Розділ 81

— А, о…

Від цих слів Клої нарешті дійшло, що вона досі стоїть на порозі кімнати. Дівчинка нерішуче промовила:

— Ти… ти теж. Ти теж іди обережно.

Сіон не змінив виразу обличчя — просто відступив убік.

Клої з трохи розгубленим виглядом відчинила двері, які він провів її майже впритул, і зайшла всередину.

На серці було якось дивно.

Наче хтось водить по ніжній поверхні травинкою-котячою лапкою.

Наче кіт із захованими кігтями м'якою лапою раз у раз притискає серце.

Що це таке.

Клої поклала руку на груди й спробувала відновити дихання — і сама не помітила, як різко розчинила двері знову.

За порогом стояв Сіон — він іще не встиг піти.

Він здивовано округлив очі, а Клої квапливо — так, ніби знала, що якщо не скаже зараз, то засоромиться й промовчить — вимовила слова, які весь день крутилися на язиці:

— Дякую. За те, що вболівав за мене.

Щоки дівчинки залила червінь — як той вечірній захід, що вони бачили разом. Вона справді говорила від серця.

— І ще…

Клої на мить запнулась, а потім уперше вголос назвала мету, яку досі тримала в собі — надто боялася, що хтось насміється:

— Ти правий. Моя мета — перемогти. Я нікому не казала, бо боялась глузувань, але — я обов'язково виграю.

—…

— Тому й ти приходь подивитись на мене на змаганні за право спадкування. Зрозумів? Ось так і вирішено!

На цьому вона замовкла — одностороннє рішення було прийнято.

Клої, наче соромлячись почути відповідь, поспіхом грюкнула дверима.

А потім — немов вірила, що Сіон може кинутись слідом — стрімголов побігла й сховалась під ковдрою на ліжку.

Дівчинка згорнулась калачиком у м'якій теплині ковдри й поклала обидві долоні на груди.

Думала — ляжу в найбезпечнішому місці, і все вщухне.

Але ні. Серце не вгамовувалося — і далі вистрибувало, танцювало між ребрами.

Бо це вперше.

Вперше хтось так безоглядно вірить у мене.

Вперше хтось думає про мене так високо.

Намагаючись утримати пульс, що прорівався крізь пальці, Клої вткнулась обличчям у м'яку подушку.

Ось і все.

Ось чому так радісно на душі.

***

Після того як із замку Ліандерів було розіслано офіційне повідомлення про проведення змагань за право спадкування — у великих родинах левиних земель піднявся неабиякий гамір.

— Це точно відбудеться?

— У повідомленні вказані дата й місце — значить, усе серйозно!

Хижаки-котячі зооморфи розхвилювалися не на жарт і згадали про своїх дітей.

Нехай правила й дозволяли брати участь усім родинам на території, — насправді змагання за право спадкування у левових землях завжди були лише формальністю. Навіть найменший лев-зооморф мав неперевершені мисливські здібності. Жоден хижак не міг зрівнятися з Ліандерами. Усі попередні переможці були з одного роду — і це красномовно доводило: турнір існував лише для того, щоб продемонструвати природну могутність роду Ліандер.

Але цього разу все було інакше.

По всіх левових землях розійшлися результати нещодавньої ради континенту — найгучнішої події останніх місяців.

Хижаки перейшли на пошепки:

— Пряма спадкоємиця Ліандерів… здається, кролик? Саме так і казали?

— Так. Кров Ліандерів — безперечно, але вид зовсім інший.

Порівнявши чутки між собою й переконавшись, що це правда, хижаки переглянулись по-новому.

Якщо суперник — кролик, не лев і навіть не вовк, а травоїдна тварина…

Може, і нашій дитині є шанс?

Не бажаючи пропустити нагоду, батьки один за одним ставили дітей попереду себе й заповнювали заявки на участь.

Звісно, ніхто всерйоз не вірив, що може зайняти місце глави роду Ліандер. Навіть якщо їхня дитина стане офіційним спадкоємцем, варто нинішньому голові одружитися й завести власних дітей — і ті діти, явно не схожі на крихкого кролика, відтиснуть будь-якого ставленика на другий план.

Тому бажання в усіх було одне.

Хоча б тимчасово. Хоча б на якийсь час — увійти до замку глави Ліандерів.

Навіть це одне зміцнило б становище родини на всій підконтрольній території. Хижаки, як і скрізь, де панує закон сили, завжди прагнули вищого. Закріпитись у замку голови, вибудувати там своє коло впливу, утвердити родину як таку, що має офіційного спадкоємця, і здобути більшу вагу на цих землях…

— Швидше, швидше тренуйся, Чандлере!

Батьки, охоплені солодкими мріями про підвищення статусу, підганяли дітей і вкладали в їхні руки мисливські знаряддя.

— Такий шанс трапляється раз у житті — не проґав його!

І серед тих родин, що так квапили своїх нащадків, — звісно, був і рід Майерс, родина зооморфів-каракалів.

— Ти зрозумів, Педро?

Маркіз Конор Майерс сам узявся навчати онука полюванню — з найсерйознішим виглядом.

— Коли полюєш на оленя — цільсь не в шию, а в крупи.

— А-але тоді він не загине одразу…

— Зрештою, ціль полювання — забрати життя здобичі. Але спочатку треба завдати смертельної рани, щоб вона не втекла.

Конор поклав руку на плече онукові й сказав суворо:

— Ти ще малий, щоб одразу вгризатись у шию. Тому краще кусай туди, куди легше дістати — туди, де слабкіше місце.

Педро з блідим обличчям дивився на пораненого оленя, що, попри все, намагався втекти й тремтів у відчаї.

— Ану, давай!

Конор, наче докоряючи хлопчикові за нерішучість, скомандував іще холодніше:

— Швидше! Зволікаєш — здобич перехопить хтось інший!

Від цього окрику Педро кинувся перетворюватись на зооморфа.

Маленький каракал із ще не вповні відрослими кігтями, міцно заплющивши очі, готувався кинутись на пораненого оленя — і саме в цю мить:

— Досить.

Жасмін, що спостерігала здалеку, швидко підійшла й зупинила свекра.

— Дитина страждає. Невже ви не бачите, як він тремтить?

Брови маркіза різко зійшлися.

— Ти зараз перешкоджаєш моєму вихованню?

— Це не виховання — це знущання.

Жасмін простягла руки й підняла сина, що ледве не валився від дрожі.

— Хоч ви й батьків мого чоловіка батько, але якщо ви й надалі муситимете Педро через це — я не змовчу.

— А що ти вдієш?

— Піду з дому.

Від цих слів очі маркіза розширились. Шок і почуття зради замерехтіли на обличчі — а потім куточок губи неприємно піднявся вгору.

— Іти? Думаєш, я не знаю, що в тебе там коїться? У твоєї рідні — карткові борги. Там ти зможеш нормально виховати дитину?

— Я кажу не про батьківський дім. Я піду туди, де живе тітка Педро.

— Ха! До родини Сонтон! Думаєш, там заможніше? Гадаєш, зможеш виховати дитину так само, як тут?

— Нехай не так заможно — нехай не все буду можу дати, що тут. Мені байдуже. Я просто хочу, щоб Педро міг бути щасливим і спокійним.

Від спокійних слів Жасмін вени на руці маркіза набрякли.

Не зважаючи на нього, жінка відвернулась.

— Я розумію ваші почуття, батьку. Але… не дозвольте минулому забрати вас від дорогого теперішнього.

Жасмін пішла, не озираючись — із сином на руках.

Маркіз проводив її гострим поглядом.

Дурепа. Не розуміє: якщо нічого не робити — знову втратить усе.

Конор, клацаючи зубами від злості, рішуче повернувся й кликнув свого порадника:

— Тисни на родину Сонтон.

— Тиснути — це як саме…

— Зроби так, щоб вони не наважились забрати мого онука! Вживи заходів!

В очах маркіза, що роздратовано кричав, горіло одне — пристрасне бажання перемоги.

***

Тієї ж самої години — у садку замку Ліандерів зібралось незвично багато людей.

Служниці вдавали, що підмітають підлогу. Лицарі нібито перевіряли мечі, не поспішаючи нікуди. Але погляди всіх до єдиного були спрямовані в одне місце.

Тум, тудум-тум.

По садку перекочувалась маленька біла грудочка.

Але ця грудочка, що рухалась напрочуд спритно, не була ані снігом, ані ватою з невдало випраної іграшки.

— Швидше! Іще швидше!

Ця жива, з ладоньку завбільшки, маленька істота — справжнє маля-кролик.

— Леді Клої, залишилось тільки перестрибнути ці перешкоди!

І водночас — та сама дитина, яку так хочуть перемогти всі хижаки: єдина донька герцога Ліандера.

Шух-шух — маля-кролик стрімко носилося по зеленому газону. Зигзагом пронеслось між червоними конусами. Сміливим стрибком подолало низьку перешкоду. Швидко прошмигнуло крізь довгий темний паперовий тунель — і, ковзнувши, вкотилось за білу фінішну лінію.

— 5 хвилин 20 секунд!

Лінда, що вимірювала час магічним пристроєм поруч, радісно вигукнула:

— Леді Клої, цілих три секунди швидше, ніж на початку!

Почувши це, маленький білий кролик радісно закрутився й застрибав на місці.