Розділ 80

Луціан кинув братові грізне попередження — і поглянув на Клої, що все ще не могла зустрітись із ним поглядом.

— ...Клої.

Після паузи Луціан заговорив трохи тихіше:

— Я відмовив не тому, що не вірю тобі або боюсь розчаруватись у результаті. Я просто...

Донька обережно повернула голову — і Луціан гірко усміхнувся їй назустріч:

— Просто ти — донька, яку я так важко знайшов.

— ...

— Тому так і вийшло. Іан правий. Я надто злякався.

Луціан спокійно визнав свою помилку і погладив Клої по голові.

— Тож останній пункт заяви давай змінимо.

— Хнич, як саме?

Від звуку, з яким вона тягнула носом, Луціан ніби ледь не засміявся — і відповів:

— За результат турніру несемо відповідальність разом.

— ...

— Я ж твій опікун, Клої.

* * *

Хі-хі.

Здобувши дозвіл від усіх, Клої повернулась до головного корпусу — і ноги самі несли її вперед.

Навмисно обравши довшу дорогу через замок Ліандерів, вона не могла не зупинятись — такою гарною тут усе було.

Й охайно підібрані рослини, й красиві садові скульптури, розставлені там і сям.

Добре, що сюди потрапила.

Клої дивилась у небо, що вже починало розливати вечірнє золото, і думала:

Добре, що мене сюди викрали — справді-справді добре!

Подумки дякуючи прекрасному світу й сяйливій природі, вона крокувала у чудовому настрої.

Родині казала, що результат турніру її не особливо хвилює.

Вдавала, що їй важлива сама участь.

Та де ж!

Ціллю Клої була — хай хто що каже — перемога.

Стати офіційним спадкоємцем і отримати право заходити до архіву без нічийого дозволу.

На турнірі дозволено взяти лише одне мисливське знаряддя, сказали. Найбільша здобич — десь на рівні оленя.

Ну тоді...

Знайшовши план, Клої прикрила рота маленькою долонею й захіхікала.

Поки всі будуть вовтузитись із ловлею оленів — вона принесе дуже-дуже гарного птаха.

Величезного, що всіх приголомшить, красивого хижого птаха.

Наживка готова, прецедент із дозволом незапланованої великої здобичі вже є — тепер лише тренуватись!

Клої уявляла себе, що піднімає кубок переможця — і лунала собі під ніс, прямуючи до своєї кімнати.

Саме тоді в очі їй потрапив той, кого вона зовсім не чекала тут побачити.

На траві, пофарбованій у кольори заходу, стояв Сіон Демос — схоже, вправлявся з мечем.

Блись — лезо Сіонового меча відбило пурпуровий промінь сонця і засяяло сліпучо.

Клої трохи примружилась від того відблиску — і почала обережно спостерігати за хлопчиком.

Плавні, наче хвиля, рухи Сіона більше нагадували не фехтування, а якийсь танець.

Чорне волосся хлопчика м'яко розвівалось на вітрі, а незахитний меч окреслював рівні лінії в повітрі.

Клої дивилась на нього, наче зачарована, — і мимоволі подумала:

Так, цей хлопчик — головний герой цього світу.

Той, хто рятує людей на війні. Той, хто здобуває єдине кохання головної героїні. Головний герой цього світу.

'Тьху.'

Клої якось знітилась і скоса глипнула на Сіона.

'Несправедливо. Навіщо йому стільки всього давати?'

Клої — наполовину бажаючи не заважати хлопчику, що старанно тренується, наполовину бажаючи привернути його увагу — вже відступила крок назад.

Але на тихий шурхіт Сіон обернувся.

У світі, сповненому вечірнього сяйва, їхні погляди зустрілись.

Очі Сіона були ясно-блакитні — наче море в туманний день.

Колір, надто прекрасний, щоб описати його тими обмеженими словами, що вона знала.

Клої ніби впала в море тих очей — і завмерла, дивлячись на нього.

Мить, що здалась вічністю.

Від невідомо звідки взятого відчуття небезпеки Клої мимоволі відступила ще на крок.

— Ой-ой!

Як дурниця — ноги заплутались.

Рівновага в одну мить зникла, і центр ваги різко потягнув її назад.

'Падаю!'

Клої зажмурилась, чекаючи болю.

Але замість болю — відчула тепло за спиною.

Що це?

Від подиву вона відкрила одне око — і прямо перед носом виявились каламутно-блакитні очі.

Хих. Клої затамувала подих — і Сіон запитав:

— Чому падаєш там, де нічого немає?

— ...

— Що таке. Чому не дихаєш? Десь боляче?

— Від, відійди!

Злякавшись, що помітить червоне обличчя, вона різко відштовхнула його — і Сіон скривився трохи ображено.

Але Клої навіть не помітила того виразу.

'Отямся — йому сім років!'

Та дитина, якій так само сім, — тим часом зайнялась тим, що заспокоювала своє серце, що калатало.

'Не знала, але я вся в маму... Я дуже падка на гарненьких...'

Клої усвідомлювала, що виявилась мамині дочка, в зовсім несподіваному місці — і прикладала руку до грудей, щоб переводити дух.

— Де була?

Сіон тим часом прибрав вираз обличчя й байдуже запитав:

— Здається, давно не було в кімнаті.

Клої, вже трохи опанувавши себе, підхопилась і відповіла:

— Ходила до кабінету тата.

— До кабінету герцога?

— Так.

Переконавшись, що присутність Сіона більше не перехоплює дихання, Клої сказала радісно:

— Не дивуйся. Я отримала дозвіл від дорослих на участь у турнірі з визначення спадкоємця!

— Так? Вітаю.

Від лаконічного привітання Клої трохи розгубилась.

— ...Це і все?

— Що ще повинно бути?

— Ну, можна було більше здивуватись. Запитати, як вдалось переконати...

Клої збентежено почухала голову — вона ж думала, що він буде вражений.

— Я думала, ти здивуєшся. Це ж була майже безнадійна гра — і я виграла.

— Я жодного разу не думав, що безнадійна.

На відміну від ніяковіючої Клої, Сіон мав незворушний вигляд.

— Я був певен, що дозволять.

— ...Чому?

— Кабачок з'їла одним духом.

— ...Це і є причина?

— Так.

Хлопчик вклав меч у піхви і продовжив:

— Людина з такою силою волі, що готова одним ковтком проковтнути ненависний овоч, — звичайно, своє отримає. Ти завжди домагаєшся того, що вирішила.

Від слів, що звучали так, наче він знає її дуже добре, Клої зробила дивний вигляд.

— А коли це я ще домагалась свого?

— З тієї лабораторії зрештою мене витягнула.

Сіон трохи кивнув головою — наче пропонуючи іти до корпусу:

— Людина, здатна вплинути на спадкоємність цілого роду, — такий дозвіл здобуде без проблем, думав я.

Клої стояла на місці й не рушала за Сіоном, що вже ступив уперед.

Він озирнувся:

— Не йдеш?

Клої мовчки дивилась на нього — і мимоволі вирвалось те, що було на душі:

— Сіоне. Ти... дуже гарно мене бачиш.

Сіон помовчав мить — і відповів без зайвих емоцій:

— Просто бачу те, що є.

Хі. Хлопчик, схоже, не вміє говорити компліментів так просто — а ось він що сказав. І без того чудовий настрій злетів іще вище.

Клої підстрибцем пішла за ним і у відповідь теж похвалила:

— Дякую. Мені теж ти дуже подобаєшся. Щойно спостерігала, як ти вправляєшся з мечем — дуже-дуже добре виходить!

Від цих слів Сіон відвернув голову вбік і почав торкатись вуха.

'Хо-хо. Значить, вуха червоніють від сорому — такий типаж.'

Клої потай хихикала над такою типово-головногеройською рисою — і саме тоді Сіон кашлянув і запитав:

— Ціль — звичайно, перемога?

Перемога. Цього не запитували ні мама, ні тато.

Ціль, яку вона зберігала лише як власну клятву, — і раптом її почула від того, від кого не чекала.

Клої мимоволі почала невпевнено заперечувати:

— Хм. Ну... хіба перемога для мене не забагато?

— Чому?

На ніяковату посмішку у відповідь — очі, сповнені щирого здивування.

— Чому забагато? Цілком достатньо.

Сіон дивився на Клої і спокійно сказав:

— Я чув від лицаря Арус. Ти кажуть, одна впоралась із цілою зграєю хижаків.

— Я, я?

— Так.

Лицар Брукс... невже перебільшував?

Клої підозрювала Брукса, але Сіон далі говорив незворушно:

— Якщо твоя ціль — перемога, ти переможеш. Хіба що маєш якусь іншу причину не перемагати.

Клої, що досі дивилась на нього здивовано, — Сіон очима вказав на двері її кімнати, до якої вони якраз підійшли:

— Заходь.