Розділ 87

Скре-е-ек!

Орел, що ніяк не міг змиритись, зиркав на кролицю й клацав дзьобом.

<Марно злишся. Я теж полювала заради своєї родини.>

Клої суворо мовила, випросталась на задніх лапках і глянула на орла зверху вниз.

<Побачимось, красунчику.>

А потім звично підняла передню лапку й торкнулась накопичувальним маґічним каменем до лоба орла — тюк.

Скрее-е-ек! Із жалібним криком орел зник.

Клої видихнула — уф — і, вдавши, що витирає лоба передньою лапкою, розвалилась у тіні.

Скільки разів вона вже складала й розгортала сітку? Від смикання мотузки зубами навіть різці трохи ниють.

Хі-хі. Але відчуття втоми розвіялось одразу.

Клої притулила передні лапки до рота й почала качатись по землі від сміху.

У накопичувальному маґічному камені вже сиділи: два яструби, пугач і щойно підсаджений орел — разом чотири птахи. До того ж усі великі. А останній — такий, що й Клої сама здивувалась, коли побачила його тінь.

З таким уловом… невже я не переможниця?

Хіба що хтось принесе кабана, як тато колись.

Клої лягла на спину за великим каменем, задерла лапки й роздивлялась чисте небо крізь листя.

Коли дізналась, що прокинулась кроликом, — думала: невже так не щастить? Каталась у пилюці й ревла, що це несправедливо.

А якби я не народилась кроликом?

Клої дивилась на власні передні лапки й думала.

Не знала б, що тато мене так любить. Не врятувала б Сіона. І не ловила б орлів у землях Ліандерів.

Може… те, що я кролик — це й є задум згори, для мене особисто?

Клої лежала, склавши передні лапки на грудях, і тихо млосніла від щастя — аж раптом:

Тупу-тупу-тупу — до вух долинув швидкий тупіт.

Що таке?

Клої цікаво визирнула з-за каменя.

Олень?...

Перед нею бігло поранене оленя — шкутильгало, але відчайдушно рвалось уперед, намагаючись утекти.

Чиясь здобич, мабуть.

Клої мимоволі скривилась, дивлячись на скривавлену тварину.

Через цей відчайдушний вигляд чи що — Клої вже майже подумала: хай тікає — як з кущів вискочив хижак із довгими кошлатими вухами.

Каракал-зооморф.

Клої одразу впізнала вид і примружилась.

Каракал-зооморф на цих змаганнях — це, мабуть, онук маркіза Майерс, Педро Майерс.

Клої мовчки спостерігала, як Педро стрімко мчить до пораненого оленя.

Хай і дитинча — але зооморф-хижак незмірно сильніший за звичайну тварину.

Зразу спіймає.

Можна лицемірити скільки завгодно — але нічого не вдієш. Сама щойно ловила птахів — а дивитись, як за твоїми очима вбивають іншу травоїдну, теж чомусь не хотілось. Клої вже збиралась відвернутись — і в цю мить:

Пяк!

Із-за каменя почувся не крик оленя, а виск каракала.

Що, що таке?

Клої від подиву знову визирнула.

Хк!

Але побачене не вкладалось у голові.

Що це таке.

Навколо каракала товпились великі білі сніжки — і гатили по ньому гуртом.

К-кролики?

З такою ж білою шерстю, як у неї самої — кролики.

Клої з приголомшеним обличчям спостерігала, як зграя білих кроликів перемагає хижака.

Пяк! Найбільший з них — вочевидь ватажок — стрибнув на сітку, де лежав зв'язаний маленький каракал, і тупнув лапою — виск одразу вщух.

Т-точно кролики? Може, хтось у кролячій шкурі? Як кролики взагалі можуть зловити каракала?

Клої стояла на задніх лапах, вчепившись у камінь, і вдивлялась у зграю.

Ватажок поворушив губами — звертається до решти телепатією.

Вони розмовляють.

Усвідомивши, що перед нею не прості тварини, а зооморфи, Клої напружила слух, намагаючись вловити їхні слова.

Але голоси — хай вони явно щось казали — ніяк не долинали до неї.

Що вони кажуть? Кролики-зооморфи між собою ж мають розуміти один одного… А!

Клої тупотіла від нетерпіння й нарешті схаменулась: на шиї висить перекладацький маґічний пристрій. Поспіхом підняла передню лапку й натиснула на камінь.

Тиск — і маґічний камінь активувався. Слова кроликів-зооморфів нарешті стали розбірливими.

<…Самі слабаки. Котячі хижаки завжди такі?>

<Та цей хоч довго тримався. Попередні всі разом вирубились від одного удару вашої лапи, главо.>

<І справді. Який це вид? Вуха кошлаті — дивно виглядає.>

Хто ж вони такі?

Клої вдивлялась у незрозумілих прибульців насторожено.

Миловидні кролики-зооморфи — але рухи зовсім не ніжні: вони вправно зв'язували Педро Майерса мотузкою.

Може, ображені на хижаків? Прийшли відплатити, поки на змаганнях нема дорослих?

Клої вже навіть думала: якщо так — то їй особисто нічого боятись. Але:

<Наша кінцева мета — та кролиця. Досі не видно?>

Ватажок із серйозним виглядом розбив її сподівання вщент.

<Де вона ховається? Добре замаскувалась.>

К-кролицю шукають?

Від слів ватажка злякана Клої відступила на крок.

Е, але мене — навряд чи. Напевно, просто якусь кролицю.

Клої швидко похитала головою, відганяючи тривогу.

Я нічого поганого кроликам не зробила.

<До заходу сонця знайдіть Клої Ліандер.>

…А, може, зробила?

Очі Клої розтулились від шоку.

Вона знає. Знає моє ім'я!

Клої лихоманково перебирала в пам'яті — коли і де могла скривдити кроликів — і скоса позирала на нападників, що знали її ім'я точнісінько.

Що, що я їм зробила?

Але байдуже до того, тремтить вона чи ні — великий кролик-зооморф командував далі, не змінюючи виразу обличчя:

<Є борг, що треба повернути. Швидше знаходьте.>

Ні, не вийде. Треба тікати.

Побачивши, як решта кроликів кивають у відповідь, Клої одразу ухвалила рішення.

Пасткою орла наловила — це так. Але голіруч з цими кроликами тягатися — не з руки. Клої почала обережно, майже крадучись, повертатись.

Хай там що — головне не потрапити на очі. Здобич є, можна одразу до виходу…

І саме в ту мить:

Бух. З-за каменя, наче крот у дитячій грі, виткнув носика білий кролик.

Круглі, як чорні горошини, очі зустрілись із Клоїними.

<А-а-а-а!>

Клої підлетіла вгору, як пружина зі скриньки-сюрпризу.

Від переляку в неї геть відібрало дар мови — а з вуха долинув веселий голос:

<Знайшла! Головно!>

Ах, ні.

Отямившись, Клої вже думала перекинутись і дременути — але пізно.

На голос товариша зграя кроликів збіглась і оточила Клої з усіх боків.

Хай і однієї з нею породи — але кожен із них удвічі більший за неї. І їх явно понад двадцять.

Не хотіла вдаватись до цього…

Клої, для якої власна безпека — понад усе, вже потяглась лапкою до захисного маґічного каменя — і в ту мить:

Бух. Найбільший білий кролик — удвічі більший за решту — запрудив на камінь, за яким ховалась Клої.

<Леді Клої Ліандер.>

Ватажок із серйозним виглядом дивився на неї зверху вниз і запитав:

<Чи впізнаєте ви мене?>

—…

Клої кліпала-кліпала очима й похитала головою.

<Н-не знаю жодного кролика.>

<Оце так.>

Може, здалось — але ватажку, схоже, трохи знепритомніло від засмучення.

<Тоді…>

Фух. Великий кролик одним стрибком злетів із каменя й спустився перед Клої.

<Якщо я скажу, що був у полоні на теренах Аруса — пригадаєте?>

На теренах Аруса? Коли це я там…

Хк. Клої вже майже похитала головою — і враз очі її розширились.

Якщо кролик із тих місць — то, напевно…

<Н-невже…?>