Розділ 77

Блейк не зміг відповісти — і лише дивився крізь кристальну кулю.

Обличчя дядька, відбите в округлій сфері, виглядало таким засмученим, таким-таким болісним, що Клої мало не відмовилась утілювати свій план.

Але.

— Я не хочу все життя ховатись лише через те, що я кролик. Я вже і в землях Арус весь час ховалась.

Клої нагадала собі, що в кінці цього плану — добробут коханої родини, і старанно підбирала слова:

— Ховалась постійно — бо боялись, що рід Ліандер мене вкраде, що там мене заберуть. Тому весь час тримали мене лише в замку. Але тут. У цьому замку — я вже не хочу так. Більше не хочу ховатись.

— Клої...

— Подумай, дядьку. Ось що гірше: «А, цей спадкоємець — кролик, тому навіть не вийшов на турнір» — чи «О, кролик — а все одно вийшов»? З цих двох — яке ставлення гірше?

— ...

— Я скільки не думаю — перше, здається, куди паскудніше.

Сказавши це, Клої знову сховала обличчя в руки на столі.

Слова були сказані заради дядька — і все ж те засмучене обличчя раз у раз поставало перед очима, і Клої довелось чимало часу приборкувати серце.

Поки дитина мовчки робила глибокий вдих — Блейк тихо дивився на маківку голови, що вгойдувалась, і в його очах поволі осідала темрява.

Моя кохана племінниця.

Наша Клої, яку хоч в оці носи — не болітиме.

Ця рішучість — вийти і битись до кінця, навіть знаючи напевне, що дістанеш травму, що напевне не переможеш...

'У моєї племінниці теж тече кров вовка. Безсумнівно.'

Дівчинка мала рацію.

Воїном не стане той, хто боїться ран.

Прийнявши рішення, Блейк грюкнув долонею по столу, де стояла кристальна куля, і вигукнув:

— Гаразд. Клої!

Брязь — крізь кулю, що похитнулась, було видно, як Клої від несподіванки різко підхопилась.

Блейк дивився на неї з теплою усмішкою і дав своє войовниче дозволення:

— Іди і бийся, моя племінниця!

— П-правда?

— Авжеж! Хіба ти бачила, щоб дядько говорив різне двічі!

— Та постійно бачила...

— Цього разу — ні! Меліса ж казала — проти? Дядько сам візьметься її переконати!

— П-правда справжня?

— Авжеж! Чекай, Клої! Повернусь із звісткою про перемогу!

Ха-ха-ха! Гучний радісний сміх розлунявся по спальні Клої.

— Кя-ха-ха-ха! Дядько найкращий! Найкращий у всьому світі!

І злився з ним — солодкуватий підлабузницький реготик Клої.

Але за тридцять хвилин.

— Пробач мені, Клої.

«Сам візьметься переконати» — де там.

«Двічі не говорю» — де там.

— Суперниця виявилась занадто сильною...

Дядько, якого, схоже, мамою добре проробили на словах, повідомив Клої зблідлим обличчям:

— Твоя мама намагалась перестрибнути крізь кристальну кулю й побити мене. Правда-правда, Клої. Правда дістала меч прямо перед кулею!

Оце так. Я так і знала!

Клої лаючи себе за даремні надії, зсунулась з ліжка і помчала до узголів'я.

— Ненавиджу дядька! Дратує!

Звичайно, вона не забула по дорозі осипати прокляттями дядька, який її розчарував.

— Усім іншим покажу свій кролячий вигляд — а дядькові ніколи-ніколи не покажу!

— Та, та це що ще за слова! Клої!

Блейк верещав навздогін, але Клої вже сховалась під ковдру.

— Клої, це ж несправедливо! Якою силою волі дядько взагалі тримається в цьому жорстокому світі! Ще один шанс, лише один! Цього разу справді!

Поки Блейк гарячково благав у порожню кристальну кулю, пролунало: тук-тук — хтось постукав у двері, і одразу після цього — тихий голос:

— Клої, це мама. Можна увійти?

Ой. Блейк миттєво впізнав голос молодшої сестри і квапливо вимкнув кристальну кулю.

— Зв'яжусь пізніше, Клої!

Пшик — куля погасла, і Меліса, на мить заколивавшись, відчинила двері й увійшла.

— Клої, спиш?

Меліса підійшла ближче до ліжка, з якого здіймався округлий горбик ковдри, і спитала:

— Іще не час для денного сну... Вже заснула?

Звичайно, Меліса знала.

Що донька зараз не спить. Що просто ображена й демонструє протест.

— Що ж робити. Прийшла поговорити про важливі речі...

Вдаючи незнайку, Меліса почала говорити навмисно — і, як і слід було чекати, ковдра заворушилась.

— Хмм. Справді важлива розмова. Клої дуже зраділа б, якби почула...

Від цих слів горбик ковдри захитався дедалі дужче.

Ось воно.

Помітивши, що рибка підпливла до наживки, Меліса видала штучний зітхання — хуф — і трохи відступила, вдаючи, що іде.

— Про турнір з визначення спадкоємця, але що вдієш. Клої спить — поговоримо пізніше...

— Що, що таке?

Рибка вкусила наживку.

— Я. Я ж сплю — скажи тільки те і йди, мамо...

Останні краплі гордості — тільки тремтячий голос видала, але так і не показалась із ковдрового схованку.

Меліса, всупереч собі, усміхнулась від такої милої поведінки і сказала доньці те, від чого та справді зрадіє:

— Клої, ти так хочеш виступити на турнірі з визначення спадкоємця?

— А? Так, так! Дуже-дуже хочу!

— Впевнена, що не поранишся?

Почувши це питання — наче щось зрозумівши, — донька висунула зрум'янене обличчя з-під білої ковдри.

— Впевнена! Що не поранюсь — справді впевнена!

— Впевнена, що весь час носитимеш захисний маґічний камінь?

— Стовідсотково!

— Тоді... є плани зменшити перебірливість у їжі?

Від цього питання дитина трохи завагалась — на мить поворушила губами, — а потім рішуче кивнула головою:

— Крім кабачків — є!

Відповідь звучала так, наче Клої вважала, що погодилась на великий компроміс. Меліса засміялась і підійшла до ліжка.

Ух. Вмостившись на м'якому ліжку, Меліса обхопила дитину разом із ковдрою й посадила на коліна — і тепла вага заповнила обійми до країв.

Меліса зустрілась поглядом із зеленими очима, що аж світились від передчуття, і ніжно мовила:

— Гаразд, тоді добре. Виступати на турнірі з визначення спадкоємця — мама дозволяє.

Хик. Від цих слів маленький рот дитини розкрився у формі пончика.

— П-правда справжня?

Від такої миленької реакції Меліса, не помітивши сама, хихикнула — по-дурному.

— Авжеж, правда!

Вона притиснулась чолом до чола доньки — і прямо перед носом виявились збуджені очиці.

Клої від переповнення радості плескала в долоні сама собі, а потім знову притулилась до Меліси якомога ближче.

— Ч-чому передумала? Через дядька? Дядько добре переконав?

— Хм...

Меліса, поправляючи дитину в обіймах, подумала — чому ж їй самій захотілось дозволити.

Не те щоб Меліса відмовила доньці й відтоді почувалась добре.

Наша донька так не любить кабачки. А тут одним духом з'їла — настільки хоче виступити.

Але коли думала про безпеку дитини й тривожне майбутнє — слово «дозволяю» ніяк не виходило, і вона все вагалась — саме тоді кристальна куля, якою старший брат нарешті навчився користуватись, ожила.

— Клої, виявляється, сама все розуміє. Чому ми не хочемо відпускати її на турнір.

Обличчя брата крізь кристальну кулю було похмуре й темне.

— І попри це — каже, що хоче виступити. Що здатись без бою через те, що вона кролик, — гірше. Що навіть кролику, який вийшов і програв у бою, — більше честі.

— ...

— І ти, і я — змалку багато падали й набивали ґуль. Позбавляти Клої такого досвіду — не по-правильному, думаю.

— Але, братику...

— Знаю. Ми — вовки, а Клої — кролик, так? Та сама рана для Клої може виявитись смертельною, так?

До Меліси, що вкусила губу, Блейк сказав гірко:

— Але ці слова — ті, від яких Клої найбільше боліло б... Ти... це усвідомлюєш?

Ці слова влучили в саме серце.

Бо «ти не можеш, тому що ти кролик» — це саме те, що Меліса ніколи не хотіла говорити своїй доньці.

А тут зрозуміла: насправді вона, мама, саме це їй і казала — нічим не відрізняючись від тих слів.

— До речі. Меліса. Ти знову не зближуєшся з тим левом? Ворогувати зайве — але й очима не стрілятись?

Брат говорив гарні речі — але під кінець додав зайве й сам на себе накликав.

— Що, що! Хіба я сказав щось неправильне? Ти змалку надто западала на вродливих...

— Меч, меч клади, Меліса! Клади!

Наприкінці брат злякавсь її — розлюченої, що мало не розбила кристальну кулю, — і дременув куди очі бачать.

Але все ж — чи саме ті слова змусили її передумати?

Меліса без вагань кивнула і зустрілась поглядом із донькою.

— Так, дядько переконав.