Розділ 82

— Врятуйте мене… Ні, краще вбийте…

Лицарі, які щойно стали свідками кролячих пробіжок, один за одним хапались за серця й валились додолу.

Слуги з ніжнішою конституцією вже давно лежали на землі, наче висмикнуте бур'яння.

— На моїй поминальній тарілці… покладіть морквину… Щоб леді Клої прийшла й поїла…

Бах. Лицар із найрозвиненішою мускулатурою — той, хто тримався довше за всіх — впав, залишивши після себе цей заповіт.

<Давай ще раз! Ще раз, Кессі!>

Клої, навіть не підозрюючи, що вбиває людей, радісно підстрибувала й поспішала підганяти Лінду.

<Після цього ще треба потренувати смикання за мотузку! Швидше!>

Лінда, яку ледь не хватив серцевий напад від виду маленького кролика, що стояв на задніх лапках і ворушив носиком, зібрала в кулак останні залишки професійної відповідальності й опанувала себе.

— Так, леді Клої! Займіть вихідну позицію — і починаємо!

Клої, підстрибуючи, стала на старт і повторила той самий маршрут іще раз.

Лицарі, що ожили, аби не пропустити це видовище, знову зустрілися зі смертю.

І так — після кількох циклів смерті та воскресіння для лицарів:

<Тепер наступне, наступне!>

Відпрацювавши вправи на швидкість, Клої без жодних ознак утоми взялася просити навчити її поводитися з пасткою.

— Коли здобич заходить у це коло — леді Клої смикає за цю мотузку.

Лінда витерла носову кров і принесла велику пастку, яку Клої обрала як мисливське знаряддя, й почала пояснювати:

— Смикати треба якомога швидше — інакше здобич утече. А поки здобич наближається — якомога нижче притискатись до землі й затамувати подих…

Клої сумлінно кивала, вислуховуючи пояснення, а потім одразу кинулась до практики.

Поклавши мотузку під передні лапки, Клої сховалась за кущем і, притиснувшись до землі, стала чекати здобич.

Кессі — зооморф-гепард, яка люб'язно погодилась перетворитися — неквапливо підійшла й зайшла в коло. Саме в ту мить:

Гоп! Клої вхопила мотузку зубами й помчала геть якнайшвидше.

Фух — сітка злетіла вгору, і велетенський гепард опинився в пастці: вічка не надто дрібні, але вибратись неможливо.

Гр-р-р. Спійманий Кессі перевернувся на спину й жалібно заревів.

<Вийшло!>

Від цього реву Клої знову пустилась у підстрибуючий танок.

<У мене вийшло! Я справді спіймала величезного гепарда!>

— Ой-ой…

Від летальної дози кумедності навіть Лінда — яка трималась із останніх сил — нарешті здалась і впала.

<Ах, ні!>

Клої помітила Лінду на землі й принялась шльопати її по щоках лапками, забарвленими в зелень від трави:

<Лінда! Вставай! Я ще хочу тренуватися!>

— Ах, мокро… Мокро, але м'яко…

Від жорстоких лапок невблаганної господині Лінда отямилась і, покачуючись, піднялась, щоб розібрати пастку.

Клої спостерігала за нею збоку й звернулась до гепарда, що сидів у сітці, поворушивши вушками:

<Кессі, наступного разу намагайтеся вибратись швидше. Якомога швидше!>

Кессі — без магічного намиста на шиї — зрозуміло заревла у відповідь.

І так кілька разів поспіль: білочеревий гепард потрапляв у пастку, радісний кролик виконував переможний стрибуючий танок — аж раптом:

— Схоже, хтось тут добряче розважається.

У вухах лицарів, що лежали, хапаючись за серця, пролунав похмурий голос.

Ц-цей голос…

Від інстинктивного відчуття небезпеки лицарі підвели голови — і побачили обличчя, страшенно гарне навіть знизу.

— Моя дорогоцінна донька старанно тренується з полювання, а всі ви…

Той самий «такий», про якого лицарі думали «і як у такого могла вийти така донька» —

— … Всі добряче розважаєтесь, так?

Це був великий герцог Ліандер, Луціан.

Кінець.

Лицарі, що прочитали в погляді Луціана — яке ставлення до доньки і до сторонніх у нього зовсім різне — зневагу та гнів, збліднули, мов крейда.

Луціан холодно кинув їм:

— Усі — до тренувального залу.

— В-ваша світлість! Та воно не так…!

— Багато слів. Я б на вашому місці вже біг.

— П-пробачте!

Хмара куряви від лицарів, що посипались тікати, на мить затьмарила поле зору Луціана.

Коли пил осів, він зібрав вираз обличчя й неспішно рушив до доньки.

— Клої.

Клої якраз жадібно ковтала воду — справжню воду життя, яку принесла Лінда після важкого тренування. Почувши, як хтось кличе її, вона поворушила вухом.

Цей голос…

Клої схопилась на задні лапки й обернулась — і побачила саме те обличчя, якого й очікувала.

Тато!

Обличчя Клої, яка впізнала батька, одразу просяяло.

Луціан, немовби читаючи вираз кролячої мордочки, запитав лагідним голосом:

— Старанна ти. Не втомилась?

Зовсім ні, зовсім ні! Клої замахала передніми лапками, всім виглядом показуючи рішуче «ні», і потрусила до фонтану.

За мить із-за фонтану з'явилась уже не біла кролиця, а кумедне дівча з двома хвостиками.

Підстрибуючи — зовсім як у кролячій подобі — Клої побігла до батька й запитала:

— Коли ви приїхали?

— Щойно.

Луціан зняв з голови доньки маленьку травинку й запитав:

— Нова маґічна річ, яку для тебе розробили, — не незручна?

Від цих слів Клої опустила погляд на намисто з маґічним каменем, що висіло в неї на шиї.

Воно автоматично підлаштовувалось: в кролячій подобі — під кролячі розміри, в людській — під людську. Це був маґічний пристрій для спілкування — своєрідний перекладач, що переводив тваринні звуки зооморфа в людську мову.

Клої пригадала щойно їхню невимушену розмову з Ліндою і бадьоро відповіла:

— Так, дуже-дуже зручно, й голос перетворюється чітко!

— Добре. Якщо раптом щось захочеш покращити — одразу скажи. До змагань усе доведу до досконалості.

Луціан говорив, наче давав настанову, а Клої дивилась на нього знизу — з новим відчуттям вдячності.

Адже він створив цей непростий пристрій виключно заради неї.

У суспільстві зооморфів такий перекладач нікому не був потрібен.

Бо замість нього можна використовувати телепатію — передавати голос прямо в голову.

Телепатія — як уміння їздити на велосипеді: після певного тренування вона доступна кожному.

Але є одна проблема: нею можна користуватись лише з представниками свого виду.

Вовки — лише з вовками. Леви — лише з левами.

А кролики — лише з кроликами.

Схожі види, кажуть, ще якось розуміють одне одного, але…

Клої — зооморф-травоїдна, не маючий жодної схожості з хижаками.

Телепатія з котячими хижаками їй явно не давалась.

Меліса вчила її цьому, Клої щосили намагалась — але мама так нічого й не почула.

Саме тоді — коли засмучена Клої замкнулась у кімнаті — Луціан надів їй на шию це намисто з маґічним каменем.

Перекладацький маґічний пристрій, якого ніхто на континенті не замовляв і потреби в якому ніхто не відчував.

Напевно, вже саме проєктування було складним.

Клої перебирала пальцями тонко виконане намисто, і в неї защеміло серце.

Напевно, крім мене, ніхто б ним і не скористався…

— Ланцюжок натирає? Замінити?

Луціан неправильно зрозумів, чому Клої крутить намисто, й запропонував:

— Якщо хочеш — можу зробити іншого дизайну. У вежі є ескізи, принесу тобі.

Клої похитала головою й просто дивилась на нього знизу вгору.

Луціан, відчувши, що дівчинка хоче щось сказати, теж спокійно зустрів її погляд.

Клої дивилась у зеленаві очі, які тепер не лякали її ані трохи — лише зігрівали — і згадала одну річ, яку давно помітила за собою.

За весь час, що вони провели разом із Луціаном, вона жодного разу не назвала його татом вголос.

Точніше — одного разу наважилась і примусила себе сказати, але…

«Називай мене татом чи ні — та обставина, що я твій батько, від цього не зміниться. Тому кличи тоді, коли захочеш, коли це слово саме прийде до тебе зсередини.»

Тато сам помітив її незручність і заздалегідь сказав, що не треба змушувати себе.

Але після тієї події на судовому засіданні Клої насправді завжди називала Луціана татом — у себе в думках.

Бо для неї він уже не був чужою людиною — він був татом, на якого можна покластися й до якого можна притулитись.

Як дядько чи мама — захисником, що дає їй безмежну любов.

Але…

Але хоча в думках вона легко казала «тато» — дурнуватий рот ніяк не міг вимовити це слово вголос.

Тому коли їй треба було щось сказати Луціанові, вона завжди плутала перше слово й тихенько смикала його за рукав.

Хоч він і вдає, що не чекає, — напевно, десь там чекає. Напевно, дуже хоче це почути.

Луціан жодного разу не підганяв Клої, але вона завжди хотіла сказати йому це слово.

Ні, насправді не «хотіла сказати» — точніше:

…Хочу покликати.

Сама Клої хотіла цього.