Розділ 78

— Ваааа!

Нарешті відчувши все по-справжньому, Клої вирвалась із обіймів і помчала до столу.

— Хочу знову зв'язатись із дядьком! Зв'яжусь і скажу, що кролячий вигляд покажу йому першому!

Меліса з теплою усмішкою дивилась на Клої, що вхопила кристальну кулю з розчервонілим від збудження обличчям, і мовила:

— Але, Клої. Ти ж розумієш, що повного дозволу ще немає?

— А?

— Я й дядько дозволили, але ще є ті, хто проти.

Лише тут думка, здається, дійшла до кінця — і обличчя Клої, що стояла біля столу, потемніло.

Але допомогти переконати Луціана й Іана я не можу.

Меліса встала й спокійно сказала:

— Іди й отримай дозвіл від інших.

На доньку, що дивилась на неї з виразом «та ну, невже не допоможеш», Меліса відповіла м'яким, але твердим голосом:

— Ти ж дитина, що збирається виступити на турнірі з визначення спадкоємця — невже це не під силу?

* * *

Сіон сидів на кам'яній огорожі біля виходу з тренувального залу і дивився на майданчик для двобою.

Сховатись за густим листям гілок — не складно.

Звістка про те, що командири лицарів Ліандерів і Арус міряються силами, зібрала лицарів у тренувальний зал — наче хмари, — і там стояв справжній гомін.

Яку ж техніку вони застосовують?

Сіон чекав початку двобою з готовністю спостерігача.

Незабаром під напруженим поглядом заступника командира, що судив поєдинок, пролунав сигнал початку — і по залу розкотився гуркіт важких мечів, що зіткнулись один з одним.

Сіон примружив очі й зосередив увагу на обміні ударами між Артуром Гаррісоном і Бруксом Лоуеллом.

Двобій справді був гідний найсильніших бійців континенту.

Учні-лицарі примчали на звістку — але, мабуть, навіть мечів двох командирів не встигали розглядати як слід.

Бо обмін ударами, де кожен цілив лише у вразливі місця суперника, тривав із приголомшуючою швидкістю.

Бу-бух! Гул від мечів, що стикались, закладав вуха. Зіниці Сіона швидко рухались, стежачи за траєкторіями клинків.

Але.

'Переможець визначився.'

Хай би хто б'ється — переможець і переможений неминучі.

'Це точно, вовчий рід...'

Командир лицарів роду Арус, що уславився мечем понад усіх, — Брукс Лоуелл мав перевагу в атаці.

Ця перевага ставала дедалі помітнішою з кожним обміном ударами — і зрештою:

— ...Перемога лицаря Брукса Лоуелла!

Брукс Лоуелл притулив вістря меча до шиї Артура Гаррісона — і двобій завершився.

'Якби дозволили використовувати маґічні камені — результат був би інший?'

На відміну від Арус, що славився виключно мечем, рід Ліандерів уславився маґічними знаряддями — і розкривав справжній потенціал саме коли міг їх застосовувати.

'Якби Артур Гаррісон справді хотів перемогти — він би погодився на умови з маґічною зброєю...'

Очі Сіона, що звузились від підозри, зупинились на Артурі Гаррісоні — той, на відміну від своєї задиркуватої поведінки раніше, охайно визнав поразку.

— Я програв. Обіцянку виконаю.

Він оголосив це так, наче звертався до всіх у залі:

— Лицар не може говорити двічі різне. Користуйтесь тренувальним залом як завгодно. Хто має заперечення — виходьте зараз на двобій зі мною.

Звичайно, ніхто з тих, хто щойно бачив цей неймовірний двобій, не наважився підняти голос.

'Схоже, він задоволений. Нутром.'

Сіон думав, що весь цей хід подій, мабуть, і був розрахунком Артура Гаррісона, — і саме тоді:

— Тоді я вже піду. Якщо в когось є заперечення щодо сьогоднішнього... О. Молодий пане?

Захопившись думками, Сіон на мить забув приховати свою присутність — і погляди його та Артура Гаррісона, що розвернувся до виходу, несподівано зустрілись.

— Молодий пане, навіщо ви тут...

Незважаючи на чималу відстань, лицар одразу впізнав його — і Сіон скривився з легким роздратуванням.

Але лише на мить.

Хлопчик одразу прибрав вираз обличчя й легко зістрибнув із кам'яної огорожі вниз.

— Ой, обережно!

Хвилювання лицарів виявилось зайвим: Сіон м'яко приземлився з висоти, яка в кілька разів перевищувала його власне зростання.

А потім.

— До тренувального залу — тренуватись. Навіщо ще приходять?

Кинувши коротку відповідь, він пішов углиб залу.

Хлопчик звично витяг меч і почав розмахувати ним — і серед лицарів піднявся гомін.

— Почекайте... Спадкоємець роду Демос такий малий — і вже тренується з бойовим мечем? Як же так можна, поріжеться ж!

— Та й взагалі — він же нещодавно прибув, ще й освоїтись не встиг. І вже одразу до тренувань?

Брукс слухав це якось дивно-турботливе бурмотіння — і його брова злегка поповзла вгору.

— Джек, принеси дерев'яний меч. З бойовим можна й поріжатись.

— Є!

Артур Гаррісон пішов іще далі — схоже, мав намір замінити хлопчику бойовий меч на дерев'яний.

'Навряд чи він захоче взяти.'

На вустах Брукса, що слухав розмову збоку, промайнула ледь помітна посмішка.

'Сам він краще за всіх знає, що давно досяг потрібного рівня.'

Вони намагались полегшити тренування, беручи до уваги вік хлопчика, — але вміння не розвивається відповідно до темпів росту.

Та й безумовно пріоритизувати безпеку, прикриваючись захистом дитини, — теж не найкращий підхід.

'Хоча, звісно, дивно бачити дитину зі зміїного роду — не з вовчих земель — з бойовим мечем у такому юному віці...'

Справжні таланти виринають звідти, звідки зовсім не чекаєш.

'Сім років. Приблизно тоді, коли голова роду Арус уперше взяв бойовий меч.'

Хм. Брукс ретельно вивчив стійку Сіона Демоса — і його брова знову поповзла вгору.

Стійка була бездоганно збалансована — не поступалась і кадровим лицарям.

Те, як він замахувався мечем — одночасно прикриваючи вразливі місця й цілячи в прогалини суперника, — свідчило не лише про вроджений талант, а й про невпинні тренування.

'Але...'

Погляд Брукса затримався на плечі Сіона — і між бровами пролягла ледь помітна зморшка.

— Молодий пане.

Брукс відмінив план іти з залу і підійшов до Сіона.

— Справді чудово. Так триватиме — і до п'ятнадцяти років не знайдеться рівних вам серед лицарів.

Але Сіон, наче не чув, стискав губи й зосереджувався лише на тренуванні.

Якщо цього не діє — Брукс м'яко посміхнувся й спробував іще раз:

— Ще трохи вдосконалити — і можна досягти вершини навіть до чотирнадцяти.

— ...Вдосконалити?

Так і є. На похвалу — жодної реакції, а на зауваження Сіон скоса глянув на нього.

— Що саме?

— Стійку.

Брукс підійшов ближче і м'яко натиснув на плече Сіона. Потім підкоригував лікоть — так, щоб той піднявся трохи вище.

— Ось ця стійка — правильна.

— ...У моєму роді вчили, що попередня стійка ефективніша для того, щоб здолати суперника.

— Це так, але попередня стійка надто перевантажує руку. І ризик травми є.

— Таке мені не потрібне.

Сіон впертo повернувся до звичної стійки — і рука Брукса знову потягнулась до його плеча.

— Потрібне. Ви маєте довго тримати меч.

Побачивши, як очі хлопчика стали колючими, Брукс заговорив рідкісно рішучим голосом:

— Шкода ж буде. З таким блискучим талантом.

— ...

— До того ж леді Клої засмутиться, якщо цінний друг дістане травму. Чи хочете відчути, як стискається серце, коли принцеса плаче? Чи вже доводилось?

— Та й ця Клої, Клої...

Сіон буркнув незадоволено — але стійку, яку Брукс виправив вдруге, зберіг.

Від такої поведінки на обличчі Брукса знову з'явилась тепла посмішка.

— Силу краще розподіляти ось так. Дивіться. Ось сюди, в цей бік...

Сіон із незадоволеним виразом, проте слухняно повторював за Бруксом.

Такий блискучий учень — і з талантом, і з волею — і посмішка на обличчі Брукса ставала дедалі тепліша.

— Хм, чудово, молодий пане Сіон.

Артур Гаррісон, що весь цей час вертівся поруч, нарешті вставив слово:

— Відколи ви тримаєте меч? Це явно не рік-два досвіду.

— Точно. Я й сам здивувався, коли ви вперше замахнулись. З такими темпами — майстер меча не за горами!

Заговорив не лише Артур Гаррісон.

Лицарі, що, здається, давно вичікували нагоди, як гієни, теж стали долучатись один по одному:

— Коли мені було сім, я, мабуть, тільки й міг, що лупити солом'яне опудало дерев'яним мечем. А ви вже збагнули суть — неймовірно!

— І при цьому — самі, без нічийого наказу, вийшли тренуватись...

Під безперервним потоком похвал Сіон спинив меч і мовчки обвів лицарів поглядом.

— Схоже, це не тренувальний зал, а вітальня. Судячи з того, що замість тренування тут пліткують.

Різко кинувши це, Сіон холодно вклав меч до піхов.