Розділ 83

Слово. Яке вона жодного разу не вимовляла спокійно — ані в минулому житті, ані в цьому.

Але якщо право на звернення треба заслужити — то саме цій людині перед нею воно необхідне.

…Зараз — саме той момент, щоб назвати його татом.

Клої зібралась із духом і зміцніла поглядом.

Потім розкрила вперте рота й почала перше слово:

— А… А… Ап…

—…

— А… Аап… Ап…

Що з нею таке.

Луціан дивився на доньку, що відкривала й закривала рота, як карась на суші, і стурбовано запитав:

— Клої, тобі погано?

— Аап… Ні… Я здорова…

Плечі Клої, що червоніла й, здавалось, щосили щось видавлювала з себе, раптом безсило опустились.

А потім вона раптово сама по собі захрюкала від злості.

— Чому не виходить? Чому?

— Що не виходить, Клої?

— А… А…!

— А?

— А… нічого… не виходить.

Схоже, і справді щось болить.

Луціан з тривогою поглядав на дитину, потягнувся рукою до її лоба й перевірив температуру.

— Жару немає…

— Бо я не хвора…

Дівчинка промовила це із засмученим виглядом — але Луціан ніяк не міг збагнути, чому вона так поводиться.

Може, я щось зробив не так. Чи, може, щось неприємне пригадалось.

Він уважно вдивлявся в засмучене обличчя дитини — і в цей момент Клої скоса підняла погляд і подивилась на Луціана.

Мабуть, хоче щось сказати.

Щоб не налякати її, Луціан зігнув коліна й опустився на рівень її очей — хоч і не знав, про що піде мова.

Він відчув, як зеленаві очі дитини, що блищали, мов скляні кульки, уважно вивчають його.

Від цього погляду йому стало трохи ніяково — але він терпляче чекав, щоб Клої набралась сміливості.

І тут мимоволі помітив.

Виросла… трохи.

Дитина, що була з жолудь заввишки, підросла.

Якби не придивлятись — не помітиш. Зміна настільки крихітна, що навіть придивившись можна не вловити. Але він бачив — дитина точно підросла. Непомітно, як перший пагін навесні.

Луціан несподівано для себе відчув хвилю зворушення й продовжив розглядати Клої.

Таким же було відчуття, коли вона вперше заґулькала. Коли зробила перший крок. Коли прорізався перший молочний зубчик.

Чи всі «перші рази» давались так само — з відчуттям щемкої вдячності?

Луціан трохи засмутився, думаючи про всі «перші рази», яких він не побачив. Саме тоді:

— Хм, до речі!

Схоже, вирішивши відкласти те, що хотіла сказати, на потім, Клої з трохи шкодуючим виглядом запитала:

— Це правда, що дядько теж приїде на змагання за право спадкування?

— Ах, так.

Луціан, що пильно спостерігав за дитиною, пригадав офіційний лист із Аруса й спокійно кивнув.

— Іан запросив його, кажуть.

— Вау!

Мабуть, їй дуже радісно від того, що дядько приїде — Клої заплескала в долоні й почала підстрибувати.

Від щирої радості дитини на вустах Луціана теж з'явилась тиха усмішка.

— Так вже й радієш.

— Так! Адже це вперше, коли глава роду Арус офіційно бере участь у заході родини Ліандер! Це ж знаменна подія!

— Знаменна…?

Луціан на мить здивувався — дитина говорила значно дорослішими словами, ніж він очікував. Але лише на мить.

— Як тільки дядько приїде — треба покликати його й Сіона на бій на мечах! І ще попросити пограти в «бум-бум»!

Від наспіх доданих слів Клої Луціан знову посміхнувся тихою усмішкою.

— Добре. Так і зробимо. Але для цього…

Луціан випростав коліна, підвівся й рішуче мовив:

— На змаганнях за право спадкування — головне, щоб ти не отримала жодної травми.

Від цих слів Клої кліпнула-кліпнула очима й посміхнулась широкою усмішкою.

— Клянусь честю лева і вовка!

Маленький кулачок дитини злетів угору.

— Ні за що, ні за що не поранюсь і повернусь!

***

Час мчав стрімко — і нарешті настав той довгоочікуваний день.

На широкій галявині перед лісом, де мали відбутись змагання за право спадкування, зібрались невеличкими купками котячі хижаки — і всі до одного мали напружений вигляд.

Але не лише тому, що захід мав важливе значення, і не лише через хвилювання за дітей-учасників.

Напруга пояснювалась лише одним:

М-медвідь-зооморф…!

На трибуні, де сиділи господарі території, вгніздився медведеподібний зооморф, що займав майже все місце.

Хижаки скоса позирали на величезну істоту й перешіптувались:

— Навіщо взагалі сюди медвідь-зооморф? Вони ж живуть десь на околицях вовчої території.

— Я теж не знаю. Може, його землі включили до сфери левів…?

— Ой. Тобто дитина-медведя теж бере участь у змаганні? Що ж буде, якщо мою дитинку розтрощать!

Батьки, що записали дітей на змагання, тупотіли ногами й мізкували, чи не знятись із участі — як раптом:

— …Главо роду Арус.

Пролунав голос Іана Ліандера — схоже, він уже якийсь час стримував себе. Іан звернувся до величезного чоловіка, що сидів поруч:

— Дитина — не тісто, вистачить уже м'яти.

Глава роду Арус?

Від слів Іана Ліандера хижаки, що нашорошили вуха, витріщили очі.

— П-почекайте, він щойно сказав «глава вовчого роду»?

— То це не медвідь, а вовк? Хіба вовки бувають такими великими?

— Не знаю, я вперше таке бачу!

Приголомшлива новина про те, що глава роду Арус уперше за весь час після поділу земель офіційно завітав на захід Ліандерів, втопилась у не меншому потрясінні від справжньої сутності «медведя».

Але дивовижі на цьому не скінчились.

— Хм.

Після зауваження Іана Ліандера глава вовчого роду невдоволено буркнув і обережно поклав щось на сусідню подушку.

Лише тоді люди помітили: у величезній руці Блейка Аруса увесь цей час ховалась біла грудочка.

Та, що тепер сиділа з безтурботним виглядом.

Та, що мала в білому колі два маленькі чорні очка, схожі на горошини.

— Кролик… так?

— Оце… і є спадкоємець Ліандерів, про якого говорили на суді?

Ця маленька кролиця, схожа на тугий клубок білого снігу.

Мабуть, її так намняли, що вся шерсть злиплась. Кролиця якийсь час відсторонено дивилась у порожнечу — а потім почала вилизуватись. Зооморфи, що заворожено спостерігали, як вона знову стає пухнастою, схаменулись.

— А чому взагалі вовчий зооморф завітав у леві землі?

— Не знаю. А, може, через племінницю? Адже спадкоємиця Ліандерів — і кров роду Арус теж.

— Е, та хіба глава Аруса приїде в Ліандерські землі, де стосунки — відомо які, — просто щоб побачити племінницю? Та не може бути…

І в той самий момент, коли хтось із хижаків скептично посміхнувся, — він побачив: Блейк Арус тягнеться рукою до кролиці, що вже скупалась і знову стала пухнастою.

Але велетенська долоня не встигла торкнутись ніжної шерсті.

Кролиця задніми лапками з усього маху вдарила по обережній руці.

А потім — наче й цього замало — схопилась на задні лапки й передніми давай молотити по дерзкій руці, що посміла знову скуйовдити її.

— Ай-ай, дядько боляче. Клої.

Тюк-тюк, тюк-тюк-тюк!

— Ой лишенько, рука відвалиться. Відвалиться!

…Та ні, не може бути. Не повинно бути.

Хижаки з приголомшеними обличчями дивились на те, як кролик лупить вовка, і бурмотіли:

— Котячі хижаки з немовлятами — нібито страшенно жорстокі…

— Ви ще в це вірите? Коли вже визнали, що це упередження?

Але й той, хто заперечував, мав не менш приголомшений вигляд.

Нехай жорстокість виявилась чуткою. Нехай зрозуміло, що в закритому суспільстві розповзлись помилкові стереотипи. Але:

Що він отримує «по шапці» — про це якось не йшлося…

Страх перед незнайомим і небаченим вовчим зооморфом розчинився в новому потрясінні: виявляється, кролик цілком може лупити вовка.

Сміється… цей чоловік посміхається, поки його б'ють…

Хижаки розгублено дивились на щасливого на вигляд глави роду Арус — і в цей момент помітили: Луціан Ліандер, що стояв осторонь на трибуні, зрушив із місця.

Погляди самі потяглись слідом за його ходою.

Безпека на цих змаганнях за право спадкування контролювалась суворіше, ніж будь-коли раніше.

Небезпечних хижаків, що мешкали поблизу лісу, де мало відбутись полювання, заздалегідь переселили в інше місце. Вздовж межі лісу виставили незліченних лицарів.

Але захисні заходи не обмежились цим.

Рід Ліандер, що раніше лише рекомендував носити захисний маґічний камінь, цього разу оголосив його обов'язковим — і видав кожному учаснику. Так само обов'язковими стали перекладацькі маґічні пристрої. А щоб будь-який охочий міг узяти зайвий захисний камінь, ціле нагромадження їх стояло в куточку майданчика.

Серед батьків уже знайшлися такі, хто записав дитину виключно заради дорогоцінного захисного каменя.

Усі зооморфи Ліандерських земель чудово знали, чиїх рук це діло.

Луціан Ліандер.

Переможець попередніх змагань за право спадкування. Той, кого з народження виховували як офіційного спадкоємця — бо його здібності були абсолютно переважними. Той, хто згодом з невідомих причин сам відмовився від місця голови роду і натомість посів місце великого герцога.

І батько тієї маленької кролиці, що й досі лупить вовка на трибуні.