Розділ 86

Скрек!

Яструб, що розраховував легко набити живіт, злякався сітки, що впала зверху, й широко замахав крилами.

Він ще пробував дістати кігтями того кролика — явну приманку — але:

Шмиг — кролика вже й слід прохолов крізь вузьку комірку сітки.

Скре-е-ек! Розлючений яструб заревів, замотаний у сітку з усіх боків.

<Треба було цілитись на сильнішу здобич!>

Клої, що здобула першу мисливську перемогу, підстрибувала навколо яструба й дражнила його.

<Оце тобі за те, що хотів зжерти маленького кролика по-легкому!>

Клої показала вищий пілотаж — стрибок із крутінням у повітрі, на який кролики здатні лише в найбурхливіші хвилини радості — й оглянула свою першу здобич.

Хм. Гарний, міцний.

Клої зустрілась поглядом із яструбом, що зиркав на неї, і впевнено випросталась на двох лапах.

<Відтепер — кроликів не чіпай.>

Урочисто промовивши це, вона торкнулась лобом яструба накопичувальним маґічним каменем на намисті — тюк.

Скрее-е-ек!

Яструб залишив останній жалібний крик — і зник усередині маґічного каменя.

Вийшло.

Переконавшись, що птах усмоктався правильно, Клої притиснула накопичувальний маґічний камінь до грудей і важко опустилась на траву.

Вона навіювала собі, що справиться. Переконувала себе, що все вийде.

Але між тим, як уявляєш, і тим, як насправді виходить — прірва.

Я… зробила це.

Зробила! Я! Кролик!

Очі Клої засяяли, як діаманти на сонці.

Вона боялась, що захисний маґічний камінь спрацює передчасно — і вона не встигне нічого зробити, а одразу опиниться в таборі.

Боялась, що злякається й нічого не вийде.

Я на крок ближча до того, щоб зупинити війну.

Клої відчула, як у грудях щось розпирає зсередини, й міцно пригорнула до себе теплий маґічний камінь.

Перед очима промайнули обличчя мами, тата, дядька й маленького тата.

І Сіон — що так твердо вірив: у неї вийде.

Яструб — це лише початок.

Згадавши всіх, кого треба захистити, Клої різко підхопилась і підійшла до заплутаної сітки.

<Наступний — орел!>

Швидко розправивши пастку, Клої знову лягла просто в її центр.

Цього разу — простягнувши передні лапки якомога далі вперед, щоб здобич помітила її краще.

***

По буйних хащах змагального лісу стрімко мчав маленький леопард.

Зооморф-леопард Чандлер Хопкінс скоса поглянув на середніх хижаків, що неслись слідом, і запитав телепатично:

<Де той кролик?>

<Побіг у бік центру лісу.>

<Яке знаряддя вибрав?>

<Точно не розгледів, але схоже на велику пастку.>

Ха-ха. Від цих слів Чандлер засміявся вголос.

Дурень. Пастка — це що таке.

Вони женуть зграєю й заганяють оленів у сітку — і все одно не потребують великої пастки. А цей — не зганяє нікого разом, і дрібна звірина все одно прослизне крізь великі вічка. Нікудишній вибір.

<Спадкоємець Ліандерів цього разу — не лише видом, а й розумом поступається.>

<Кролик же. Мізків, мабуть, з горіх волоський.>

<Ха-ха, Остіне! Вдало зказав!>

Чандлер обернувся й поглянув на рисячого зооморфа.

<Виграємо цей турнір — дам тобі найкраще місце.>

<П-правда?>

<Звісно. Тримай це в голові!>

<Дякую, Чандлере!>

Чандлер чув за спиною дружний тупіт — союзна зграя наздоганяла — і злегка ухмильнувся.

Формально союзи між хижаками на змаганнях за право спадкування заборонені. Але правила існують, щоб їх порушувати.

Поки той тупоумний травоїдний ловитиме хіба що білок — його підлеглі наповнять сітку всілякою серйозною здобиччю.

Перемога у кишені.

Чандлер розмріявся, як стане офіційним спадкоємцем і правитиме в цих землях, — і пришвидшив біг.

<Гаразд, спочатку — козуля!>

<Є!>

Маленький леопард-зооморф на чолі загону злегка перестрибнув кущ — і тут:

<Що, що таке?!>

<Тікайте, Чандлере!>

На них налетіли невідомо звідки великі білі клубки.

<Що це?! Пустіть! Пустіть, кажу! Та як ви смієте…!>

Чандлер, гордий леопард-зооморф, відчайдушно намагався вирватись із чужих зубів — але:

<А-а-а!>

Зрештою його поховала лавина білих тварин — він опинився під їхніми лапами.

За мить. На сітку зі зв'язаними дитинчатами хижаків запрудом виліз великий білий клубок.

Він розправив вуха, гордо встав на задні лапи й телепатично промовив, вдивляючись удалечінь:

<З такими тупими хижаками мені більше нема чого робити.>

Бах! Великий кролик вдарив задньою лапою по шиплячому леопарду — заспокій мовчи — і поворушив губами:

<Знайдіть Клої Ліандер.>

Погляд поважного кролика примружився — наче перегортав у пам'яті старі сторінки.

<Є борг, який треба повернути. Обов'язково.>

***

Базовий табір біля входу в ліс, де проходять змагання.

— Мелісо, про той ліс… там точно немає небезпечних тварин? Найстрашніше — козуля, правда? Це ж правда?

Блейк, що тримався ще якось, поки племінниця входила в ліс, — не витримав напруги й затупотів ногами.

— І ті кролики, яких випустили в ліс, — вони теж не нападуть на Клої? Кролики… маленьких же не чіпають, правда?

Він раз у раз поглядав на вихід і нарешті не стримався — схопився на ноги:

— Ні, не можу. Піду-но я зараз і…

— Сідай.

Голос Меліси — на відміну від братового — був доволі холодний.

— Якщо опікун піде шукати — дискваліфікація. Хочеш отримати від Клої погляд повний докору?

Від наказу Меліси Блейк спалахнув:

— Мелісо, тобі що — Клої байдужа?!

— Схоже, що байдужа?

Меліса у відповідь показала власні руки — вони тремтіли — й роздратовано мовила:

— Думаєш, тут є хоч одна людина, яка не переживає за Клої?

Блейк лише тоді озирнувся й поглянув на людей на трибуні.

Всі вони мали однаковий вигляд: ось-ось вбіжать у ліс — але тримаються з єдиною думкою: вірити Клої.

Блейк уважно оглянув тих, хто поперемінно зиркав то на вихід, то на намет із координатами захисного маґічного каменя.

Луціан Ліандер. Іан Ліандер. І навіть Сіон Демос.

Гм? А Сіон навіщо?

Блейк здивувався на мить, але тут же вирішив: мабуть, вони просто зійшлися ближче з часом — і перевів погляд на сусіднє місце.

Там сиділа мати дівчинки — з найблідішим обличчям з усіх, хто був на трибуні.

— Все буде добре. Моя донька сильна. Клої така розумна. До того ж пішла з двома захисними маґічними каменями, а найстрашніше в тому лісі — козуля…

Меліса говорила — ніби сама собі — без упину, й кусала нігті.

— Все добре. Козуля кроликів не їсть. Що б хто не казав — Клої, моя донька, повернеться неушкодженою…

Дивлячись на молодшу сестру, що не могла нормально всидіти на місці — як не хотіла б, а не виходило — Блейк нарешті тихо сів.

І взяв тремтячу руку Меліси у свою.

— Все буде гаразд. Мелісо.

Хиткий погляд Меліси зупинився на братові поруч.

— Луціан Ліандер намотав на неї скільки маґічних каменів — сама бачила. Якщо щось загрожуватиме — одразу повернеться сюди.

— …Так, мабуть?

— Авжеж. І взагалі — наша Клої хто? Сама знає, коли не варто ризикувати — розумниця!

Від широкодушних слів Блейка Меліса нарешті перестала трясти ногою.

— Правда. Моя донька такого не зробить.

Меліса повторила слова брата — й на її обличчі лежала непохитна віра в доньку.

***

А в той самий час — дівчинка, що отримувала і тривогу, і довіру дорослих одночасно:

<Ха-ха-ха-ха!>

Підстрибувала навколо великого орла з гострими кігтями.

<Вийшло. Вийшло! Я спіймала орла!>

Орлу, якому було ганебно потрапити в пастку до кролика, — і так вже не лежалося спокійно, а він щосили намагався вирватись із сітки.

<Навіть не думай!>

Але орел сидів у пастці, розробленій для великих тварин.

Дрібна звірина, як Клої, могла вислизнути крізь вічка — але для великого птаха щілини не лишалось жодної.