Розділ 84

Хижаки-котячі мимоволі почали порівнювати главу роду Арус і Луціана Ліандера.

Глава Аруса, хоч і виглядав дещо грізно, — об'єктивно теж був далеко не останньою людиною. Але якщо говорити суто з естетичної точки зору — самця-зооморфа, здатного перевершити Луціана Ліандера, нині не існувало на цілому світі.

Золоте волосся, ніби відлите з розплавленого металу. Ясні зеленаві очі. Обличчя — справжній шедевр, що, здається, ніякому майстру вже не повторити. І тіло в ідеальній пропорції.

Котячі хижаки, що дивились на Луціана Ліандера, наче зачаровані, відчули в собі непомітний спалах гордості.

Його неперевершені здібності аж ніяк не обмежувались зовнішністю. Луціан Ліандер був геніальним конструктором магічних пристроїв — таким, про якого можна говорити, що він відкрив у континентальній магоінженерії нову категорію захисних магічних каменів.

Від природи леви — самотники, що з часом відокремлюються й живуть осібно. Та Луціан Ліандер, навіть створивши сім'ю, лишився в замку Ліандерів.

Одні говорили: глава роду не дав небезпечному родичу окремого замку. Інші шепотіли: це сам Луціан Ліандер, а не глава, так захотів.

Але одне було незаперечним: з якої б причини не сталося — він не відокремився й досі мешкає в замку Ліандерів.

Колись ця таємниця зводила всіх з розуму. Тепер вона перетворилась на предмет гордості.

Котячі хижаки кашлянули з виглядом переваги, тихо сподіваючись, що лицарі зі свити Аруса бачать усе це й відчувають на собі тягар чужої вищості.

Авжеж. Правляча верхівка левових земель — не чета цим нескладним вовкам.

І поки вони тішились цією самовдоволеною думкою — Луціан Ліандер непомітно дістався потрібного місця.

Зооморфи здивовано переглянулись.

Навіщо Луціан Ліандер — до сховища, де зберігались магічні камені для учасників?

І тут всі побачили: великий герцог підхопив на руки повний оберемок захисних магічних каменів.

З широкими обіймами, повними дорогоцінних браслетів, він рушив назад — туди, звідки щойно прийшов: на трибуну.

Тверда, невагальна хода вела його просто до маленької кролиці, що щойно розправилась із вовком.

А тепер — навіщо?

Зооморфи з якоюсь напругою спостерігали, як суворий лев підходить і стає перед стільцем, де сиділа маленька кролиця.

Бух. На стіл перед кролицею посипались магічні камені.

Луціан присів навпочіпки, обережно взяв маленьку передню лапку кролиці в руки — і став один за одним акуратно надягати на неї захисні магічні камені-браслети.

Один, два, три, чотири, п'ять…

— …?

До трьох кролиця ще терпіла. Але коли браслети почали сповзати аж до плечей — вона збентежено схопилась на задні лапки.

<Д-досить! Вже й так добре!>

І замахала передніми лапками, ніби намагаючись щось сказати.

<Одного вистачить, стільки — зайве!>

— Мало, хто зна що буде.

Але Луціан, що вже переключився на другу передню лапку, відчепитись не збирався.

— Хай я й ретельно все підготував — несподіванки завжди можливі. Треба мати запас.

<З-запасу тут вже більш ніж достатньо… Моїх передніх лапок взагалі не видно під усім цим…>

— О, і перекладацький магічний пристрій теж варто взяти ще один, про всяк випадок. І накопичувальний магічний камінь для здобичі, теж зайвий не завадить…

Тук-тук-тук. На і без того непомітній шиї кролиці почали з'являтись намисто за намистом.

Від дедалі зростаючої ваги голова маленької кролиці почала поволі клонитись до подушки.

<Кіньк…>

— О.

Лише почувши жалібний писк кролиці, Луціан схаменувся, що дитина вже ледь дихає під усіма цими прикрасами, — і квапливо зняв намисто.

— Клої, як ти? Прийди до тями.

Поки розгублений Луціан поспішно підіймав кролицю — чиї обидві передні лапки були вщент закидані магічними каменями — котячі хижаки повільно обернулись і поглянули на главу роду Арус, якого щойно зневажали.

Блейк Арус дивився на це з обличчям людини, що мовчки вболіває за Луціана.

Різниця… яка там різниця. Гордість… яка вже гордість.

Всі вони… однакові.

Розчаровані хижаки скосили погляд на сховище, де лежала гора магічних каменів.

І раптом щось дійшло до них.

Ось воно як.

Незвично суворий контроль на змаганнях. Безліч захисних магічних каменів. І перекладацькі магічні пристрої, призначення яких було так незрозуміло…

Насправді — усе це…

— Клої, підніми лапку. Зможеш підняти?

<А-а, не піднімається…>

— Ось, один зняв. Тепер піднімається?

<Від одного зменшення… аж ніяк…>

…Усе це теж — уся ця підготовка — заради його доньки.

— …Вистачить, ходімо. Нагляділись.

— Так.

Не зустрічаючись поглядами, котячі хижаки мовчки розбрелись хто куди.

Щиро сподіваючись, що лицарі свити Аруса не бачили цього видовища.

***

— Годі.

Меліса, якій набридло дивитись на те, як Луціан знущається над Клої, нарешті подала голос.

— Так не зможе ні бігати, ні стрибати. І так уже на шиї та передніх лапках бряжчить ціла гора.

Від цих слів маленька кролиця — схожа тепер на домашнього улюбленця нового багатія — активно закивала на знак згоди.

<Одного вистачить! Більше не потрібно!>

— Тоді хоч п'ять іще.

<П'ять — і мої передні лапки знову будуть забиті!>

— Тоді два іще…

Ну і що це таке.

Меліса дивилась на Луціана, що раз по раз лізе зі своїм — із дивним виглядом.

Він же не такий. Не той тип, що лізе після «ні». Не той, хто нав'язується, коли відмовили.

— Добре, Клої. Тоді хоча б один — лишень один іще, і все.

Луціан говорив так, ніби це остання межа, за яку він не відступить. Маленька кролиця у відповідь глибоко зітхнула — і простягла передню лапку.

<Тільки один. Більше ні.>

Хто з них дорослий, а хто — дитина?

Меліса дивилась, як Луціан із шкодуючим виглядом надягає браслет на передню лапку Клої, — аж раптом пролунало:

— Змагання незабаром розпочнуться. Усі учасники мають пройти до входу в ліс для нанесення особистого відбитка на захисний магічний камінь. Просимо нікого не запізнюватись.

Оголошення ведучого сповістило про початок змагань за право спадкування.

Клої, чия шия й обидві передні лапки були закуті в магічні камені, рішуче піднялась і очі її заблищали.

Нарешті — час кролячого полювання.

***

<Повертаюсь!>

Серед хижаків із гострими пазурями одна маленька кругленька кролиця помахала передніми лапками — і стрибнула вперед.

<Не хвилюйтесь, повернусь без жодної травми!>

Розгойдуючись на задніх лапках, Клої помахала обома передніми — майже як у танці — і стрибком зникла в лісі.

Ще не встиг розвіятись її силует.

— Коли закінчується?

Збоку пролунав тихий голос.

Меліса обернулась до власника голосу — Луціана Ліандера.

— Лицарі всі на місцях?

Він намагався зберігати спокійний вигляд — але Меліса одразу вловила.

На кінці його слів — виразний неспокій.

Весь день сьогодні якийсь дивний.

Меліса вивчала його з загадковим виглядом — і в цей момент Луціан різко підвівся:

— Між іншим, я ще не перевірив, чи правильно спрацьовують магічні камені. А за безпеку інших учасників теж хвилююсь — мабуть, мені як організатору варто самому піти і…

— Годі, брате.

Іан зупинив його зітхаючим голосом.

— Скільки разів уже перевіряв. Магічні камені справні.

— Та мало що. Може, десь на периметрі зловмисники…

— Виставлених лицарів — цілий батальйон. Ще й розвідники розставлені на всякий випадок.

— …

— Брате, ти ж вирішив довіряти Клої.

Це рідкість.

Меліса звикла бачити протилежне — як Луціан стримує Іана. Тому зараз здивувалась і прислухалась до їхньої розмови.

Луціан іще не сів — і Іан заговорив тихіше:

— Вже час відпускати. Не кожен ліс — небезпека.

Кожен ліс? Відпускати?

Що він має на увазі?

Меліса зацікавилась не на жарт і трохи нахилилась у бік Ліандерів — і в той самий момент Блейк прошепотів їй на вухо:

— Той тип — він завжди такий нервовий?

— Сам же чув — безпечна сфера, самі травоїдні, і розвідники навколо. Що не так? Чого він такий наляканий?

— Ні. Загалом — не такий. Напевно, до цього щось сталось.

Меліса помовчала мить, потім повільно прошепотіла:

— Мабуть, колись щось трапилось. До цього.

Від її слів Блейк теж нахмурився з недовірливим виглядом — і саме тоді:

— З Клої все буде гаразд.

Сіон, що весь цей час мовчки сидів, уперше розкрив рота — схоже, не витримав дивитись на поведінку Луціана.

— Вона ж напівлев, напіввовк.

— …

— Зачекайте — і вона повернеться з найкращою здобиччю. Звісно ж, неушкоджена.