіш, навіть нуднуватий.

Місце, де не треба щодня жити в запеклому напруженні, щоб тебе не визнали непотрібним й не відрубали руки-ноги, занурюючи у воду.

Місце, де не треба щодня відчайно бороться, доводячи свою цінність, підтверджуючи своє право їсти й спати.

Занадто — занадто спокійне.

Але наступної миті Сіон швидко виправив свою думку. Бо норма — тут, а абнормальне — те, звідки він жив.

Правильне — це тут. И саме він жив неправильно.

І понад усе. Тут теж була людина, що жила напружено.