Розділ 8

Розділ 8

Мабуть, усе через те, що вона прокинулась кроликом. Клої завжди мала надзвичайно тонкий слух — навіть найтихіший шепіт долинав до неї гуркотом грому.

Щоправда, це не зовсім відповідало дійсності.

Справа була не в гострому слуху... а у спогадах минулого.

— Бачила батька тієї дівчинки?

— Де?

— Біля центру. І він, уяви собі, почав на неї кричати посеред вулиці...

У попередньому житті батько Клої — тобто Лі А Йон — жодного разу не замислювався над тим, що відчуває його дитина.

Він геть не брав до уваги, що у дитини є власне маленьке життя. Що є таємниці, які вона хотіла б сховати від чужих очей.

— Гей, чого витріщилась?

А дитина, яку виштовхнули звідти, де їй мали давати найбільше тепла, завжди лишалась беззахисною перед чужою жорстокістю.

— Образилась? Іди скаржся батькові. А, до речі... він узагалі твій? Ха!

Ні.

Клої стиснула кулак, немов силкуючись відштовхнути голоси з минулого, що лунали зовсім поряд — наче справжні.

Це лише минуле життя. Тепер вона — не Лі А Йон.

Клої крокувала вперед, не зважаючи на погляди, що летіли їй навздогін, мов стріли.

Щоразу, коли вона відчувала на собі чиїсь очі — а їх ставало дедалі більше, — вона навмисне викликала з пам'яті спогади про любов.

Голос мами, яка щовечора перед сном притискала її до себе й шепотіла: «Люблю тебе».

Обличчя дядька, що всміхався їй на весь рот — немовби отримав у подарунок цілий світ, — навіть коли падав із ніг від утоми.

Я — Клої Арус. Клої Арус, молодша, яку так щиро люблять дядько і мама.

Але стривожене серце не могло обдурити ноги.

Кроки сплуталися, і вона захиталась.

— Пані графиня!

Безліч рук простяглося до неї й підхопило Клої.

Що?.. ...

Вона вже приготувалась упасти обличчям у холодну траву — і заліпала очима в розгубленості.

— Ви в порядку?

Клої здивовано подивилась на Кессі й Ізабель, які уважно оглядали її з усіх боків.

Однак підхопили дівчинку не лише служниці. Покоївка, що котила білизняний візок, лакей із важкими тюками в руках і навіть вартовий, який іще мить тому лише зиркав на неї здалеку — всі вони кинулись до Клої й не дали їй упасти.

— Тут завжди трохи нерівно, усі часто спотикаються. Ось і той хлопець учора тут добряче гепнувся.

— Саме так. І трава навесні вища, ніж звичайно. Я й сама ледь не впала.

— Пані графиня, якщо дозволите — чи можна взяти вас за руку? Поки садівник не впорядкує це місце, я хотіла б...

Клої мовчки дивилась на цих людей. Зовні — непроникний вираз обличчя, але в словах їхніх — щось зовсім інше.

Вони не ненавидять її. Не зневажають.

Ці люди... просто турбуються про мене.

Всередині щось тихо стрепенулось — як кола по воді від краплі дощу.

Діти, яким довелось пізнати жорстокість, — як не дивно, — впізнають справжню турботу швидше за будь-кого.

Захоплена болем минулого, вона не помітила цього відразу. Але тепер Клої знала напевне.

Це ж були просто забобони.

Те, що казали: усі хижаки з котячого роду тільки й чекають нагоди проковтнути дитину.

Що слабких без вагань пускають на досліди з магічними каменями.

Все це — неправда. Порожні вигадки.

Люди, здатні на таке, не можуть дивитись ось так.

Ці люди не з тих, хто здатен кривдити дітей.

Усе це... було лише непорозумінням.

— Я в порядку!

Збагнувши правду, Клої вхопила одну з простягнутих рук і рішуче підвелась.

Але хоча вона й піднялась з гордим виглядом — очі чомусь защипало, і здавалось, ще мить — і потечуть сльози.

* * *

Далі все пішло значно легше.

Щойно Клої зрозуміла, що помилилась — що то були лише забобони, — їй залишалось просто говорити.

— А що то за вежа? Така висока і красива...

— Це вежа для очищення магічних каменів. Нещодавно пан герцог розробив нову формулу, тому тут на всякий випадок посилили захисні чари — небезпеки немає жодної. Бажаєте поглянути зблизька?

— М-мені... можна? Пан герцог не розсердиться? Отримати догану — страшно...

Досить було одного несміливого погляду, одного зляканого жесту.

— Звісно, можна! Леді графиня може ходити куди їй завгодно!

Ізабель і Кессі задоволено пирхнули й повели її туди, куди вона тільки побажає.

— На всякий випадок я теж піду!

— І я!

— Тоді я понесу вас на руках!

Щоправда, до «почту» прилипли ще й лицарі — тягнулись гроном, — але...

— О!

Клої, яка зрештою опинилась на терасі високої вежі, дивилась навкруги з відкритим ротом.

На відміну від замку вовчого роду, що нагадував широкий відкритий степ, резиденція великого герцога Ліандера була схожа на один велетенський ліс.

Дерева й чагарники, посаджені якнайвдаліше. Пишний квітник. І срібляста озерина, що мерехтіла у відблисках сонця.

Яка краса...

Клої вслухалась у шерхіт листя. Саме тоді за спиною почувся голос одного з лицарів.

— Ось там — зовнішня фортечна стіна. За нею — рів, а надійна варта із потужною магічною зброєю охороняє замок ціною власного життя.

— Магічна зброя? Це ж страшенно небезпечна річ! Ого. Значить, усі лицарі на зовнішній стіні тримають таку страшну зброю?

— Так. Жодне військо, хоч яким би сильним воно не було, не проб'ється сюди. До того ж ми розширили оборонні мури спеціально на випадок вашого прибуття, пледі графиня. Можу запевнити.

Отакої.

Назовні Клої захоплено поплескала в долоні. Всередині ж лише похитала головою з жалем.

Тобто де ж тоді має пробратись мій дядько?

Зачекайте, а он та хвіртка — схоже, варти там трохи менше...

— Тому не турбуйтесь.

Клої якраз прикидала, звідки міг би прослизнути дядько Блейк або Брукс.

— Ми неодмінно вас захистимо. Навіть ціною власного життя.

— Ніхто й ніколи більше не скривдить пані Клої.

Якраз тоді небо займалось вечірньою зорею. Очі лицарів і служниць забарвились у червоне від заходу сонця.

Ні, то не від сонця...

Вони... плачуть?

— Вибачте. Просто щось потрапило в око.

— Кхм. Тут багато пилу. Мабуть, будівництво ще не завершили.

Лицарі, що стояли попереду, раптово сховались за спинами Кессі й Ізабель.

Але від цього було мало пуття — їхні широкі плечі трусились так, що все одно було видно.

Клої дивилась на них з розгубленим виглядом.

Ні, дякую, звісно. Щиро дякую, що хочете мене захистити. Але...

— Тому не бійтеся. Злісні вовки ніколи не проберуться сюди.

— Так! Ті нікчеми більше не доберуться до нашої дорогоцінної ледіі графині!

Стоп.

Ні, справді, ні.

Клої дивилась на них — приголомшена, майже спантеличена — на цих людей, що присягались захищати її від того, чого вона зовсім не потребувала.

«Упередження, упередження і упередження»...

Що й казати — автор цього роману дав йому справді влучну назву.

Але як взагалі таке можливо — щоб два роди вважали одне одного катами? І все через мене — дівчинку, яка все своє дитинство не знала нічого, окрім любові та пестощів!

— Ні.

Клої, яка нарешті збагнула, в чому полягає головна перешкода між двома родами, твердо подала голос.

— Зі мною жодного разу нічого поганого не трапилось.

— ...Так, розуміємо.

Вони кивали — але на їхніх обличчях не було й краплі довіри. Клої насупилась і впертo поклала руки на боки.

— Справді! Мама і дядько так мене люблять—

— Леді графиня!

Клої зробила крок назад, щоб прийняти найпереконливішу позу.

І в ту ж мить поручень позаду — клац — видав моторошний звук.

Дівчинка й озирнутись не встигла.

Лицарі кинулись до неї — і їхні силуети якось незбагненно сповільнились у її очах.

Невже ось так? Щойно збиралась усе владнати?

Ні, не хочу вмирати.

Клої побіліла й поглянула вниз — туди, де земля здавалась безмежно далекою.

І саме тієї миті — з тієї темної безодні — щось біле блискавкою злетіло їй назустріч.