Розділ 85

Від слів маленької дитини Луціан, здається, нарешті усвідомив, що поводиться зовсім не по-дорослому. З трохи ніяковим виглядом він важко опустився на стілець.

Кхм. Він кашлянув і тихо мовив:

— Показав себе не з кращого боку.

— Нічого страшного. Я сказав лише тому, що боявся — ви підете слідом за леді Клої. А загалом мені байдуже, що ви робите.

— …

Блейк, що підслухав їхню розмову, прошепотів:

— Мелісо, мені до душі цей молодий. Відвертий.

— Тихо, почують.

Меліса відштовхнула брата й скоса поглянула на Луціана — той досі виглядав трохи неспокійно.

Слова Іана не виходили з голови: «вже час відпускати», «не кожен ліс — небезпека».

Вони відлунювали в думках, наче залишковий образ.

Ліс…

Стій. Меліса нахмурилась — у пам'яті щось майнуло — і саме в цю мить:

Гар! З-за лісу долинув виразний рев, що явно належав дитинчаті якогось хижака.

Меліса різко обернулась — над деревами злітали налякані птахи.

— Там… хіба не в той бік пішла Клої?

Від слів брата обличчя Меліси скам'яніло.

Але не лише в неї.

Всі, хто думав про Клої, — всі на трибуні стиснули кулаки так, що виступили кісточки, й вп'ялись поглядами у вхід до лісу.

***

Фр-р-р — птахи з гамором зірвались із дерев у самому серці лісу.

Жуй-жуй. Маленька кролиця Клої безтурботно пощипувала траву.

Тьху — звісно, лише вдавала.

Хм. Вже час би з'являтись.

Щойно почались змагання, Клої стрімголов помчала на галявину в центрі лісу — і тепер припинила вдаване щипання трави й тихенько підняла голову.

Блакитне небо — чисте, жодної хмаринки.

Мав би вже помітити маленьку й цінну мене… якийсь сокіл чи орел…

Маленька кролиця нетерпляче зморщила лоба.

Так, усіх хижаків із лісу прибрали. Але — лише наземних. Навіть котячим хижакам не під силу зупинити крилатих птахів.

Саме в цій прогалині й крився задум Клої.

Вона добре знала, що найбільше приваблює цих крилатих мисливців.

Того дня теж було таке ж сонячне небо.

Клої розмрійливо згадала той день — коли вперше прокинулась кроликом.

Пішла нарвати квітів для мами — і мало не стала здобиччю орла.

Добре, що так сталося — інакше б ця ідея ніколи не спала б на думку. Дякувати чи, навпаки, нарешті відплатити — хай там як.

Клої поглянула на широко розкладену навкруги себе сітку.

У цих суворих змаганнях навіть приманка вважалась частиною мисливського спорядження. Тому пастка й сприймалась як незручний інструмент — і без того мало часу, а треба ще окремо діставати приманку. До того ж обережні травоїдні на неї все одно не клюнуть — даремна річ, одне слово. Серед усіх учасників із пасткою вийшли лише двоє, враховуючи Клої.

Як популярний цей вибір — зрозуміло без слів.

Але для Клої — жодне інше знаряддя не годилось краще. Бо вона, на відміну від решти, задумала ловити небесного хижака.

Від усвідомлення власної особливості вусики Клої затремтіли від задоволення.

Нехай і дитинча — але хижак є хижаком. До того ж зооморфи від народження наділені здібностями, що перевершують звичайних тварин. За звичних умов навіть небесні хижаки не наближались би до дитинчат зооморфів. Але:

Я — кролик.

Куточки вуст Клої здригнулись від хвилювання.

До того ж — кролик, якого вже один раз мало не з'їли!

Пригадавши, як тоді дала маху з усіх ніг, Клої самовпевнено посміхнулась.

На цих змаганнях вона задумала стати одночасно і приманкою, і мисливцем. І сіттю, що падає, і рукою, що її кидає.

Звісно, це нелегко.

Навіть у великій сітці для лову здобичі — вислизнути крізь комірку й не потрапити в пастку самій завжди небезпечно. Але…

Клої згадала останні тижні тренувань.

Кессі — гепард-зооморф, що поступово перестала її щадити й несла на повній швидкості.

І вона сама — що скорочувала сон і гатила задніми лапами, аби все-таки спіймати цього гепарда.

А потім — остання неділя тренувань.

— Неможливо, леді! Ви справді її спіймали! Ви справді зловили гепарда!

Той день, коли вона нарешті впоралась — зловила Кессі пружними задніми лапами…

Яке ж це було щастя. Того дня навіть без солодощів — здавалось, наїлась ними.

Клої з гордістю підняла власну передню лапку й почала вилизуватись.

Вона розуміла: кролик, що сам іде в приманки до орла — затія шалено ризикована.

Але я — не проста.

Адже вона вже ловила найшвидшого наземного хижака пасткою. Бачила на власні очі, як безтямний гепард сидить у сітці.

Підходить до зони ураження — хапаю зубами мотузку й мчу.

Клої злегка здригнула поглажденою лапкою.

Коли сітка розкривається й стискається — здобич неодмінно злякається й рвоне вгору. У цей момент — шмигнути крізь комірку й вийти.

Клої посміхнулась — усі ці сотні повторень укріпили лапки.

У тренуваннях її підштовхувало не лише бажання перемогти — а й обіцянка родині. Мамі, татові, дядькові та маленькому татові — всім, поклавши пальці, вона пообіцяла повернутись без жодної травми.

Жодної подряпини.

Клої пригадала страшну моркву — по одній за кожну ранку — і серйозно кивнула сама собі.

Якщо стане небезпечно — одразу активую захисний маґічний камінь.

Клої подумки повторила власну обіцянку.

Місце офіційного спадкоємця — можна й поступитись. Але власним життям — ні. Бо треба ж якось зупинити війну. А перед тим — не можна кидати родину, яку люблю.

Давай, летіть сюди! Всі до одного, хижаки небесні!

Клої міцно тримала зубами мотузку від сітки й чекала здобич.

Усіх вас спіймаю!

…Хм.

Але хоч скільки чекай — поруч крутились лише білки, що заглядали — може, свої? — й більше нікого.

Жодного орлиного пера навіть близько не видно.

Ну й де вони. Чому не летять.

Клої відганяла білок передніми лапками й невдоволено дивилась у небо.

Вона знала: птахи, на яких полює, — нічні. Тому в Ліандерів вони й не викликали особливого занепокоєння.

Але ж хижаків-наземних повиганяли, травоїдних — повно. Такий рай, а вони вдень не прилетять?

Почекаю ще трохи.

Клої — яка добре знала, що їжа означає для диких тварин — з рішучим виглядом лишалась чекати.

І поки тягнувся той нудний час — думки самі поплили кудись убік.

До речі, ті кролики, що жили зі мною в одному вольєрі на теренах Аруса…

…Чи добре вони дісталися додому?

Травоїдні — за своїх вболівають. Мабуть, звідси ця турбота.

Наступного разу буду в Арусі — треба спитати. Чи справді відпустили. Чи повернули туди, де жили.

Клої дала собі слово й якраз потяглась, розминаючи затерплі м'язи, — і в ту саму мить:

Швидко. Мала тінь ковзнула над головою.

Оце…

По спині пробіг холодний струмінь — тваринний інстинкт здобичі.

Відчувши щось інше, Клої насторожила вуха й уважно відстежила рух у небі.

Точно. Це були не горобці чи голуби, що зривались раніше.

Тоді…

Клої обережно підняла погляд — і побачила: над нею, немов примірюючись, ширяв великий яструб.

Нарешті.

Очі Клої спалахнули азартом.

Орел — це мрія. Але й яструб — аж ніяк не поганий вибір.

Добре. Як тільки зайде в зону ураження — одразу тягну.

Клої подумки повторила свій план і ще міцніше стиснула зубами мотузку.

Робити — як на тренуванні. Якщо стане небезпечно — одразу маґічний камінь.

І поки напружений час розтягувався нескінченно —

Яструб, вочевидь вирішивши, що живий кролик у ролі приманки — нісенітниця, злегка змахнув крилами й пішов у стрімке піке.

Ще поза зоною.

Прорахувавши розмах сітки, Клої напружила задні лапи й приготувалась вибухнути з місця.

До смикання мотузки — десять секунд. П'ять. Три.

Відчуваючи чутливими вухами, як стрімко наближається птах, Клої лишила рівно одну секунду запасу —

І з усієї сили відштовхнулась від землі.