Розділ 88

Ха-ха-ха.

Великий командир-кролик, що спостерігав за тим, як Клої миттєво змінилася на обличчі, проговорив добродушно:

— Схоже, тепер ви пригадали. Саме так. Я — той самий кролик, якого тримали в тій клітці.

— Зоо... зооморф?

— Так.

Від цих слів Клої на мить застигла, наче перетворившись на лід, — а тоді підскочила вгору, зовсім як раніше.

— Дядьку, що ж ти за людина! Нема чим більше займатися, як тільки зооморфів ловити? Ти що, їсти їх збирався?!

При думці про те, що дядько мало не скоїв найтяжчий злочин на всьому континенті — та ще й мало не з'їв кролика, спорідненого з нею самою, — Клої замолотила лапками, наче жаба.

— Я тебе не прощу, Блейк Арус! Почекайте хвилинку, кролику! Я зараз піду й повидираю йому все волосся! І попрошу від його імені вибачення!...

— Ми прийшли сюди не за вибаченнями. Голова роду Арус, мабуть, не знав, що перед ним зооморф. Тож не варто так гніватися.

Від цих слів Клої зніяковіла: вона якраз вдавала, що сердиться на дядька, щоб непомітно вислизнути з цієї незручної ситуації.

— Тобто дядько... не знав, що ви зооморф, і впіймав вас?

— Саме так.

Кролик спокійно кивнув і вмостився на землі.

— Мабуть, спершу слід представитися. Я — Крістофер Рейнольдс, голова кролячої громади на південному заході вовчої території.

Кролик із поважним виглядом відрекомендувався і розпочав пояснення.

У день, коли голова роду Арус повертався до замку, кролі-зооморфи навмисно прикинулися звичайними тваринами й причепилися до вовків.

— Моя тринадцята дружина хворіла на невиліковну хворобу. Нам казали, що на вовчій території повно магічних каменів, які могли б її вилікувати — ось ми й увірвалися до замку Арус навмання.

Від цих слів — ніяк не збагнути, залицяльник він чи справжній романтик — Клої обережно промовила:

— Але... тоді в замку Арус теж було замало магічних каменів.

— Так, ми це з'ясували. Дізнавшись, що й тут не вистачає магічних каменів і що чутки про розкіш сім'ї Арус виявилися брехнею, ми зібралися відступати. Однак...

Очі Крістофера Рейнольдса затуманились, ніби він повертався думками до тих часів.

— Потрапити до замку Арус було нескладно, але вийти звідти виявилося вельми важко.

Ще б пак. Вийти можна було хіба що після того, як тебе з'їдять. Та ще й кістками залишитись...

Очі Клої, що подумки уявила дядька, який старанно готував план, як пообідати зайчатиною, теж затуманились.

— Можна було, звичайно, прийняти зооморфський вигляд і пояснити, що сталося, — але тоді не уникнути б страшного покарання за вторгнення. Ми не могли зробити ні того, ні іншого й ніяк не могли вирішити, як вчинити. І ось тоді...

Погляд Крістофера, що до тої миті блукав десь у спогадах, звернувся на Клої.

— Пані Клої особисто наказала нас відпустити.

— ...!

Клої прикрила рота передніми лапками.

Крістофер дивився на неї з теплотою і продовжував:

— Завдяки вам ми вийшли неушкодженими. А ще — завдяки тому, що пані Клої особисто прибула на землі Ліандерів і залагодила непорозуміння, постачання магічних каменів до наших земель, підпорядкованих роду Арус, налагодилось, і тринадцята дружина з двадцять першим сином були врятовані.

— Але... налагодити постачання каменів — то не моя заслуга...

— Ні, ваша, і я це знаю. Найпомітніша особливість нашого кролячого роду — вміти прикидатися звичайними тваринами. Завдяки цьому ми часто потрапляємо на вуха брехням, але водночас дізнаємося й правдиву інформацію.

Крістофер хитнув головою, відкидаючи заперечення Клої, і твердо мовив:

— Саме тому, що пані Клої особисто прибула до Ліандерів і розвіяла непорозуміння, магічні камені знову почали надходити до Арусів. Саме тому стільки людей змогли вижити.

Від щирих слів Крістофера Клої зніяковіло заворушила передніми лапками.

— Та... невже?

— Так. А тому Крістофер і прийшов сюди, щоб віддячити.

Віддячити?

У здивованих очах Клої мелькнуло, як Крістофер стрибучою ходою попрямував до якогось горбика неподалік.

Ні, то був не горбик.

— Ось воно — подяка від кроликів. Можете забирати як здобич.

Це ж... хижаки...

Клої з розгубленим виглядом дивилася на малих хижаків, щільно обмотаних мотузками. Мабуть, іще нещодавно вони були учасниками турніру.

Усі вони, схоже, були непритомні. Тут були і леопарди, і оцелоти, і рисі — великої різноманітності.

— Ми впіймали лише тих, хто підло збивався в зграї.

Командир із найбільшою кількістю підлеглих — великий кролик — додав байдужим голосом:

— А якщо вас бентежить думка, що вам допомогли інші зооморфи, — не хвилюйтеся.

Кролик вгріб лапою густу грудну шерсть і витяг дещо.

— Це ж...

Очі Клої округлились, щойно вона впізнала рослину.

— Це котяча м'ята, чи не так?

— Знаєте! Правильно!

Радісний від того, що Клої впізнала рослину, Крістофер потвів носом і сказав:

— Судячи з того, як добре ви знаєтесь на травах, ви й справді зооморф-кролик. Тільки це не звичайна котяча м'ята, а гостра котяча м'ята.

— Гостра котяча м'ята?

— Вона росте і в'яне лише протягом короткого сезону з потрібними кліматичними умовами. Токсичність у неї вища, ніж у звичайної котячої м'яти. Якщо молодий хижак із котячих почує запах розтертої цієї трави, він швидко поринає в галюцинації.

Крістофер кивнув на малих хижаків, що лежали з розімленими виглядами, і продовжив:

— Усім їм намастили цю траву під носа, тому вони вирішать, що напад силою-силенної кроликів — лише галюцинація. Пані Клої може без жодних хвилювань забрати цих нечесних мисливців і оголосити, що спіймала їх сама.

Крістофер жваво промовив це і підійшов до Клої, вклавши їй у передні лапи пучок гострої котячої м'яти.

— Кролик не забуває добра.

В очах Крістофера спалахнула серйозна іскра.

— Я радий, що зміг допомогти пані Клої Ліандер. І ще раз — дякую, що врятували наші життя.

Від цієї щирої подяки в очах Клої замерехтіло щось тремтливе.

Вона ж просто не хотіла їсти кролятину.

До того ж і не сама їх відпустила — просто покотилася по підлозі туди-сюди, поки не змусила дядька зрушити з місця.

— Того дня, коли пані Клої стане справжньою правителькою цих земель, — ми щиро чекатимемо на це в глибині душі.

Під поглядом незліченних кролів, що дивилися на неї твердими, непохитними очима, Клої несподівано зашарілась і промимрила:

— Дя... дякую.

— Ми лише зробили те, що мали зробити.

Крістофер знизав плечима й ненав'язливо додав:

— Що ж, якщо ви все ж захочете якось віддячити нам...

Великий кролик удав, ніби кашлянув, і мовив із значущим виразом обличчя:

— ...Завітайте якось до кролячих угідь. Мій сорок восьмий син — дуже гарний юнак. Рівно на рік старший за вас, пані Клої.

Сорок восьмий син... Скільки ж у нього синів, зрештою?

На розгублений вигляд Клої Крістофер підморгнув одним оком.

— Якщо вам до вподоби молодші, є ще п'ятдесят п'ятий. На три роки молодший за вас, і виглядає перспективним.

— ...

— Або відразу обидва...

— Ах. До побачення! Дякую за все!

Клої не хотіла слухати далі — різко повернулася й вдала, що дуже зайнята.

— Гм. Ще замалі, щоб говорити детальніше. Але запам'ятайте: рід кроликів — теж непоганий варіант.

Усе сказавши і вдавши, ніби й не казав нічого, Крістофер наостанок підморгнув і попрямував геть, ведучи за собою кролячу ватагу.

Хух. Щойно вони зникли з виду, Клої затремтіла всім тілом і почала вмиватися.

Наслухалась жахіть.

Клої старанно злизувала вуха, намагаючись вивітрити зі свіжої пам'яті все щойно почуте.

Забудь, забудь це, Клої Ліандер!

Ось так Клої старанно чистила вуха — і саме тоді почула щось.

— Гей.

Із боку зграйки хижаків, яких Крістофер залишив як подарунок, долинув тонкий голосок.

— Клої Ліандер, я все бачила.

Клої підвелася на задні лапи й подивилася туди — і побачила єдиного хижака, що дивився сюди з цілком тверезим поглядом.

— Я бачила, як ти шепталася з тими страшними кроликами!

Це був каракал-зооморф, Педро Маєрс — остання здобич кролячої ватаги.

Хм...

Клої поглянула на маленького каракала, щільно обмотаного мотузками, а потім відвернулася.

І цілком безтурботно знову заходилася вмиватися: чміх-чміх.

— Ти... ти мене ігноруєш?

Педро Маєрс, збагнувши з запізненням, що кролик його відверто проігнорував, роздратовано верескнув.