Розділ 9

— О!

Та біла постать злетіла вгору так, ніби в неї виросли крила, — відштовхнулась від зовнішньої стіни вежі й у мить ока опинилась поруч.

І вхопила Клої за талію — різко, точно, як яструб, що хапає здобич, — якраз у ту мить, коли та вже майже зірвалась у прірву.

— П-пані графиня! Ви в порядку?!

Я... ледь не померла.

Клої, яка мало не пішла з цього світу, так і не розвіявши непорозуміння, несвідомо вчепилась у свого рятівника й хапала ротом повітря.

— ...Яким чином моя донька опинилась тут?

Але щойно свідомість повернулась до неї, Клої знову відчула, як земля пливе з-під ніг.

Ме... мене врятував великий герцог Ліандер?

І зараз я — у його обіймах?

— Поясніть. Хто її привів?

Часу на розгубленість не було. Голос герцога, звернений до підлеглих, звучав зовсім інакше, ніж із нею.

Наче в повітрі з'явились леза — шкіру поколювало від кожного слова.

Клої несміливо підняла голову. Прямо над нею — різко окреслене підборіддя герцога, що стиснулось так, ніби він ледь стримується.

— Здається, я не раз говорив, що безпека пані графині — понад усе.

— Вибачте. Я понадіявся на захисні чари зовнішньої стіни — це моя помилка.

Захисні чари?

Почувши слова Ізабель, Клої трохи відвела погляд і глянула вниз.

Неподалік, мов павутиння, виблискували нитки світла — магічна сітка.

А на ній, похитуючись, висів поручень, що щойно відірвався.

Отже, навіть якби я впала — не вбилась би.

Але... він же стрибнув сюди з такої висоти просто так?

Поки Клої намагалась осмислити те, що сталось, ситуація перед нею стрімко загострювалась.

— Якби, один шанс на десять мільйонів, магічний пристрій не спрацював. Або якби дитина знепритомніла від переляку ще до того, як торкнулась сітки...

Один шанс на десять мільйонів? Знепритомніла?

Гм, мені здається, нічого такого б не сталось...

— Що могло трапитись з цією дитиною, яка щойно повернулась — ви думали про це?

— Вибачте. Я був нерозважливий — це моя провина!

— Я готовий спокутувати свою провину смертю!

Чому, чому так? За що — смертю?

— Я в порядку!

Клої, яка не могла дивитись на це байдуже, обережно смикнула Луціана за полу піджака.

— Це я попросила піднятись сюди. Кессі й Ізабель весь час намагались мене захистити. Лицарі — теж.

Лицарі дивились на неї розчуленими очима. Луціан же — мовчки, з непроникним виразом обличчя — просто дивився на Клої зверху вниз.

Їхні погляди зустрілись. Очі герцога — зелені, як вологий ліс у дощ — і Клої раптом захотілось втекти.

...Можу.

Але хоч як страшно — зараз треба було набратись сміливості.

Клої зібралась із духом, ковтнула й відкрила рот.

— Будь ласка, не карайте цих людей.

А потім, видавлюючи зі себе слово, що ніяк не хотіло зриватись із язика, зажмурилась.

— Т... та... та... — Тату.

— ...

Очі були заплющені, але вона відчула — навколо запала тиша.

Ой.

Сумління заходилось усередині: ну це вже занадто, — але Клої стиснула губи й не взяла слова назад.

Тато. Для когось — слово просте. Для Клої — ні.

А особливо — стосовно людини, в якій вона ще не була впевнена. Це було ще складніше.

Але так треба було.

Розв'язка родини Ліандер і родини Арус в оригінальному романі була жахливою — гірше не придумаєш.

Щоб врятувати маму, дядька Блейка й усіх, хто тут є, — найважливіше зараз було переосмислити стосунки з цією людиною.

Я вже знаю, що думка про жорстоке поводження з дітьми — лише забобони. Якщо я поводитимусь із ним по-дитячому й трохи розм'якшу його серце, то...

Але чому так тихо?

Клої, що вже будувала плани, раптом усвідомила: тиша навкруги не зникає. І відчула, як на чолі виступає холодний піт.

Н-невже не спрацювало? Може, це було занадто безглуздо? Чи спробувати зробити жалісливий вигляд?

Клої насторожено відкрила очі.

І тієї ж миті — тук. Груба, але тепла рука м'яко лягла поверх її долоні.

— Мабуть, боліло.

Так само, як учора.

Різкуватий тон. Але в ньому — тепла турбота.

Луціан вийняв зі стиснутого кулачка Клої клапоть піджака, який вона, самого того не помічаючи, весь час стискала, — і зустрівся з нею поглядом.

— Можеш кликати мене як хочеш.

Захід сонця вже наполовину згас — світ завис між днем і ніччю.

Великий герцог Ліандер стояв спиною до останніх помаранчевих відблисків, що розчинялись у темряві, — і виглядав надто прекрасним для земної істоти.

— Не треба змушувати себе.

Почувши це, Клої лише тепер усвідомила, як сильно вона зіщулилась.

І те, що в очах Луціана, які уважно її розглядали, — тривога за дитину, що надто намагається.

— Називатимеш мене татом чи ні — я все одно твій батько. Це не зміниться. Тому — коли захочеш, коли слово саме прийде — тоді й скажеш.

І лише тоді Клої зрозуміла слова мами, сказані колись давно.

«Такий лагідний, що часом навіть злість бере».

Ось воно як.

— Тому зараз не треба через силу.

Ось чому мама заплакала, коли Клої спитала про батька.

І чому мама досі живе одна, нікого так і не зустрівши.

З такою лагідною й прекрасною людиною — кого ж іще шукати?

Клої ковтнула підступаючі сльози й повільно кивнула.

Тоді Луціан простяг руку і злегка почухав їй підборіддя.

...?

Клої, яку щойно торкнулось щось схоже на зворушення, знову здивовано заліпала очима.

Зазвичай у таких випадках гладять по голові, ні?

Їй почухали підборіддя. Клої відчула щось дивне.

Хижаки котячого роду завжди так роблять?

Ні, здається, це те, що роблять із собаками...

Клої вагалась — нагадати чи ні, що вона донька вовчого роду, а не собака — але швидко передумала.

Бо раптом згадала: є щось важливіше. Те, що треба пояснити якнайшвидше.

— Хочу дещо сказати.

— Зі мною справді ніколи нічого поганого не робили.

Служниці й лицарі, які щойно зворушено спостерігали за їхньою розмовою, знову зачервоніли в очах.

Клої стрельнула поглядом у їхній бік і знову рішуче заговорила.

— У вовчих землях ходили чутки, що це саме в землях Ліандерів жорстоко поводяться з дітьми.

— Що за нісенітниця...!

— Що ж, кажуть — у кого що болить, той про те й говорить. Мабуть, так і є.

— Тому мама й дядько весь час хвилювались. Вони думали, що Ліандери забрали мене, щоб використати як матеріал для дослідів.

— Нісенітниця.

Луціан вперше помітно насупив брови.

— Я забрав тебе, щоб захистити.

— Знаю. Це видно по очах.

Але цього разу, на відміну від вчора, Клої не злякалась — навіть коли він виглядав розсердженим. Навпаки — посміхнулась ще ширше.

— Тому й кажу. Думка про те, що мої мама і дядько жорстоко поводились зі мною, — це така сама безпідставна помилка, як ті чутки про Ліандерів у вовчих землях.

— ...

— Родина Арус теж хвилюється. Думають: раптом мене тут кривдять, раптом я голодую, — так само, як Кессі й Ізабель хвилювались про мене.

Клої щиро хотіла, щоб їй повірили.

Найшвидший і найдієвіший спосіб зупинити війну між двома родами — розвіяти це безглузде непорозуміння.

— Мама і дядько люблять мене.

Ні. Не тільки заради цього.

Не лише щоб зупинити війну.

— Я теж люблю маму і дядька.

Просто — тому що це правда.

Ось чому Клої хотіла, щоб їй повірили.

— Знаю, що важко повірити. Але я можу все пояснити.

Слова самі полились одне за одним.

— Шафа, де я ховалась, була замкнена на замок — бо мама так мене захищала. Подряпини на зап'ясті — я сама прикусила руку, щоб не закричати від страху, коли почула про війну. А злякалась і впала на коліна перед вами... — Клої трохи знизила голос. — Чесно кажучи, ви мене трохи... налякали.

Клої кинула обережний погляд на Луціана й тихо додала:

— Я чула, що хижаки котячого роду не люблять дітей. Тому й злякалась.

Але вже наступної миті очі її знову засвітились.

— Але тепер знаю. Ви не скривдите мене. Ви мене захищаєте!

Повірте, будь ласка. Це правда. Клої дивилась на Луціана з усією щирістю, на яку була здатна.

Кілька мить зелені очі — однакового кольору й насиченості — дивились одне на одного.

— Артуре.

Не відводячи погляду від Клої, Луціан покликав когось.

З-поміж лицарів вийшов чоловік — надзвичайно великий навіть на тлі решти — і підійшов до герцога.

— Кликали, ваша світлосте.

Луціан мовчки схопив лицаря за зап'ясток.

І — різко — занісши руку, ніби погрожуючи, підняв її вгору.