Розділ 89

Маленький каракал-зооморф затремтів вусами і верескливо закричав:

— На змаганнях заборонено об'єднуватися, ти ж знаєш? Це порушення правил. Та ще й таке, за яке дискваліфікують!

— Я теж читала всі правила змагань.

Хнич. Клої підтягла довге вухо і старанно його злизувала.

— Там написано, що учасники-хижаки з котячих не мають права об'єднуватися між собою. Але нічого не сказано про те, що не можна об'єднуватися із зооморфами-травоїдами.

— Це, це просто різні формулювання...!

— А формулювання — це важливо. Ти уявляєш, як багато чого змінюється від одного слова? Ти що, граматики не знаєш?

Від гострих слів Клої обличчя Педро почервоніло.

— Ти, ти...!

— До того ж, чесно кажучи, мені байдуже, визнаєш ти це чи ні.

Клої охайно привела до ладу і друге вухо, схопила щось передніми лапами і різко розвернулася.

— Бо ти так чи інакше не запам'ятаєш цієї миті.

— ...що ти там тримаєш.

Педро, що помітив дивну рослину в кролячих лапках, почав блідніти.

— Ти що, збираєшся зараз знову порушити правила?

— Ти й так уже вважаєш мене порушницею. То яка різниця — порушниця порушниць я чи ні?

Клої легко вхопила зубами нешкідливу для себе траву і дрібними стрибками підскочила до мотузкової сітки.

— Не підходь! Не підходь, кажу!

— Та годі.

Клої все ж дістрибала до сітки й передніми лапками старанно розтерла траву.

— Зачекай трохи. Зараз закінчу.

— Не треба! Зупинись, я сказав!

— Готово. Сік потік. Ну, відкривай рота!

— Не скажу! Що хочеш — просто відпусти мене. Я тоді промовчу, добре?

— Ну, ширш, летить смачна травичка!

— Будь ласка, будь ласка! Мене не можна дискваліфікувати!

Щойно незрозуміла трава наблизилась до його носа, злякавшись не на жарт Педро верескнув:

— Не можна! Якщо мене дискваліфікують, дідусь проженить мене і маму!

Педро, що вже збілів на обличчі, затримав подих і будь-що намагався відвернути голову.

Але скільки б він не чекав — дотику трави, який мав ось-ось застромитись прямо в рот, він так і не відчув.

Що, що таке?

Маленький каракал злегка відкрив одне око — і побачив кролика, що дивився на нього з якимось дивним виразом.

— Ти...

Кролик прижмурився і гепнувся поруч із каракалом на землю.

— Що це означає? Розкажи.

***

Намет, що стояв найближче до виходу, звідки виходили учасники, належав маркізу Маєрсу.

Всередині намету Конор Маєрс сидів із холодним виразом обличчя, жодного разу не зрушивши — і очі його були прикуті виключно до виходу.

Поряд із ним жінка із трохи пригніченим виглядом повільно розтулила вуста.

— Тату.

Жасмін, невістка Конора Маєрса, склала разом дві руки в чорних рукавичках і продовжила:

— За те, що ви погасили борги моїх батьків... дякую.

— Я зробив це заради честі мого онука, на чиє ім'я теж були записані борги. Не заради тебе.

— Усе одно. Дякую. Але, прошу, більше не робіть цього.

Очі Конора Маєрса вперше відірвалися від виходу і звернулися на невістку, що сиділа поруч.

— Мої батьки — такі люди, що навіть якщо ви погасите їхні борги, вони знову наберуть нових через азартні ігри. Просто залиште їх руйнуватися самостійно.

Конор клацнув язиком і відвернувся.

Після недовгого мовчання Жасмін знову заговорила:

— Я розумію, що після того, як він відійшов від світу, ви дуже змінилися. Думаю, інакше й бути не могло.

Від теми, що вперше пролунала після похорону Алекса, рука Конора, що стискала рукоять тростини, мимоволі здригнулась.

Проте Жасмін говорила спокійно, не виявляючи жодних емоцій.

— Але... це не означає, що правильно перекладати на дитину надмірний тягар.

— ...

— Іноді, дивлячись на вас, я ловлю себе на думці: а чи любите ви Педро взагалі?

Дурна.

Конор Маєрс не відповів — слова, що не варті були відповіді.

Алекс зійшов на той шлях саме тому, що був слабким і безвладним, — а вона цього не розуміє.

Маркіз Маєрс відкинув слова невістки і знову вп'явся очима у вихід, з якого мав з'явитися онук.

***

Навіть обмотаний мотузковою сіткою з усіх боків, Педро Маєрс спокійно розповідав про своє становище.

Два роки тому батько Педро, Алекс Маєрс, загинув у прикордонній зоні на межі з вовчою територією. Відтоді лагідний досі дідусь змінився.

Скільки б завдань Педро не виконував, на дідусевому обличчі наприкінці незмінно з'являлося невдоволене клацання язиком.

— Дідусь... хоче зробити мене спадкоємцем замість батька, що загинув. Якщо він вирішить, що я недостатньо хороший — напевне, одразу відішле мене і маму кудись подалі. І знайде іншого спадкоємця.

— ...Чому ти думаєш, що маркіз Маєрс так і вчинить?

— Якось підслухав. Він казав, що слабкий спадкоємець йому більше не потрібний. Що такого краще прогнати і відіслати якнайдалі.

Педро опустив очі й пробурмотів:

— Не хочу їхати до бабусі по матері. Там завжди пахне вином. І до тітки Сортон теж не хочу. Там усе зовсім інакше, ніж у каракальській території, де я виріс.

Педро обережно підвів погляд на Клої.

— Мені будь-що треба заслужити визнання дідуся. Тільки тоді я зможу жити тут разом із мамою. Тільки тоді він мене не покине.

Не хотів розповідати все це якомусь кролику...

Педро продовжував говорити, хоча самолюбство його боліло й нило.

— Тому прошу. Відпусти мене. Відпустиш — і я нікому не скажу, що ти дружила з кроликами.

— ...

Але маленький кролик і після цих слів лише ворушив вухами, наче заглибившись у думки.

Педро з тривогою чекав рішення кролика.

— Слухай.

Після недовгого мовчання Клої легенько схилила голову набік і запитала:

— Маркіз Маєрс — він дбає про свою репутацію?

— Ре, репутацію?

— Ну тобто... ти казав, що дідусь часто тебе лає. А чи бував такий, що він лаяв тебе при людях?

Від цього запитання маленький каракал заворушив очима і повільно, але чітко похитав головою.

— Ні, жодного разу.

— Так? А при інших шляхтичах він поводиться з тобою добре?

— Е-е... так. Добре поводиться. Хоча, якщо не лає, то він зазвичай і так такий...

Від нерішучої відповіді Клої, що уважно дивилась на Педро, підвелася.

— Добре, тоді...

— Від, відпустиш мене?

Клої усміхнулася Педро, що дивився на неї з надією, і відповіла:

— Ні.

Разом із бадьорим голосом у хід пішли швидкі різці.

— Що, що ти робиш!

Навіть якби маленький каракал і бився в мотузковій сітці, як риба в пастці, — було вже запізно.

Клої клацнула зубами й легко вирвала з шиї Педро захисний амулет із магічного каменю, посміхнулась і промовила:

— Так чи інакше, якщо тебе дискваліфікують — головне, щоб причиною не був ти сам, правда?

Тоді... — тихе бурмотіння розлилося по порожній галявині.

Хі-хі-хі. А слідом — сміх маленького кролика, трохи зловісний.

***

— Жакліна!

— Мамо!

Коли сонце, що висіло в зеніті, почало хилитися до обрію, у виходу почали з'являтися маленькі зооморфи.

Батьки, що чекали на дітей у наметах базового табору, при найменшому шелесті з боку виходу витягували шиї — чи не їхня дитина?

І серед них, звісно, були

— ...щось затримується.

— найвищі хижаки: вовки і леви.

Блейк Арус, нервово відбиваючи ногою об помост так, ніби збирався протерти в ньому діру, не зводив очей із виходу.

— Але ж справді запізнилась, ні? Схоже, десь з половину дітей вже прийшли.

— Зачекай. Час ще є.

Але й нігті Меліси, що так говорила, вже давно були обгризені до краю.

У левів справи йшли не краще.

Іан, що все ніяк не міг утримати брата від того, щоб той таємно не пробрався в ліс, і врешті зв'язав його, обережно підступив до Сіона з проханням:

— Сіоне.

— Так.

— Мене теж... зв'яжеш?

Сіон подивився на товсту мотузку, що простягалась перед ним, і без зайвих слів простяг руку, виконавши прохання.

— Дякую, Сіоне. Тепер я точно не кинуся в ліс.

— Нема за що. Я лише зробив те, що треба було зробити.

— А коли Клої прийде — розв'яжеш?

— ...

— Сіоне? Е-е, хлопцю?

Іан злегка занепокоївся — зооморф-змія раптово замовк. Але саме тоді...

Сіон, що перестав зав'язувати вузол і дивився кудись удалину, повільно відкрив рот:

— Прийшла.

Що? Іан відвернувся в той бік, куди дивився хлопець, — і в ту ж мить Сіон одним стрибком перескочив через помост і кинувся до виходу.

Саме тієї миті, коли квапливі дитячі кроки долинули до виходу.

Тот-тот-тот. З легким звуком із кущів за лісом пострибало щось біле.

— Клої!

Це була вона — маленький кролик, якого вони так довго-довго чекали.