Розділ 90

— Привіт, Сіоне!

Клої привіталася, не виймаючи гострої котячої м'яти з рота, — тому слова вийшли розпливчасто.

— Ти так сильно хотів мене побачити?

На цей жартівливий тон Сіон не відповів.

Він лише дивився на Клої — що стояла на задніх лапках і ворушила вухами — не зводячи погляду й навіть затамувавши подих.

— Ти так дивишся — мені вже незручно.

Клої щойно кинула ще один жарт — і тут же:

— Клої!

Із гуркотом, від якого здавалося, ніби земля розколеться, примчав дядько.

Хм. Якщо не знати — справді подумаєш, що ведмідь-зооморф.

Пригадавши давнє прізвисько дядька, Клої обережно виплюнула траву вбік і простягла до Блейка передні лапки.

— Чи ти поранена, поранена?!

— Клої, дай подивлюсь. Передні лапи, задні лапи — покажи всі.

Дядько і мама підхопили Клої на руки і захвилювалися, заходившись крутити маленького кролика в різні боки.

— Вуха — цілі. Рожевий носик — цілий.

Дежавю. Клої примружилась.

Здається, вже щось подібне зі мною було...

— Дай подивлюся, хвостик...

— Мамо, не чіпай мене за сідниці!

— Вибач!

Але попри вибачення, мама й дядько й далі мали Клої, наче тісто.

Гр-р. Терпіння Клої, яке вона зберігала заради того, щоб заспокоїти дорослих, стрімко вичерпалось.

— Та опустіть мене вже! Кажу вам — опустіть!

Клої показала зуби й сердито засичала — і саме тоді:

— Клої!

Зі щось схожим на обірвані мотузки на плечах примчали тато й маленький дядько.

Вони підбігли стрімко й зробили рівно те саме, що Меліса і Блейк.

Блейк намагався не відпускати Клої, але Луціан усе ж вирвав маленького кролика з його рук і поспішно оглянув Клої з усіх боків.

Але я вже досвідчений кролик, якого цим не здивуєш!

Завдяки неодноразовому досвіду Клої добре знала, чого хочуть дорослі. Вона жваво підняла передні лапки.

— Дивіться. Трохи позеленіли від трави, але передні лапи і задні — в порядку!

Показавши всі чотири лапи, Клої широко розкрила рота й сказала:

— Нічого поганого не їла!

— А животик?

— Животик теж пухнастий і чистий! Ось, правда ж?

Переконавшись, що перевернутий животик Клої теж цілий і неушкоджений, обличчя Іана та Луціана нарешті почали поступово розслаблятися.

— Так... Повернулась неушкодженою.

Клої мимоволі опинилась у Луціанових обіймах і кліпнула очима.

— Добре. Справді добре...

Клої глянула знизу вгору на тата, що бурмотів крізь зітхання, і тихенько притулила вухо до його грудей.

Бух-бух. Чулося, як гучно б'ється серце.

Дорослі, що спокійно сиділи й чекали на неї тут, чомусь здалися їй такими ніжними, що Клої мимоволі посміхнулася.

Але сьогодні Клої — дитина з найбільшою кількістю справ на всіх цих змаганнях. Мисливство закінчилось — але справи ще не.

Добре, дорослих я заспокоїла. Тепер...

Клої уявила маленького каракала, що мав висіти на гілці, — і на її обличчі з'явився лукавий вираз.

Час братися за те, що ще залишилось зробити.

— Опустіть мене!

Клої рішуче заявила про своє бажання, стоячи на задніх лапках.

— Хочу подати звіт про здобич, швиденько!

***

— О. Схоже, щось таки зловила?

Хижаки, що прикривали рота віялами, скоса поглядали на Клої Ліандер, що стояла перед сховищем для здобичі.

— Цікаво, що вона там впіймала? Білку? Чи може, кролика — свого ж родича?

— Хтозна. Коли здобич кролика — це ж можуть бути і коники польові.

Від слів віконтеси Брайнінг графиня Гопкінс дзвінко засміялась.

— Ой, справді. Треба ж пильнувати, щоб сарана не втекла. Для такого великого сховища сарана — щось занадто дрібненьке.

Панянки хихотіли за віялами й дивились на Клої Ліандер, що повернулась до людської подоби.

Навіть ставши людиною, дитина залишалась такою ж крихітною.

І навіщо голова роду Ліандерів взяв таку дитину за спадкоємицю...

На обличчі графині Гопкінс промайнув дивний вираз.

Уже якщо оголосив спадкоємицею — не варто було влаштовувати цей відбір. А якщо хотів захистити дочку — просто виховував би її в замку спокійно.

Навіщо було взагалі затівати цю справу й пускати дитину під такий удар...

— Шкода дитину. Соромитись довелося, а вона ж іще маленька.

Графиня Гопкінс якраз цокала язиком, дорікаючи левам за їхній, на її думку, найгірший можливий вибір, — і тут:

— Відкриваю сховище!

Розпорядник, що перевірив перед свідками охоронний амулет із магічного каменю Клої, з урочистим виразом підняв його обома руками.

Бах! Із звуком феєрверку магічний камінь вивільнив вміст.

— Що, що це...

Але панянки, що вже готували глузування, тієї ж миті, коли зі сховища почала вилітати здобич, мимоволі видали розгублений голос:

— Що... це таке?

Кієє-е! Пі-і-і!

Крики птахів, що вирвались із магічного каменю, були найрізноманітнішими.

Але те, що всі вони були хижими птахами з величезними крилами й страшними кігтями, — було незаперечним.

— Оце...

Серед велетенських птахів, що хаотично літали по сховищу, віконтеса Брайнінг, тремтячим голосом, впізнала дзьоб найгрізнішого з них:

— Орел... це не орел?

Кієє-е-е!

— Ей, лови! Не давай орлу вилетіти!

Коли велетенський орел почав шаленіти, лицарі, що охороняли сховище, закричали й кинулись зачиняти двері.

Але дива на цьому не скінчилися.

— А що там унизу?

Хтось із натовпу, що стояв позаду графині Гопкінс і віконтеси Брайнінг і спостерігав за здобиччю, вигукнув із жахом:

— Ті... ті внизу — хіба це не зооморфи-дітлахи?

Від цих слів панянки нарешті відвели погляд від птахів угорі й опустили очі до підлоги.

І щойно побачили темні купки, що лежали на землі:

— Чендлер!

— Ні! Остіне!

Вони не могли не кинутися туди з криком.

— Дайте пройти!

Забувши про пристойність і про манери, графиня Гопкінс кинулась вперед, розштовхала лицарів і вбігла до сховища.

— Чендлер, отямся. Що з тобою, що з тобою!

Графиня Гопкінс пригорнула до себе сина, що лежав із порожнім поглядом і слинявив, і закричала:

— Негайно кличте лікаря, негайно!

— Остіне! Ей, отямись. Швидше...

Дві панянки зі сльозами на обличчях тримали маленьких синів на руках — і тут:

— Все гаразд.

Спокійний голос долетів до вух панянок, що вже майже втрачали розум.

— Це просто тимчасові галюцинації. Незабаром мине.

Це був голос Клої Ліандер — господині цього сховища для здобичі.

— Кролик... кролик роздвоївся... ряту-у-уйте...

Тримаючи на руках сина, що бредив, графиня Гопкінс підвела очі на Клої з її незворушним виразом.

Кієє-е!

Велетенський орел і далі шалено бив крилами й кричав.

На підлозі лежали не лише її син і спадкоємець Брайнінгів.

— Боже, Коліне!

— Девіде, отямся!

Батьки, що лише тепер розпізнали в розкиданих по підлозі зооморфах своїх дітей, підбігали один за одним.

Всі вони належали до близьких родин, що таємно збиралися й домовлялися об'єднатися.

Графиня Гопкінс повільно озирнулась навкруги — і погляд її потемнів.

— ...Леді Ліандер.

Графиня Гопкінс, Соня Гопкінс, можливо, й не знала багато чого — але читати ситуацію вміла бездоганно.

Відчувши нутром, що ця картина — справа рук маленького кролика, Соня тихо запитала:

— Всі, хто тут є, — здобич, що належить вашій ясновельможності?

Від слова «здобич» хижаки, що обіймали своїх дітей усередині сховища, мимоволі здригнулись.

— Гм.

Звичайно, зараз вона скаже «так» і радісно похизується своїми здобутками.

Але всупереч тому, що думала графиня, крапля холодного поту вже проступала на її скроні:

— Ні.

Клої похитала головою й відповіла жваво:

— Я не полювала на них. Я їх врятувала.

— Врятували... їх?

Від несподіваних слів, яких вона ніяк не очікувала, всі подивились на Клої Ліандер — і дитина дістала з кишені дивну рослину.

— Ось це. Гостра котяча м'ята.

Дитина потрясла рослиною, від якої, здавалось, трохи пахло чимось їдким, і пояснила:

— Якщо молоді зооморфи з котячих її понюхають — миттєво впадуть у стан галюцинацій. Всі зооморфи тут саме так і знепритомніли.

— Але щоб у котячої м'яти були такі побічні ефекти — я ніколи...

— Ні, це не котяча м'ята, а гостра котяча м'ята. Якщо уважно подивитись на листочки — можна помітити, що вони дещо відрізняються.

Лікар з монокулем, що прибіг стрімголов почувши, що є постраждалі, підправив монокль і сказав:

— Це вид, що зростає й в'яне лише протягом короткого часу на початку весни. Схоже, тут утворилась ціла заросль. Вид надзвичайно рідкісний і схожий на звичайну котячу м'яту — мабуть, тому доглядачі й не помітили.

Оглянувши дітей, що втратили свідомість, лікар помовчав мить і додав:

— У левових землях, де трав'яна медицина розвинена слабко, це мало відомий факт... але для молодих зооморфів котячих, на відміну від дорослих, гостра котяча м'ята при тривалому впливі може спричинити повний параліч тіла.

— По... повний параліч!

Почувши слова лікаря, обличчя опікунів збіліли.