Розділ 76

Сіон брів безлюдними денними коридорами замку і думав про минулу ніч.

— Я хочу рости. Хочу ставати дорослішою.

— ...

— Тому я хочу стати справжньою дорослою. Я не хочу жити так, щоб мене весь час захищали як маленьку дитину.

Поки Клої це говорила, одна її рука була стиснута до білизни.

Очі, якими вона дивилась на дорослих — що знов і знов заперечували їй і наводили причини відмовляти, — час від часу ледь помітно тремтіли.

Але попри все.

— Для цього мені теж потрібні виклики. Потрібні випробування, завдяки яким я зрозумію свої межі й виросту. Тому дозвольте мені виступити на турнірі з визначення спадкоємця.

Вона все одно донесла свою думку — до кінця.

Відновивши в пам'яті обличчя, на якому водночас уживались слабкість і сила, Сіон мимоволі подумав про власне минуле.

Клої казала: в інших родах теж визначають офіційного спадкоємця змалку — через подібні турніри.

Дівчинка мала рацію.

Де Демос так само ще в ранньому дитинстві відбирали дитину через таку конкуренцію.

Але. Але тільки метод — мав бути зовсім не таким, яким його уявляла Клої Арус.

Як і казала Клої, він справді був законним спадкоємцем, відібраним на турнірі.

Але не через жорстоку конкуренцію, як та, на яку зважується вона.

Його вибрали.

Як особину з найвищою генетичною перевагою.

Як піддослідний зразок, наділений приголомшливою природженою якістю.

Як річ, вартісну для інвестиції — якщо підрахувати: до неї варто вливати чужу життєву силу.

Той процес був прозорим і справедливим — але відбувся незалежно від його власних зусиль.

Бо це були лише вроджені якості — і нічого більше.

Якби там хоч трохи мала значення воля — він би першим вилетів із змагання.

Адже до приходу сюди хлопчик жодного разу не відчував пристрасного бажання вижити і побачити власне майбутнє.

Але...

У пам'яті Сіона чітко закарбувались очі Клої.

Очі, що палали прагненням жити.

Очі, що сяяли бажанням іти вперед, — наче ліс, охоплений полум'ям.

Пригадавши ці зелені очі, повні такої жаги до життя, Сіон непомітно для себе сповільнив крок.

Вона інша.

Та дівчинка, що казала: хочу стати дорослою. Що казала: хочу рости.

Та, що навіть залишаючись слабким кроликом — саме таким кроликом — хотіла кинути виклик.

Якби в Демос була Клої Арус...

Першим відсіяли б, напевне, мене.

Відчувши нутром, що ніколи не зміг би перемогти Клої Арус, Сіон прискорив ходу.

Не час роздумувати. Якщо хочеш стояти поруч із сильним — потрібно бодай підтягтись до її рівня.

Лише тоді вона не дивитиметься на нього як на жалюгідника.

Якщо воля слабка — хай хоч меч буде міцним. Скільки ще можна підтримувати знайомство, лише поїдаючи замість неї комах.

Ось і підходяще місце.

Знайшовши відповідний куточок, Сіон поспішив почати тренування — але саме тоді почув голос.

— Ей. Хто це тут вправляється, мов пацюк по кутках?

З галявини по той бік величезного дзельквового дерева долинула насмішка — зі зрозумілим наміром зачепити.

Голос, схоже, знайомий.

Сіон опустив меч, яким уже збирався замахнутись, і повернув голову у бік звуку.

За густим чагарником двоє чоловіків стояли один навпроти одного — вороже.

Сіон одразу впізнав того, хто ігнорував задираку: то був той самий лицар Арус, нестерпно балакучий, що колись привів його до цього замку.

Брукс Лоуелл — здається, так.

Згадавши ім'я лицаря, Сіон поглянув на іншого чоловіка — що стояв до нього напівбоком.

— Дивно: маючи нормальний тренувальний зал, вибрати саме це місце. Є причина ховати своє тренування?

Голос видався знайомим — і справді.

Той, хто чіплявся до Брукса Лоуелла, теж був знайомий Сіону.

Командир лицарського ордену Ліандерів, що цього дня їхав у тій самій каретті. Артур Гаррісон.

Схоже, лицарі різних родів влаштовують між собою перестрілку поглядами.

Не бажаючи заплутатись у чужих справах, Сіон швидко прибрав меч і вже збирався шукати інше місце.

— Що хочеш сказати? Кажи. І без зайвих причіпок.

— Спаруймося.

Якби не ця фраза — пряма, як стріла — він пішов би.

Сіон, що вже наполовину розвернувся, знову повернув голову — на слово «спаруймося», кинуте Артуром Гаррісоном.

— Якщо я переможу — зал у твоєму розпорядженні. Але якщо програєш — забирайся звідси кудись іще.

Він терпіти не міг потрапляти в бійки — але дивитися на бійку було зовсім іншою справою.

Командир лицарів Ліандерів проти командира лицарів Арус.

Арус і Ліандер по-різному поводились із мечем — але в одному збігались: обидва роди вирізнялись чудовими бойовими здібностями.

Схоже, вони застосовують способи атаки, яких я досі не бачив.

Мляво зацікавившись, Сіон тихо чекав рішення Брукса Лоуелла, що мовчки дивився на Артура Гаррісона.

— Злякався — відмовляйся, якщо хо-...

— Ходімо.

Брукс прийняв виклик і перший повернувся спиною. Артур пішов слідом.

Сіон трохи помірявся з собою і пристав до них — за відстанню.

Непомітно крастися за здобиччю — природжена здатність зміїного роду.

Брукс Лоуелл і Артур Гаррісон навіть не здогадувались, що хтось іде за ними, — і рушили до тренувального залу.

* * *

— Не можна!

У кристальній кулі для зв'язку завбільшки з дорослий кулак Блейк оголосив свій вердикт — із непохитним виразом обличчя.

— Поки дядько не піде в землю — жодним чином не можна!

— А, ну чому-у-у!

— Як — чому! Небезпечно ж, Клої!

— Кажу тобі — зовсім не небезпечно!

Клої дивилась на дядька в кристальній кулі на столі й терпляче пояснювала:

— Захисний маґічний камінь дають, небезпечних тварин немає, одне мисливське знаряддя дозволяють взяти з собою — кажуть же! Це справді-справді безпечні змагання!

— Все одно не можна! Дядько не може дивитись, як ти отримаєш травму!

Клої скосила очі на Блейка — що склав руки й рішуче відмовляв — і безсило опустила плечі.

— Ну і несправедливо ж......

Я думала: навіть якщо всі захисники будуть проти — дядько стане на мій бік. Лише дядько.

Дядько, що мовчки заплющував очі, коли я таємно від мами засинала, не вичистивши зубів, — саме він підтримає мене, думала я.

Ну що ж, нічого не залишається.

Клої тихенько зітхнула і витягла останню зброю.

Вона зовсім не хотіла використовувати цю здатність саме проти дядька... але...

Фух, дядько сам на себе накликав, так?

Клої пробурмотіла про себе і з гучним гупом опустила обличчя на стіл.

— Клої, чоло розіб'єш!

— Нехай розіб'ю. Хай болить скільки завгодно — усе одно не так боляче, як серце Клої.

— Дитинко, ну не треба так...

— Чому ти думаєш, що я приходжу пошкодженою, дядьку?

— Та, та...

— Бо я кролик, так?

Клої бурмотіла, сховавши обличчя в руки, складені на столі.

— Бо я кролик, бо в мене як зброя хіба що удар задніми лапами — бо я травоїдна — тому, так?

— ...

— Дядьку, тобі соромно, що я кролик?

— Та хіба таке можливо, Клої!

Ой, злякалась!

Блейк закричав із гучністю, здатною розтрощити кристальну кулю, — і Клої мимоволі мало не підняла голову.

Чого голос такий гучний. Ще розіб'є кулю!

Дитина ледве заспокоїла перелякане серце — і почула рішучий голос.

— Клянусь честю вовка. Дядько жодного разу не соромився тебе.

— ...

— Ти завжди була гордою кров'ю роду Арус і моєю племінницею. Так було з моменту твого народження — і так буде до моєї смерті. Якщо є хтось, хто тебе принижує — весь рід Арус не залишить це просто так.

...Зворушливо, дядьку.

З іншої причини, ніж раніше, Клої ледве стрималась — і не підняла голову, і не поцілувала кристальну кулю.

Та дитина — міцно притисла до серця бажання це зробити і пробурмотіла тихим голосом:

— Але зараз дядько мене й принижує.

— Що ти маєш на увазі, Клої.

— Дядько не пускає мене — бо боїться, що я дістану травму, що виявиться, яка я слабка тварина, і мене принижуватимуть.

— ...

— Я все знаю. Ти не пускаєш мене — бо боїшся, що хижаки-котячі зневажатимуть мене? Що я отримаю рану?

— ...Клої, це не так...

— Дядьку, але я все одно хочу піти.

Саме час.

Відчувши, що голос дядька притих, Клої повільно підняла голову і подивилась на Блейка.