Розділ 79

Від розвороту хлопчика Брукс, що виправляв його стійку, запитав:

— О, ви йдете?

— Терпіти не можу гамір.

— Завтра я теж вийду в цей час. Якщо сьогоднішня порада припала до душі — врахуйте.

На слова Брукса Сіон злегка озирнувся і поглянув на нього — а потім без вагань рушив далі.

— ...Хм, непросто.

Дивлячись услід хлопчику, Артур Гаррісон збентежено кашлянув і запитав:

— Дітям же подобається, коли їх хвалять, хіба ні?

— Це залежить від дитини. Тому, хто звик до докорів більше, ніж до похвал, — вона навпаки сприймається як нападки.

— ...Розумію.

Брукс відповів мимоволі — і скоса глянув на Артура Гаррісона, що мав засмучений вигляд.

Той, хто не хотів зайвих сварок і тренувався в закутку, — до нього прийшли й причепились. Я вже думав: ну й скручений чоловік.

І звичайно, думав, що він захоче двобою з маґічною зброєю — де Ліандер матиме перевагу.

Але він наполіг на чистому фехтуванні. І потім так охайно відступив.

'Ця людина просто хотіла сказати мені: іди, тренуйся в залі — тут можна.'

Подумавши, що й цей — теж не надто вправний у прямолінійності — Брукс буркнув:

— Хай там як, це ж не зі зловмислу — просто незграбно вийшло. Тому наступного разу, якщо хочете зблизитись із молодим паном Сіоном — замість похвал краще поділіться корисними прийомами фехтування. Здається, він на це краще реагує.

Хм. Брукс кашлянув і повернувся спиною.

Чи це тому, що поруч стояли такі не-прямолінійні люди — чомусь і самому стало здаватись, що й його власна поведінка була правильна.

* * *

Ось тут, значить. Найважча перешкода.

Клої з рішучим виразом обличчя дивилась угору на двері кабінету Луціана.

Мамі на питання «зможеш?» вигукнула «звичайно!» — і вийшла.

Казала, що це простіше, ніж очистити банан, — і гордо вийшла з кімнати.

Але насправді — Клої.

Хик, страшно...

Переконувати насупленого лева — це її трохи лякало.

Напружена Клої ніяк не наважувалась постукати і лише крутила в пальцях кути принесеної заяви.

В очах дитини промайнуло обличчя Луціана з минулої ночі.

На відміну від мами й маленького тата, що хоч трохи, але похитнулись від її слів, — обличчя Луціана було незмінно холодним.

Наче говорило: ніколи не погоджусь.

Наче не збиралось ні відступити, ні піти на компроміс ані на крок.

Отримувати такий погляд від тата... це поки що страшнувато.

Клої не могла ні постукати, ні піти — і все крутила й крутила пальцями.

Тук-тук. Але стукіт пролунав не ззовні — а з кабінету.

Від здивування Клої розкрила очі — і до вух долинув знайомий голос:

— Тепер не зайдете, леді?

З легкою ноткою посмішки — голос Іана.

— Чекаю всередині, вже шия відвалюється.

З цими словами двері м'яко відчинились.

За порогом, куди Клої сама ніяк не наважувалась зайти, виявилось зовсім не страшне обличчя.

— Заходь, Клої. Не стій так.

Виявляється, маленький тато був разом із татом.

Клої тихо дивилась на обличчя Іана там угорі — і зібравшись із духом, переступила поріг.

— Клої, ліва рука й ліва нога разом рушили.

Маленький тато встиг поглузувати — але Клої хоробро ступала вперед і стала посеред кабінету.

Проте.

Хик, все одно страшно.

Побачивши Луціана — що сидів за великим письмовим столом із кам'яним обличчям і дивився на неї згори вниз — весь запас сміливості разом вийшов.

Клої, торкаючись за спиною кутів заяви, намагалась вгадати настрій Луціана.

Він виглядав так само, як минулої ночі.

Обличчя, що наче ніколи не дасть дозволу.

Обличчя, що наче готове встати й вийти: «не хочу більше цього слухати».

Я не хочу стати ворогами з татом, якого тільки-но знайшла...

Клої похнюпилась і дивилась у підлогу — потім: хих — зробила глибокий вдих і підняла голову.

Але краще, якщо стосунки трохи зіпсуються, ніж якщо тато зникне зовсім — у сто разів краще!

Твердо нагадавши собі про мету, Клої простягнула руку й сунула Луціану заяву.

Тонкий аркуш від цього поруху легенько затріпотів.

Від рішучої поведінки дитини брова Луціана ледь кивнула.

— Це що, Клої?

— Заява. Я написала, на що готова!

Луціан помовчав мить і підвівся. Підійшов до Клої і простягнув руку — взяв аркуш.

Клої в тривозі стежила за тим, як Луціан читає її слова.

Чому вона принесла заяву, а не вдалась до більш надійного способу — зі своїми здібностями — була одна причина.

Тільки від тата хочу домогтись дозволу чесно.

Не шляхом жалості — а справжньої довіри.

І лише так — у майбутніх незліченних викликах — теж матиме його підтримку.

Дозвіл, виплаканий через жалість, — і навіть якщо після нього виграти турнір, Луціан вирішить: просто пощастило.

Не хочу, щоб він думав: «на турнірі, куди вона пробралась нитиком, якимось чином перемогла».

Тоді навіть ставши офіційним спадкоємцем — великої довіри не здобути.

Клої планувала, ставши офіційним спадкоємцем, зробити в Ліандері дуже багато всього.

Докласти незліченних зусиль, щоб зупинити війну й захистити родину.

Тому перша ґудзик — цей турнір — будь ласка, дозволь...

Клої дивилась на Луціана знизу вгору — з благальними очима.

Зміст заяви був простий: коротко перелічені те, що вона виконає на турнірі.

Перше: за жодних обставин не повертатись пораненою.

Друге: якщо визнає ситуацію небезпечною — одразу активувати захисний маґічний камінь і повернутись на базу.

Третє: оскільки вона сама наполягла на участі — результат теж її відповідальність.

Четверте: якщо під час змагань буде дискваліфікована — більше ніколи так не вередуватиме.

— ...

Чотири пункти — прочитати мало б зайняти зовсім мало, а Луціан довго-довго дивився на аркуш із кривими літерами.

Лише коли Іан підійшов і витяг аркуш у нього з рук — Луціан повернув голову й поглянув на Клої.

Щойно їхні погляди зустрілись, Клої квапливо виклала свої аргументи:

— Усі чотири пункти обов'язково виконаю! Внизу бачите відбиток пальця? Я тричі притиснула — на знак того, що дотримаюсь!

— ...

— Я, я справді-справді виконаю! Дядько й мама вже дозволили!

Але й на ці слова відповіді не було.

Під опущеним темним зеленим поглядом Луціана Клої похнюпила плечі.

— Я знаю, що ви не вірите. Знаю, що це схоже на звичайне нитво. Але.

Та й на цих понурих плечах Клої не відпускала нитку надії — і методично переконувала далі:

— Я теж по-своєму довго думала і дійшла до цього рішення.

Зібравши сміливість, Клої підняла голову і зустрілась поглядом із зеленими очима — такими ж, як у дзеркалі.

— Я збираюсь жити тут дуже-дуже довго. І для цього потрібно, щоб зооморфи цих земель знали, що я за людина.

Намагаючись виглядати якомога надійніше, Клої зібрала голос:

— Я не буду ризикувати заради перемоги. Просто... просто хочу показати, що я теж зооморф, що вміє полювати. І так — бути визнаною як зооморф цих земель. Як частина Ліандерів.

— ...Клої.

— А-а, не можна? Лише один раз — більше нічого не треба!

— Луціане!

Якраз коли слова Клої ставали дедалі благальнішими — Іан раптово: бах — гепнув брата ногою по стегну й обурився:

— Дитина так просить! Серце в тебе замерзло?

Хик. Клої від несподіваного насильства між братами розкрила очі й рота одночасно.

Але обурення Іана на цьому не скінчилось.

Він з роздратованим обличчям продовжив, дорікаючи:

— Як довго ти думаєш, що зможеш тримати дитину в клітці? Визволяйся вже. Дивлюсь на тебе — і не Клої слабка, а ти. Ти сам.

Луціан, якого добряче зачепили по гомілці та ще й назвали на «ти», скрипнув зубами й поглянув на Іана.

— Ти, це...

— Клої чує. Стеж за словами.

Від слів Іана погляд Луціана мигцем звернувся до неї — і Клої вдала, що нічого не чула, і стала дивитись кудись убік на книжкові полиці.

Від такої поведінки Луціан: хух — коротко зітхнув, присів і зустрівся з Клої поглядом.

— Клої.

— Я нічого не чула! Жодного лихого слова не долетіло!

— ...Іане. Ти справді, почекай — ще побачимо.